17. Постструктуралізм та деконструктивізм.

Постструктуралізм набув популярності у 70-ті роки XX століття. Він своєрідна реакція на досягнення структуралізму, сформувався завдяки Ж. Дерріді та Ж. Фраю. На розвиток постструктуралізму значний вплив мали ідеї відомого французького культуролога Мішеля Фуко — автора праць "Божевілля і культура: історія божевілля в епоху класицизму", "Народження клініки", "Археологія знання", "Історія сексуальності". У формуванні світогляду М. Фуко значну роль відіграли праці Ф. Ніцше і М. Гайдеггера. Початком власної системи філософії стала його праця "Слово і речі". М. Фуко одним із перших виступив проти концепції знака, яка домінувала в структуралізмі. Для М. Фуко суб'єкт висловлювання не можна ототожнювати з автором, який є "порожнім місцем". Автор не виражає себе у творі. В есе "Що таке автор?" М. Фуко писав, що автор помер, автор для нього "що", а не "хто", він не творець, а функція.

М. Фуко вважає, що в процесі суспільних змін "авторська функція може зникнути настільки, що фантазування та його полісемантичні тексти знову стануть функцією, але вже іншого виду, та все ж із системою обмеження, яка не буде тривалішою від автора..."'. Щоб розвинутися тематично, стилістично, ідеологічно, твір мусить усунути присутність у ньому автора. За М. Фуко, естетична довготривалість твору вимагає радикального розриву з автором.

Деконструктивізм. Цей напрям з'явився у Франції наприкінці 60-х років XX століття. Основоположник деконструктивізму Жак Дерріда (1930 р.) — автор праць "Про граматологію", "Письмо і різниця", "Розсіювання", "Маргінеси філософії", "Поштова картка: від Сократа до Фройда", "Психея: відлуння іншого". На його світогляді позначився вплив Ніцше, Гайдеггера, Гуссерля і Левінаса. Основне гасло у працях Дерріди — децентрування структури, відсутність центру, структура не піддається зцентрованій тоталізації у замкнену цілість. За Деррідою, текст — поле гри, плетиво, текстура, не структура. Його можна конструювати, реконструювати, дописати, переписати, описати, розписати. Отже, текст не має контексту. Деконструювати, за Деррідою, — значить розібрати. Це процес структуралістський і анти структуралістський: розбирають споруду, артефакти з метою вивести назовні їхні структури, нервову систему або скелет і ненадійні, схильні до руйнації зчеплення формальної структури.

Ідеї Ж. Дерріди позначилися на розвитку деконструктивізму США, де сформувалася Бєльська школа (П. де Ман, Дж. Гартман, Дж.Г. Міллер, Б. Джонсон, Г. Блум).

Окремі вчені вважають, що деконструктивізм втратив свою актуальність, поступившись рецептивній естетиці.

19. Завдання і методи генетичної критики.

Літературна критика набула найвищого статусу в другій половині ХХ і на початку ХХІ століття. Обумовлена зростанням ролі гуманітарних наук у суспільстві, нині вона постає як невід'ємна частка культурного розвитку, що надає обраній темі дослідження особливої актуальності.

Нова якість творчого мислення – відмова від уніфікації критичної думки, будь-якої нормативності – була продукуючою для формування і розвитку значної кількості критичних шкіл. Серед них виокремлюються найбільш відомі: „генетична критика” Франції (1970-ті рр.), англійсько-американська „культурна критика” (1980-ті рр.), італійська „критика варіантів” (1950-1970-ті рр.), „критика свідомості” Женевської школи (1950-1970-ті рр.). Водночас досить відчутними залишалися ідеї потужної (від початку ХХ ст.) школи „нової критики”; надзвичайно важливим з погляду теоретичних новацій був ренесанс „міфологічної критики” США (1990-ті рр.).

Одним з напрямів, який здобуває щораз більше прихильників у новочасно­му науковому дискурсі, є генетична критика, що постала в результаті зміни парадигм, за­пропонованих новою «французькою теорією» на порубіжжі 60-70-х років ХХ ст. Вихід­ними пунктами цих змін, на думку Ю.Крістевої, були «революція поетичної мови» кінця ХІХ ст., сюрреалізм, «новий роман» 1950-х, а також діяльність групи «Tel Quel», до якої у 60-ті роки належала вона сама.

Методологічні засади генетичної критики, які формувалися в руслі єдиної традиції, яка відходить до Формальної школи, а згодом праць Празького лінгвістичного гуртка та робіт Михайла Бахтіна, не відразу виявили цю супрепозиційність, обмежуючись лише претекстом – своєрідним попередником тексту, який ще з античних часів є предметом фі­лології. Вибравши за об’єкт дослідження винятково рукописи, генетисти штучно розри­вали ланки одного ланцюга, оскільки сама практика невдовзі спонукала їх до поєднання «археології тексту» та «археології знання» (О.Дмитрієва) задля максимальної точності реконструкції його історії з урахуванням усіх дотичних до цього факторів. Так в арсеналі генетичної критики з’являється поняття «генетичне досьє», що включає у себе «сукуп­ність усіх чорнових матеріалів та проміжних друкованих видань, задіяних у створенні тексту й класифікованих згідно з хронологічним, жанровим, змістовим, формальним та іншими принципами», яке завжди по­стулювалось текстологією як ареал творчої історії. Ще одна первісна опозиційність до філологічної й текстологічної практики проектувалась у видавничу площину, оскільки на перших порах генетичних критиків не зацікавила проблема видання тексту, робота над встановленням його «остаточної», найточнішої версії, нібито обтяженої негативом телеології, заданості. Головна їхня увага зосереджувалася переважно на інтерпретації генотексту, відтворенні складної гри чернеток та варіантів, які спонукали пізнати письмо як «осердя пориву і розрахунку одночасно».