21. Інтертекстуальні зв’язки в художньому творі. Поняття діалогізму (м.Бахтін).

Попри те, що в сучасному літературознавстві та лінгвістиці теорії інтертекстуальності відведено одне із чільних місць наразі її термінологічний апарат ще перебуває на стадії розроблення.

Інтертекстуальність – термін, започаткований Ю.Крістевою, використовується багатьма теоретиками і літераторами: Еко, Ріффатером („Вигадана правда”), Бартом, Стюартом, Жене, Ласло-Куцюк тощо. Основний принцип поняття інтертекстуальності полягає у тому, що будь-який текст породжується іншими текстами, кожний літературний твір – частина мережі текстів, тому тут можна говорити про можливість різних тлумачень одного і того самого тексту. Цей діалог між різними текстами всередині одного тексту, діалог між автором і читачем, що ніби стає співавтором, прилучаючись до цього творчого діалогу – це все складає інтертекст твору.

У художньому тексті явище інтертекстуальності актуалізується за допомогою таких інтекстів: атрибутована цитата, неатрибутована та немаркована цитата, алюзія, ремінісценція, міфема, міфологема, парафраза та вкраплення іншого стилю. Усі форми інтертекстуальності є знаками певної культури, епохи чи ідеостилю будь-якого письменника (зазвичай класика), які в процесі свого використання набули декількох оказіональних підтекстів, завдяки цьому уможливлюючи діалог текстів, письменників та культур. Саме тому енергія “чужого слова” у інтертексті посилюється, що сприяє породженню нових імпліцитних смислів. З огляду на це, можемо виділити ряд функцій, які виконують аналізовані форми інтертекстуальності у творі. Перш за все – це структуротвірна (або текстотвірна), смислопороджувальна та мотивна функції. Сюди можемо зарахувати апеляційну функцію, оскільки твори розраховані саме на ерудованого реципієнта. Також варто згадати й сигнально-мнемонічну функцію – функцію впізнавання та здивування. Функція генералізації передбачає посилення закладеного в інтекстах смислу. Культурно-семіотична функція полягає в тому, що за допомогою форм інтертекстуальності автор повідомляє про свої культурно-семіотичні уподобання.

Діалогізм - наявність у межах певного твору різноманіття хронотопів і взаємодія мід ними, що являє собою певну розмову, діалог. Хорнотопи можуть включатися одне в одне, перетинатися, протиставлятися тощо; ці стосунки між ними самі вже не входять у жоден хронотоп поодинці, вони за характером є діалогійними. Термін цей використовує М.Бахтін. Цей діалог перебуває вже поза зображуваним у творі світом, хоча існує у межах твору в цілому. Попри те, що автор, інші тексти, що передували даному,і читач можуть знаходитися у різних часово-просторових характеристиках, усе одно вони перебувають у єдиному реальному незавершеному історичному світі і так чи інакше беруть участь у створенні світу того чи іншого тексту. Діалогізм передбачає не лише мову суб’єкта, а і письмо, у якому прочитується ЯК МІНІМУМ ще одна мова, адже будь-яке письмо – сукупність попередніх текстів, адже кожен текст вбирає у себе інший і є РЕПЛІКОЮ у його сторону. За Лотманом, для утворення тексту потрібно принаймні дві мови. Діалогічний дискурс характерний для карнавалу, меніппеї та поліфонічного роману, що мають революційну природу, складаються з аналогій, розривів, опозицій, амбівалентності, у цьому їх викривальний сенс. Тому суттєвою ознакою діалогізму є те, що він передбачає розрив, опозицію, аналогію як засіб трансформації, що не несе фінальності. На думку Ю. Крістевої, будь-який текст вибудовується як мозаїка цитацій, продукт трансформації інших текстів. Саме звідси ми і виводимо діалогійний контакт, інтерсуб’єктивність, діалог різних видів письма у межах кожного тексту, що є безперечною ознакою інтертекстуальності, якщо можна так сказати, її передумовою і основною характеристикою. Діалогізм – основа інтертекстуальності.

Концепція діалогізму, який забезпечує текстову поліфонію як співприсутність та діалог свідомостей, введена М.Бахтіним, сприяла зменшенню домінування автора та авторської свідомості в створеному ним тексті. Отже, М.Бахтін визначив певні напрямки дослідження проблеми автора, тому значна роль у її формуванні належить його концепції, сформульованій у 20-х роках ХХ століття в двох основних працях: "Проблеми поетики Достоєвського" та "Автор і герої в естетичній діяльності". Вчення М.Бахтіна наголошує самоцінність свідомості героя як іншої, "чужої" свідомості, віддаленої від ідеологічної позиції автора, в задачу якого входить не зображення героя як об'єкта, але надання йому слова як суб'єкта власної свідомості, свого висловлювання. Така авторська відмова від домінування над ідеологічною позицією героя сприяє, на думку вченого, встановленню діалогічних стосунків між автором і героєм, тобто між різними свідомостями. Бачення іншого в його самості, встановлення з ним діалогу на рівних у філософсько-етичному плані набуло особливого розвитку в другій половині ХХ століття у теорії децентрації Ж.Дер- ріда, постколоніальній теорії та в мультикульту- рному вимірі сучасності. М. Бахтін же зосереджує свою увагу на естетичному аспекті проблеми.