6.8.Злочини проти життя і здоров’я особи

Конституція України (ст. 3) проголошує: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найви­щою соціальною цінністю. Злочини, які посягають на життя і здоров’я особи, визнаються одними з найнебезпечніших.

Злочини проти життя особи, за КК України, поділяються на вбивства (ст. 115—119) та доведення до самогубства (ст. 120).

У свою чергу, вбивства мають такі підвиди:

• просте умисне вбивство (частина перша ст. 115);

• умисне вбивство за обтяжувальних обставин (кваліфіковані види вбивства) (частина друга ст. 115);

• умисне вбивство за пом’якшувальних обставин (привілейо­

вані види вбивства) — вчинене в стані афекту (ст. 116), матір’ю новонародженої дитини (ст. 117), під час перевищення меж необ­хідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для за­тримання злочинця (ст. 118);

• вбивство через необережність (ст. 119).

Злочини проти здоров’я є трьох видів:

1) тілесні ушкодження;

2) завдання фізичних або моральних страждань;

3) зараження соціальними хворобами.

Тілесні ушкодження поділяються на:

• умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121);

• умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122);

• умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані афек­ту (ст. 123);

• умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі пере­вищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124);

• умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125);

• необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушко­дження (ст. 128).

До злочинів, які полягають у завданні фізичних або мораль­них страждань, належать:

• побої і мордування (ст. 126);

• катування (ст. 127);

• погроза вбивством (ст. 129).

Зараження соціальними хворобами охоплює:

• зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невилі­ковної інфекційної хвороби (ст. 130);

• зараження венеричною хворобою (ст. 133).

Злочини, небезпечні для життя і здоров’я особи, поділяються на: злочини у медичній галузі та інші злочини.

До злочинів у медичній галузі, що є небезпечними для життя та здоров’я особи, належать:

• неналежне виконання професійних обов’язків, що спричи­нило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131);

• розголошення відомостей про медичний огляд на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132);

•незаконна лікувальна діяльність (ст. 138);

•ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139);

•неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140);

•порушення прав пацієнта (ст. 141);

•незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142);

•порушення визначеного законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143);

•насильницьке донорство (ст. 144);

•незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Іншими злочинами, що вважаються небезпечними для жит­тя та здоров’я особи, є:

•незаконне проведення аборту (ст. 134);

•залишення в небезпеці (ст. 135);

•ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136);

•неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137).

Усі названі злочини посягають на життя чи здоров’я особи або є небезпечними для найважливіших соціальних цінностей. Зга­дані цінності і є родовим об’єктом цих злочинів.

Варто зазначити, що в інших розділах Особливої частини КК також є чимало статей, які передбачають відповідальність за злочини, пов’язані із завданням шкоди життю та здоров’ю осо­би. Але у таких випадках шкоду завдано через посягання на інші суспільні відносини, які становлять основний об’єкт посягання, а життя та здоров’я особи виступають як додаткові об’єкти, без яких посягання на основний об’єкт неможливе. Наприклад, осно­вним об’єктом розбою (ст. 187) є власність, а додатковим — жит­тя та здоров’я потерпілої особи. При цьому додатковий характер об’єктів аж ніяк не знижує їх цінності і важливості кримінально- правової охорони.

Злочини проти життя

Вбивством визнається умисне або необережне протиправне по­збавлення життя іншої людини.

Протиправність заподіяння смерті відрізняє вбивство від ви­падків правомірного позбавлення життя людини (під час необхід­ної оборони, під час бою з противником тощо) або в результаті не­винного заподіяння смерті — випадку (казусу).

Вказівка на заподіяння смерті іншій особі означає, що само­

губство (замах на самогубство) не є злочином. Водночас доведення іншої особи до самогубства є злочином проти життя (ст. 120 КК України).

Вбивство є найтяжчим злочином, адже саме життя людини становить найвищу соціальну цінність. Життя є найважливішим благом, яке, у разі смерті людини, не може бути відновлено.

Конституція України закріплює положення: «Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно по­збавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя люди­ни». Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ст. 27).

Безпосереднім об’єктом кожного із злочинів проти життя особи є життя людини. Кримінально-правовій охороні підлягає життя будь-якої людини, незалежно від її соціального станови­ща. Тобто за кримінальним правом України, вбивством буде по­збавлення життя потерпілої особи навіть на її прохання.

Моментом початку життя вважається початок фізіологіч­них пологів. Кінцем життя людини вважається її біологічна (незворотна) смерть. Біологічну смерть пов’язують з початком незворотного розпаду клітин центральної нервової системи, тоб­то з припиненням функціонування головного мозку. Від біоло­гічної смерті треба відрізняти клінічну смерть. Клінічну смерть пов’язують із зупинкою роботи серця, після якої життєздатність людини зберігається ще кілька хвилин, тобто впродовж 5—8 хв, її можна, за певних обставин, шляхом надання медичної допомо­ги, повернути до життя.

Посягання на життя людини з самого початку пологів і до на­стання біологічної смерті має розглядатися як убивство (замах на вбивство). Ці «граничні межі» нині набувають особливого значен­ня у зв’язку із поширенням використання людських органів або тканин для трансплантації.

Знищення плода до початку фізіологічних пологів за пев­них умов може розглядатися як незаконне проведення аборту (ст. 134).

З об’єктивної сторони всі злочини проти життя є злочина­ми з матеріальним складом, оскільки вважаються закінченими з моменту настання суспільно небезпечного наслідку — смерті людини, а при доведенні до самогубства (ст. 120) — наслідку у вигляді самогубства або замаху на нього. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього складу злочину є наявність причинно­го зв’язку між діянням і наслідком.

Суб’єктом злочинів проти життя є осудна фізична особа, яка досягла 14 (ст. 115—117) або 16 років (ст. 118—120).

Суб’єктивна сторона злочинів проти життя може характе­ризуватися: умисною виною (ст. 115—118); необережною виною (ст. 119); умисною чи необережною виною (ст. 120).

Мотив, мета, а також емоційній стан винного у випадках є обов’язковими ознаками складу вбивства: вони роблять його ква­ліфікованим (пункти 6—9, 11 частина друга ст. 115) або навпа­ки — привілейованим (ст. 116).

Склад умисного вбивства може бути простим (частина перша ст. 115), кваліфікованим (частина друга ст. 115) та привілейова­ним (ст. 116—118).

Простим складом вбивства (частина перша ст. 115) є вбив­ство, скоєння якого не супроводжується наявністю ані обтяжу- вальних, ані пом’якшувальних обставин: убивство в обопільній сварці чи бійці або вбивство з помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками винного з потерпілим тощо.

За частиною другою ст. 115 кваліфікують також вбивство із заздрості (скажімо, у зв’язку з вищим рівнем добробуту потерпі­лого), із боягузтва (наприклад, під загрозою власної смерті, якщо не було обставин, що виключають злочинність діяння), на про­хання потерпілого, із жалю над ним.

В окремих випадках зазначені обставини все ж можуть бути ознакою, що не дає підстав визначати це вбивство як просте. На­приклад, вбивство з помсти у зв’язку з виконанням особою служ­бового або громадського обов’язку необхідно визнавати кваліфі­кованим, а діям винного давати правову оцінку за п. 8 частини другої ст. 115.

Кваліфіковані склади вбивства передбачені пунктами 1 —13 частини другої ст. 115 КК України. Визнаючи їх найнебезпечні- шими видами вбивств, закон встановлює найсуворіше в Україні покарання — довічне позбавлення волі. Якщо діяння передбаче­но одночасно двома або більше пунктами частини другої ст. 115, особу засуджують за всіма цими пунктами, причому покарання за кожним пунктом цієї статті окремо не призначають.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 частини другої ст. 115)

Це умисне протиправне позбавлення життя кількох осіб, для якого характерний єдиний умисел (намір). Для цієї кваліфікації не має значення, яким мотивом керувався винний і чи був він од­наковим під час убивства кожного з потерпілих. Якщо ці мотиви передбачені як кваліфікаційні ознаки, дії винного додатково ква­ліфікуються і за відповідними пунктами частини другої ст. 115 (наприклад, за п. 7 вбивство з хуліганських мотивів).

Умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка за відо­мо для винного перебувала в стані вагітності (п. 2 частини другої ст. 115)

Під убивством малолітньої дитини розуміють умисне позбав­лення життя особи, якій ще не виповнилося 14 років. Ця квалі­фікаційна ознака наявна тоді, коли винний достовірно знав або припускав, або за обставинами справи повинен був і міг усвідом­лювати (п. 6 згаданої статті), що потерпіла особа є малолітньою.

Умисне вбивство вагітної (п. 2 частини другої ст. 115) квалі­фікується за умови, що винний завідомо знав про такий стан по­терпілої.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п. 4 час­тини другої ст. 115)

Винний, позбавляючи потерпілого життя, усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних (шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, тортур, мордування, у тому чис­лі з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, тощо), психічних чи моральних (шляхом зганьблення честі, приниження гіднос­ті, заподіяння тяжких душевних переживань, глумління тощо) страждань, а також, якщо воно було поєднане з глумлінням над трупом або вчинювалося в присутності близьких потерпілому осіб і винний усвідомлював, що такими діями завдає останнім особли­вих психічних чи моральних страждань.

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 частини другої ст. 115)

Винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном тощо), отримати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків (одержати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої матеріальної вигоди. При цьому не має значення час, коли виник корисливий мотив — до початку чи під час цього злочину, чи отримав винний вигоду, яку так бажав.

Умисне вбивство поєднане із зґвалтуванням або насильниць­ким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 частини другої ст. 115) Кваліфікується і за частиною четвертою ст. 152 або частиною третьою ст. 153, і за відповідною частиною ст. 15, і не має значен­ня коли наруга мала місце — у процесі зазначених злочинів чи одразу після них.

Умисне вбивство для задоволення статевої пристрасті із тру­пом також тягне відповідальність за п. 10 частини другої ст. 115.

У випадках, коли особу було умисно вбито після її зґвалту­вання чи насильницького задоволення з нею статевої пристрасті неприродним способом з метою приховання протиправного вчин­ку, дії винного кваліфікуються за сукупністю злочинів, передба­чених відповідними частинами ст. 152 або ст. 153 та п. 9 частини другої ст. 115 (п. 14 постанови).

Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 частини дру­гої ст. 115)

Умисне позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (ви­конавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповід­но до якої виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріально­го чи нематеріального характеру або ж навпаки не виконувати їх.

Умисне вбивство, вчинене особою, яка й раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого ст. 116— 118 (п. 13 частини другої ст. 115)

Відповідальність за повторне умисне вбивство настає неза­лежно від того, чи була винна особа засуджена за попередній зло­чин, скоїла вона вбивство чи лише готувалася до нього, була вона виконавцем чи іншим співучасником злочину.

Умисне вбивство у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116)

Привілейованість цього виду вбивства обумовлена тим, що своєю поведінкою потерпілий приводить винного у стан, в якому і скоюється злочин.

Сильне душевне хвилювання (фізіологічний афект) — це той пси­хічний стан людини, який характеризується короткочасним і бурх­ливим розвитком, сильним і глибоким негативним емоційним пе­реживанням, що спричинює звуження свідомості й значною мірою знижує здатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними. На відміну від патологічного афекту, фізіологічний афект не ви­ключає осудності.

Для наявності цього складу злочину необхідно, щоб сильне душевне хвилювання виникло раптово через відповідну поведін­ку потерпілого, і одразу ж потягло за собою реалізацію умислу (зазвичай розрив у часі між поведінкою потерпілого і вбивством не перевищує кількох хвилин).

Отже, для кваліфікації вбивства за ст. 116 треба встановити, що воно:

—скоєне в стані сильного душевного хвилювання;

—хвилювання виникло раптово і внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, тобто за наявності причинового зв’язку між зазна­ченою поведінкою потерпілого і вбивством, спричиненим цією по- недінкою.

Насильство, знущання та тяжка образа з боку потерпілого мо­жуть стосуватися як суб’єкта злочину, так й інших осіб.

Потерпілою від злочину може бути тільки особа, яка своєю поведінкою спричинила стан сильного душевного хвилювання у суб’єкта злочину.

Насильство може бути як фізичним (заподіяння тілесних ушкоджень, завдання побоїв, незаконне позбавлення волі тощо), так і психічним (наприклад, погроза завдати фізичної, моральної чи майнової шкоди). Тяжка образа — явно непристойна поведін­ка потерпілого, що особливо принижує гідність чи ганьбить честь винного або близьких йому осіб. Систематичне знущання — вчинення не менше трьох разів дій, кожна з яких принижує честь і гідність особи, заподіює їй моральні або психічні страждання (цькування, безпідставне звинувачення в аморальній поведінці, глузування над особою тощо).

Із суб’єктивної сторони розглядуване діяння може бути вчи­нене як з прямим, так і непрямим умислом. Обов’язковою її озна­кою є емоційний стан винного, який значною мірою знижує його здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117)

Цей злочин кваліфікується за ст. 117 лише у тому разі, якщо воно скоєне породіллею у певний час — під час пологів (тобто до остаточного відділення плода) або відразу після пологів. Убивство новонародженої дитини через деякий час після пологів кваліфі­кується за п. 2 частини другої ст. 115. Так само мають кваліфіку­ватися дії співучасника такого вбивства.

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим або непрямим умислом.

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання зло­чинця (ст. 118)

Особливістю цього виду вбивства є те, що винний під час зло­чину перебуває в стані необхідної оборони чи вживає заходів, не­обхідних для затримання злочинця.

Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне за­вдання тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпеці посягання або обстановці захисту (частина третя ст. 36). А перевищенням заходів, необхідних для затримання зло­чинця, — умисне завдання особі, що скоїла злочин, тяжкої шко­ди, яка явно не відповідає небезпеці посягання або обстановці за­тримання злочинця (частина друга ст. 38).

Щоб встановити наявність або відсутність ознак перевищен­ня меж необхідної оборони, слід враховувати не лише відповід­ність чи невідповідність знарядь захисту й нападу, але і характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалась, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Заподіяння смерті з необережності при переви­щенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необ­хідних для затримання злочинця, не утворює складу злочину.

Вбивство через необережність (ст. 119)

Під цим видом розуміють діяння особи, яка, позбавляючи по­терпілого життя, передбачала ймовірність настання шкідливих наслідків свого вчинку або бездіяльності, однак легковажно роз­раховувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість), або ж, навпаки, не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити (злочинна недбалість).

Кваліфікованим видом цього злочину (частина друга ст. 119) є вбивство двох або більше осіб, скоєне з необережності. Йдеться про те, що смерть вказаної кількості осіб є наслідком одного вчин­ку, який у цілому становить одиничний злочин.

Доведення до самогубства (ст. 120)

Об’єктивна сторона злочину полягає у:

—жорстокому поводженні з потерпілою особою (яка досягла повноліття); шантажуванні; примусі до протиправних дій; систе­матичному приниженні її людської гідності (можлива наявність одночасно декількох цих чинників);

—настанні суспільно небезпечних наслідків указаних дій у вигляді самогубства потерпілого або замаху на самогубство (але не підготовка до самогубства);

—причинному зв’язку між зазначеним діянням і наслідком.

Жорстоке поводження — це безжалісні, грубі дії особи, які спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання (неодноразові побої, мордування, позбавлення їжі, води, одягу, житла тощо).

Шантаж полягає в погрозі розголошення відомостей (прав­дивих чи непрадивих), які загрожують потерпілому суттєвими негативними наслідками.

Примус до протиправних дій передбачає фізичний чи психіч­ний вплив на потерпілого, щоб примусити його порушити норми права (скоїти злочин, перестати надавати допомогу непрацездат­ним батькам тощо).

Систематичне приниження людської гідності — тривале принизливе ставлення до потерпілого (постійні прилюдні образи, глум над релігійними, національними та іншими почуттями лю­дини тощо).

Суб’єкт злочину, передбаченого частинами першою і тре­тьою ст. 120, — загальний, а частиною другою (тієї самої статті)

—спеціальний (ним є особа, від якої потерпілий перебуває у ма­теріальній або іншій залежності).

Суб’єктивна сторона характеризується умисною або необе­режною формою вини.

Кваліфікаційними ознаками доведення до самогубства (час­тина друга ст. 120) є скоєння такого злочину щодо особи, яка пере­бувала в матеріальній або іншій залежності від винного, або щодо двох або більше осіб. Так, матеріальна залежність передбачає ситуацію, за якої забезпечення життя і здоров’я потерпілого по­вністю або значною мірою залежить від винного. Переважно така залежність виникає у сімейно-родинних стосунках (неповнолітні діти, непрацюючі члени родини тощо), але це можуть бути й інші особи (які проживають у житлі винного, його боржники тощо). Інша залежність передбачає стосунки підлеглого та начальника (роботодавця), учня й викладача, спортсмена і тренера, артиста і продюсера, обвинуваченого і слідчого тощо. Але у будь-якому разі ця залежність має бути реальною, такою, що за бажанням винно­го може бути використана на шкоду потерпілої особи.

Особливо кваліфікаційною ознакою діяння, передбаченого частиною першою або другою цієї статті, є скоєння його проти не­повнолітнього (частина третя ст. 120).

Перевищення службовою особою влади або службових повно­важень, що було причиною доведення іншої до самогубства або до замаху на самогубство, має кваліфікуватися відповідно до части­ни третьої ст. 365.

Злочини проти здоров’я

Фізичне й психічне здоров’я є одним із найважливіших люд­ських благ.

Закон захищає здоров’я будь-якої людини. Тобто здоров’я як об’єкт кримінально-правового захисту охоплює поняття будь- якої людської системи, що функціонує, незалежно від її фізичних чи психічних дефектів.

Злочинами проти здоров’я є протиправні умисні або необережні діяння, які безпосередньо спрямовані на завдання фізичної або пси­хічної шкоди здоров’ю інших осіб.

Об’єктом таких злочинів є здоров’я іншої людини. Додатко­вими об’єктами можуть виступати честь і гідність особи.

Об’єктивна сторона злочинів проти здоров’я може виража­тися як у дії, так і в бездіяльності. Бездіяльність можлива, коли особа, яка повинна і могла б своїми діями запобігти шкідливим наслідкам, не робить цього.

Абсолютна більшість складів злочинів проти здоров’я є матеріальними (формальним є лише погроза вбивством). Тому обов’язковою ознакою їх є причинний зв’язок між відповідними діяннями та наслідками.

Згода особи на завдання шкоди власному здоров’ю не виключає кримінальної відповідальності особи, яка ту шкоду за­вдала. Варто зазначити, що у деяких випадках кримінально ка­раним визнається також завдання шкоди власному здоров’ю. На­приклад, за злочин вважають, коли шкодять власному здоров’ю для ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335) або для ухилення від військової служби військовослужбовця (шляхом самоскалічення; ст. 409).

Суб’єкт більшості злочинів проти здоров’я загальний. Суб’єктом злочинів, передбачених ст. 121 і 122, може бути фізична осудна особа віком від 14 років.

Суб’єктивна сторона розглянутих злочинів характери­зується умисною (ст. 121 —127, 129) або необережною (ст. 128) виною. Злочини, передбачені ст. 130, 133, можуть бути вчинені як умисно, так і через необережність.

Тілесні ушкодження

Тілесне ушкодження — протиправне завдання шкоди здоров’ю по­терпілої особи, яке полягає у порушенні анатомічної цілості тка­нин, органів та їх функцій внаслідок застосування одного чи кількох зовнішніх ушкоджувальних чинників — фізичних, хімічних, біологіч­них, психічних.

Згідно з КК України тілесні ушкодження поділяють на три ступені тяжкості: тяжкі тілесні ушкодження, середньої тяжкості тілесні ушкодження, легкі тілесні ушкодження (їх ознаки перед­бачені відповідно у ст. 121, 122, 125).

Детальне визначення кожного із перерахованих видів тілес­них ушкоджень вміщено у Правилах судово-медичного визна­чення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень (далі — Правила), затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України 17 січня 1995 р.

Ступінь тяжкості тілесного ушкодження встановлює судово- медична експертиза, призначення якої у випадках заподіяння ті­лесних ушкоджень є обов’язковим.

Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121)

Частина перша цієї статті містить перелік ушкоджень, які віднесено до тяжких. Наприклад, таким є небезпечне для жит­тя в момент заподіяння, а також те, що спричинило втрату будь- якого органа або його функцій; психічну хворобу; інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину; переривання вагітності; непоправне зніве­чення обличчя.

Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент за­подіяння чи в клінічному перебігу (через різні проміжки часу) спричинюють явища, що загрожують життю (перелік викла­дено у Правилах) і які без надання медичної допомоги, за зви­чайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання смерті (надання медичної допомоги) не повинно братися до уваги під час оцінювання загрози таких ушкоджень. Загрозливий для життя стан, що розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від часу, що минув після карної дії, має перебувати з ним у прямому причинно- наслідковому зв’язку.

До ушкоджень, небезпечних для життя, належать ті, що про­никають у черепну порожнину, у тому числі й без ушкодження мозку, відкриті й закриті переломи кісток склепіння та основи черепа, за винятком кісток лицевого черепа та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння черепа, забій головного мозку тяжкого ступеня як зі здавленням, так і без здавлення, забій головного мозку середньої тяжкості за наявності симптомів ураження стовбура мозку, переломовивихів та переломів тіл чи обох дуг шийних хребців, проникальні поранення грудної клітки та ушкодження черевної порожнини, ушкодження великих кро­воносних судин, аорти, сонної, підключичної артерії чи вен, що їх супроводять, тощо.

Ушкодження, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій і яке не є загрозливим для життя в момент заподіяння, але належить до тяжких за кінцевим результатом та наслідка­ми — це втрата будь-якого органа чи втрата органом його функцій (втрата зору, слуху, язика, руки, ноги і репродуктивної здатності).

Під втратою зору розуміють повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані двох метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 й нижче).

Втрата слуху — повна відсутність слуху, або такий необо­ротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані З—5 см від вушної раковини.

Під втратою мовлення розуміють втрату можливості вислов­лювати думки членороздільними звуками, зрозумілими для ото­чуючих.

Під втратою руки або ноги розуміють відокремлення їх від тулуба (повністю або ампутація на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів) або втрата функцій (параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяльність).

Втрата репродуктивної здатності полягає у втраті спромож­ності до статевих зносин або до запліднення, зачаття та дітонаро­дження.

Ушкодження, що спричинило психічну хворобу, кваліфікуєть­ся як тяжке незалежно від тривалості психічного захворювання й ступеня виліковності. До психічних захворювань не належать за­хворювання, пов’язані з ушкодженнями реактивних станів (пси­хози, неврози тощо).

Ушкодження, що спричинило розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну тре­тину (не менше 33 %). Під цим визначенням розуміють безпо­середньо пов’язаний із ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес. Розміри стійкої (постійної) втрати загаль­ної працездатності встановлюють після наслідку ушкодження, що визначився на підставі об’єктивних даних з урахуванням до­кументів, якими керується у своїй роботі медико-соціальна екс­пертна комісія (МСЕК).

Під стійкою (постійною) втратою загальної працездатності належить розуміти таку необоротну втрату функції, що повністю не відновлюється.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, неза­лежно від її терміну, є тяжким за тих умов, що між цим ушкоджен­ням і перериванням вагітності — прямий причинний зв’язок. Ви­нний повинен знати про вагітність потерпілої і мати умисел на її переривання (прямий чи непрямий).

Ушкодження, що спричинило непоправне знівечення обличчя. Цей вид ушкодження має два критерії: юридичний (знівечення обличчя) і медичний (непоправність такого знівечення). Конста­тація факту знівечення обличчя є компетенцією суду (на досудо- вому слідстві — компетенцією слідчого, прокурора). Він визнача­ється стосовно будь-якої потерпілої особи, виходячи з естетично­го оцінювання (базується на загальноприйнятому) нормального вигляду людського обличчя.

Під непоправністю знівечення, яку визначає судово-медичний експерт, розуміють неможливість відтворення (або значного зменшення вираженості патологічних змін) з часом чи під дією хірургічних засобів. Усунення знівечення шляхом оперативного медичного втручання (косметичних операцій) не позбавляє таке знівечення обличчя характеристики непоправності.

Суб’єктивна сторона діяння характеризується умислом (прямим чи непрямим).

Кваліфікаційними ознаками умисного тяжкого тілесного ушкодження є:

а)завдання способом, що має характер особливого мучення;

б)завдання групою осіб;

в)завдання з метою залякування потерпілого або інших осіб;

г)завдання на замовлення;

ґ) коли воно спричинило смерть потерпілого (частина друга ст. 121).

Заподіяння мук (мучення) — це дії, спрямовані на тривале по­збавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишення у шкідливих для здоров’я умовах тощо.

Під поняттям «мучити» у цьому випадку розуміють ще й мор­дування — багаторазове або тривале завдавання болю: щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих, ушкоджень ту­пими чи гострими предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії.

Визначення наявності ознак мучення (мордування) є компетенцією суду (слідчого, прокурора). Для цього спираються на висновки судово-медичної експертизи, що встановлює наявність, характер, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи різночасність їх утворення, особливості предметів для мордуван­ня, механізм їх дії, а також ступінь тяжкості ушкоджень.

За частиною другою ст. 121 зазначені дії можуть бути кваліфіковані як мордування лише у тому разі, якщо в результаті наявний хоча б один із видів тяжкого тілесного ушкодження, вка­заного в частині першій цієї статті.

Група осіб передбачає наявність щонайменше двох виконавців злочину, незалежно від наявності чи відсутності попередньої змо­ви між ними.

Тяжке тілесне ушкодження наносять з метою залякуван­ня потерпілого або інших осіб, щоб відвернути їх від подальшої політичної, громадської, комерційної та інших видів законної діяльності.

Сутність вчинення тяжкого тілесного ушкодження на замов­лення аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 11 частини другої ст. 115.

Смерть потерпілого при нанесенні тяжкого тілесного ушкод­ження означає, що цей склад злочину передбачає настання двох наслідків. Перший — проміжний — коли тяжке тілесне ушкод­ження кваліфікують як форму умислу, і другий — кінцевий — коли смерть потерпілого кваліфікують як форму необережності. Це так звана подвійна форма вини.

Відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (частина друга ст. 121) потребує ретельного з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел слід вирішувати, зіставляючи всі обставини злочину, зокрема враху­вати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне став­лення винного до наслідків вчинку: за умисного вбивства смерть є

Пезпосереднім умислом винного, а в разі тяжкого тілесного ушкод­ження, яке спричинило смерть потерпілого, винний вважає її за 11 ('обережність.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту завдання ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства зна­чення не має.

Оскільки при скоєнні злочину, передбаченого частиною дру­гою ст. 121, психічне ставлення винного до смерті потерпілого є необережним, замах на такий злочин виключається.

Умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості (ст. 122)

Ознаками тілесних ушкоджень середньої тяжкості є: по- перше, відсутність небезпеки для життя та відсутність наслідків, передбачених у ст. 121, тобто таких, що характеризують ушкод­ження як тяжкі; по-друге, спричинення тривалого розладу здоров’я або значної стійкої втрати працездатності менше ніж на одну третину.

Тобто для визначення наявності середньої тяжкості тілесного ушкодження достатньо наявності або тривалого розладу здоров’я відповідного відсотка стійкої втрати працездатності.

Тривалий розлад здоров’я здебільшого полягає у трива­лому порушенні функцій будь-якого органа або у постійному їх погіршанні (погіршання гостроти зору, слуху, розмовних можливостей, погіршання рухових функцій рукою, ногою тощо). Характерними для цього виду ушкоджень є також переломи ребер, переломи, надломи і тріщини трубчастих кісток, струс головного мозку середнього ступеня та деякі інші травми.

Тривалим слід вважати розлад здоров’я на термін понад З тиж. (більше ніж 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну тре­тину розуміють втрату загальної працездатності від 10 до 33 % .

Суб’єктивна сторона характеризується умислом (прямим або непрямим).

Кваліфікаційними ознаками умисного тілесного ушкод­ження середньої тяжкості (частина друга ст. 122) є залякування потерпілого або його родичів чи примус до певних дій. (Йдеться про родичів різного ступеня спорідненості, а не тільки про близь­ких родичів).

Мета примусу полягає у бажанні домогтися від потерпілого виконання певних наказів усупереч волі останнього.

Якщо в результаті нанесення умисного тілесного ушкоджен­ня середньої тяжкості потерпілий помер, діяння кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ст. 119 і 122.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильно­го душевного хвилювання (ст. 123)

Цей злочин за своїм складом є привілейованим. Йому притаман­ні всі ознаки (крім наслідків), характерні для умисного вбивства, скоєного у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116).

У ст. 123 йдеться лише про нанесення тяжкого тілесного ушкодження. Тобто заподіяння в стані сильного душевного хви­лювання умисного легкого тілесного ушкодження або ушкоджен­ня середньої тяжкості не утворює складу злочину на противагу тяжкому, яке спричинило смерть потерпілого.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом (прямим і непрямим).

Якщо тяжкі тілесні ушкодження завдано з необережності, діяння кваліфікується за ст. 128. Сильне душевне хвилювання має розглядатись як обставина, що пом’якшує вирок (п. 7 части­ни першої ст. 66).

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі пере­вищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124)

Цей злочин за своїм складом є привілейованим. Йому притаманні всі риси (крім наслідків), характерні для діяння, пе­редбаченого ст. 118.

Відповідальність за тяжке тілесне ушкодження в разі пере­вищення меж необхідної оборони або перевищення заходів із за­тримання злочинця настає лише за умови, що самозахист винно­го явно не відповідав ступеню небезпеки посягання чи обстановці затримання, яка склалася.

За заподіяння (умисного або через необережність) легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження в разі перевищення меж необхідної оборони чи перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, кримінальної відповідальності чинним КК України не встановлено.

Суб’єктивна сторона характеризується умислом (прямим або непрямим). Якщо в процесі його вчинення суб’єкт перебував у стані сильного душевного хвилювання, зумовленого протиправ­ними діями потерпілого, кваліфікують дію за ст. 124.

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125)

Ця стаття передбачає відповідальність за завдання двох видів легких тілесних ушкоджень:

1)такого, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я або незначну втрату працездатності (частина перша).

2)такого, що спричинило хоча б один із вказаних наслідків (частина друга).

Перший вид об’єднує ушкодження, що мають незначні на­слідки тривалістю не більше ніж 6 днів (це можуть бути синці, подряпини тощо).

Другий вид зазначених ушкоджень становлять легкі тілесні ушкодження, що спричинили:

а)короткочасний розлад здоров’я тривалістю понад 6 днів, але не більше ніж 3 тиж. (21 день);

б)незначну втрату працездатності, тобто втрату загальної працездатності до 10% (незначне погіршення гостроти зору чи слуху тощо).

Для кваліфікації діяння за частиною другою достатньо одно­го із зазначених наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом (прямим чи непрямим). Необережні легкі тілесні ушкодження не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.

Якщо легкі тілесні ушкодження є складовою об’єктивної сто­рони іншого злочину (хуліганство, зґвалтування тощо), вони не потребують окремої кваліфікації.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкоджен­ня (ст. 128)

Ознаки тяжкого і середньої тяжкості тілесних ушкоджень розглянуті вище.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується необе­режністю. Завдання таких тілесних ушкоджень унаслідок злочинної самовпевненості слід відмежовувати від ушкоджень із непрямим умислом (коли винна особа передбачала і свідомо припускала відповідні наслідки, не розраховуючи при цьому на ті конкретні обставини, які могли б їх відвернути), а завдання ушкоджень унаслідок злочинної недбалості — від невинного за­вдання шкоди (коли особа не передбачала відповідні наслідки, не повинна була і (або) не могла передбачити).

Зазвичай необережне завдання ушкоджень, передбачених ст. 128, обумовлене грубим порушенням правил поведінки у побуті або недодержанням правил безпеки (обачності) у професійній діяльності неслужбовими особами. Якщо ж такі ушкоджен­ня (як і смерть) є результатом порушення певних нормативних актів службовими особами або іншими спеціальними суб’єктами,відповідальність накладають за відповідними статтями КК України (зокрема, за ст. 271, 364, 367).

Завдання фізичних або моральних страждань

Побої і мордування (ст. 126)

Стаття передбачає відповідальність за умисний удар, умисні побої, за вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізич­ного болю без явних тілесних ушкоджень.

Йдеться про такі види фізичного впливу на потерпілого, які не лишають після себе тілесних ушкоджень. Тому судово-медичний експерт у такому разі лише відзначає скарги потерпілого, а прав­дивість указаних дій доводять іншими доказами.

Удар можна завдати рукою, ногою, головою, із застосуванням палиці, цеглини, іншого предмета. Він може бути вчинений і на відстані (наприклад, кидання певного предмета в потерпілого).

Побої — це вже два і більше удари.

Інші насильницькі дії можуть проявитись у стисканні тіла по­терпілого, викручуванні рук, ніг тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення переліче­ного вище.

Якщо після удару, побоїв, інших насильницьких дій на тілі потерпілого залишились ушкодження, їх оцінюють за ступенем тяжкості, виходячи із наведених вище ознак, і кваліфікують за ст. 121, 122, 125.

Кваліфікаційними ознаками цього злочину (частина друга ст. 126) є вчинення такого діяння:

а)що має характер мордування;

б)групою осіб;

в)що має на меті залякати потерпілого чи його близьких.

Якщо під час мордування потерпілому нанесені легкі, серед­ньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження, вони утворюють су­купність злочинів і кваліфікуються за частиною другою ст. 126 та, відповідно, ст. 121, 122, 125, 128.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом. Мета (залякування потерпілого чи його близьких) є кваліфіка­ційною ознакою цього злочину.

Удари, побої, інші насильницькі дії можуть бути ознакою об’єктивної сторони інших злочинів. У такому разі вони квалі­фікуються за відповідними статтями КК України (хуліганство — ст. 296, погроза або насильство щодо працівника правоохоронно­го органу — ст. 345 тощо).

Катування (ст. 127)

Об’єктивна сторона злочину полягає у завданні сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання. Спо­собом вчинення злочину є побої, мордування або інші насиль­ницькі дії.

Моральні страждання завжди супроводжують страждання фізичні, у певних випадках вони можуть домінувати (під час ка­тування в присутності близьких; під час застосування найогидні- ших садистських його форм тощо).

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій, що мають характер катування.

Якщо в процесі катування потерпілому нанесені легкі, се­редньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження, вони кваліфіку­ються за сукупністю злочинів: за частиною першою або частиною другою ст. 127 та, відповідно, заст. 121, 122, 125, 128.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Обов’язковою її ознакою є мета — спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі (наприклад, нада­ти певну конфіденційну інформацію). Інша особа у цьому випад­ку — це будь-яка особа, яка, на думку винного, вчинить певні дії, що суперечать волі її або потерпілого, щоб врятувати останнього від подальшого катування.

Дії, характерні для катування, можуть бути ознакою об’єктивної сторони інших злочинів. У такому разі вони кваліфі­куються тільки за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин, наприклад, ст. 373 (примушування давати показання).

Кваліфікаційними ознаками цього злочину (частина друга ст. 127) є скоєння його повторно або за попередньою змовою гру­пою осіб.

Погроза вбивством (ст. 129)

Погроза вбивством (якщо були реальні підстави побоюва­тися здійснення цієї погрози) має за мету вплинути на психічне здоров’я людини — зробити її життя дискомфортним, занепокоє­ним, таким, що піддається реальній небезпеці.

Об’єктивна сторона злочину характеризується погрозою (усною, письмовою, переданою через інших осіб, демонструван­ням зброї тощо) убити конкретну людину (або конкретних людей) за наявності підстав вважати, що така погроза може бути реалі­зована.

Реальність таких підстав оцінюється з урахуванням усієї су­купності об’єктивних і суб’єктивних чинників. Наприклад, може братися до уваги наявність судимостей у винного за насильницькі злочини, його схильність до зловживання алкоголем, наявність фактів знущань над потерпілою особою, неодноразовість погроз із демонстрацією зброї або предметів, які можуть бути використані як знаряддя вбивства (сокира, вила тощо), причини негативних стосунків між винним і потерпілим.

Злочин вважається закінченим із моменту доведення погрози до відома потерпілого.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Наявність чи відсутність у винної особи наміру реалі­зувати свою погрозу значення для кваліфікації злочину за ст. 129 не має.

Кваліфікаційною ознакою погрози (частина друга ст. 129) є вчинення її членом організованої групи (тобто особою, яка входить у групу, що має ознаки, передбачені частиною третьою ст. 28).

Якщо погроза вбивством є ознакою об’єктивної сторони більш тяжкого злочину, то вона не потребує окремої кваліфіка­ції за ст. 129. Це може мати місце, зокрема у разі зґвалтування (ст. 152), розбійного нападу (ст. 187), погрози або насильства щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345).

Зараження соціальними хворобами

Зараження соціальними хворобами (ст. 130 і 133) є особливим видом завдання шкоди здоров’ю потерпілого.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130)

Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) спричинює захворювання під назвою BIJI-інфекція. Кінцевою стадією цього захворювання є СНІД (синдром набутого імунодефіциту людини). Ця хвороба на сьогодні є невиліковною.

При виявленні ВІЛ-інфекції медичний заклад письмово по­переджає особу про необхідність дотримуватися профілактич­них заходів і про кримінальну відповідальність за свідоме зара­ження іншої особи.

Об’єктивна сторона цього злочину виражається так:

1)свідоме зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (частина перша ст. 130);

2)зараження іншої особи ВІЛ чи будь-якої іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала, що вона є носієм небез­печного вірусу (частина друга ст. 130).

Свідоме зараження іншої особи ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, може полягати, зокрема, у здійсненні статевих контактів без застосу- иання запобіжних засобів, недотримання інших профілактичних рекомендацій (наприклад, використання нестерилізованих шприців).

Зараження іншої особи ВІЛ чи будь-якої іншої невиліковної інфекційної хвороби передбачає фактичне потрапляння в її організм вірусів згаданих хвороб.

Злочин вважається закінченим із моменту:

а)вчинення дій, які створили реальну небезпеку зараження іншої особи вірусом хоча б однієї із зазначених хвороб (частина перша ст. 130);

б)фактичного потрапляння вірусу таких хвороб в організм потерпілого (частини друга і четверта ст. 130).

Суб’єктом злочину є осудна або обмежено осудна особа, яка досягла 16 років, і є носієм ВІЛ-інфекції або іншої інфекційної невиліковної хвороби та знає про це.

Суб’єктивна сторона характеризується: під час скоєння злочину, передбаченого частиною першою ст. 130, — непрямим умислом або злочинною самовпевненістю; під час скоєння зло­чину, передбаченого частиною другою ст. 130, — злочинною самовпевненістю; під час скоєння злочину, передбаченого части­ною четвертою ст. 130, — прямим або непрямим умислом.

Кваліфікаційними ознаками фактичного зараження зазна­ченими вище вірусами (частина друга ст. 130) є зараження:

а)двох чи більше осіб;

б)неповнолітнього (частина третя ст. 130).

Особливо кваліфікаційною ознакою є умисне зараження іншої особи цими хворобами (частина четверта ст. 130).

Зараження венеричною хворобою (ст. 133)

Хвороби, що складають групу венеричних захворювань, різні за своєю етіологією (причиною виникнення), однак вони поєднані в одну групу як такі, що передаються переважно статевим шля­хом. Не виключається можливість передачі їх так званим побуто­вим шляхом (через нестерилізований шприц, недодержання хво­рим правил гігієни тощо).

Найпоширенішими венеричними хворобами є сифіліс, гоно­рея, м’який шанкер.

Осіб, в яких виявлена венерична хвороба, письмово попереджає медичний заклад про дотримання певних правил поведінки в побуті і при статевих контактах на період захворю­вання і контрольного нагляду після вилікування, а також про кримінальну відповідальність за зараження іншої особи такою хворобою.

Об’єктивна сторона злочину полягає у зараженні іншої осо­би венеричною хворобою. Способи такого зараження можуть бути різними і значною мірою — залежати від виду хвороби.

Злочин вважається закінченим із моменту фактичного захво­рювання на венеричну хворобу.

Суб’єктом злочину є особа, яка досягла 16-річного віку, хворіє на венеричну хворобу і знає про наявність у неї цієї хвороби.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим чи непря­мим умислом або злочинною самовпевненістю.

Кваліфікаційними ознаками злочину є:

а)вчинення його особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою;

б)зараження двох чи більше осіб або неповнолітнього (части­на друга ст. 133).

А особливо кваліфікаційною ознакою є спричинення цим злочином тяжких наслідків (частина третя ст. 133). Цими наслідками можуть бути самогубство потерпілої особи, її психічна хвороба, розпад шлюбу, в якому вона перебувала, тощо.