Розділ 2 психосоматика

2.1. Проблеми психосоматичних відношень в психології та

медицині

Розуміння психосоматичної єдності людини, прийняття й реалізація цілісного підходу до особистості хворого – актуальні завдання сучасної медицини. Теза „лікувати не хворобу, а хворого” визначила практику видатних лікарів вже у минулому столітті. Принцип індивідуального підходу у лікуванні вимагає комплексного врахування психологічних особливостей кожної особистості, і не випадково покладений у підґрунтя розв’язку важливої проблеми сучасної медицини – хронізації неінфекційних захворювань.

Причину виникнення захворювання, тобто функціональних порушень органів та систем організму, які приводять до зриву роботи організму в цілому, неможливо зрозуміти без знання психологічних особливостей особистості хворого, а відтак адекватно спрогнозувати перебіг конкретної хвороби. Л.Терлецька пише, що „першопричина, котра дає поштовх до появи різних захворювань, найчастіше виявляється у психології людини” [100:5].

Ми пропонуємо здійснити підхід до вивчення етіології, патогенезу та клінічних проявів захворювання з нової позиції, котра повністю враховує закони переживання часу (Д.Елькін, Б.Цуканов). На основі „τ-типу”, що визначає значення власної одиниці часу кожного окремого індивіда, можна з високою точністю віднести того чи іншого суб’єкта у групу зі своєю домінантною хворобою. До останніх насамперед відносять хронічні неінфекційні захворювання [4, 34, 85, 98]. Така диференціація надто важлива в медицині, оскільки вказує на переважання тієї чи іншої хвороби і те, коли і в якій формі вона може мати місце у конкретного індивіда. Використовуючи „С-періодичність”, є можливість точно визначити головні параметри власного психологічного годинника індивіда, у тому числі підрахувати вікові критичні точки, в яких домінантна хвороба проявляється у гострій формі [116:154]. Такий підхід дозволяє набагато посилити потенціал профілактичної медицини. На думку Л.Терлецької, саме „психологія здоров’я як нова галузь знання про людину безпосередньо пов’язана з появою профілактичної медицини” [100:5].

Разом з тим відкритими в окресленому проблемному полі залишаються питання локалізації симптомів кожної окремої нозологічної форми хронічних неінфекційних захворювань у типологічній групі безперервного спектру „τ – типів” та ступеня виразності клінічних прояв захворювання у дітей, котрі страждають на хронічні неінфекційні захворювання. Більше того, наскільки нам відомо, класифікації ступеня суб’єктивної виразності болю при хронічних неінфекційних захворюваннях у медицині взагалі не існує.

Проблема домінантних хвороб, до яких відносять хронічні неінфекційні захворювання, далека від свого повного розв’язання, оскільки при хронізації процесу існують періоди загострення, реконвалесценції ( видужання ) та ремісії ( затухання ) хвороби, тобто плин – перебіг хвороби має часову розгортку і кожен її період виявляється у певному віці, що медицина зараз неспроможна пояснити.

Питання впливу соматичного на психічний стан людини детально розкриваються в аспектах психосоматики. Але зміст психосоматичного підходу до стану хворого враховує притягнення психологічних даних з метою кращого розуміння фізичних симптомів патофізіологічних процесів та причин виникнення того чи іншого захворювання. Соматичні порушення зумовлені особливостями психіки кожної окремої людини. Ще у свій час І.Сєченов підмітив, що „людина, яка страждає на хворобу шлунку, має свою особливу психологію“ [90:117]. Лікарі, лікуючи хворих, відмічають, що у кожного пацієнта своє суб’єктивне сприйняття хвороби, що значно впливає і на об’єктивний стан хворого. Б.Карвасарський виділяє декілька типів реагування людини на хворобу, враховуючи неврозоподібну основу: астенічний, депресивний, іпохондричний та анозогнозичний [48:573]. Але ми не знаходимо відповіді на питання: чому саме конкретна людина таким чином реагує на захворювання, чому сама хвороба проявляється у неї у тій чи іншій формі?

Відмічений з роками прогрес науки сприяв тому, що складні взаємовідношення між соматичними та психічними явищами поступово стали розглядатися в іншому аспекті. Поклавши за основу концепції ідею „холізма”, цілісності організму та психіки під час розгляду різних захворювань та акцентуючи увагу на ролі у них особистості, психосоматична медицина залучила у свої ряди багаточисленних прихильників. Поява терміну „психосоматичний”, згідно літератури, відноситься до В.Хайнрота [104:38], а терміну „соматопсихічний” – до М.Якобі [137:23], але самі питання співвідношення соматичного (тілесного) та психічного (духовного) є одними з давніх у філософії, психології, медицині. Зміст психосоматичного підходу, згідно В.Стоквису, є „притягнення психологічних даних з метою розуміння фізичних симптомів та кращого лікування психічних розладів” [97:53]. Немає необхідності, відмічає учений, у рамках загального психосоматичного підходу розділяти вивчаємі явища на психосоматичні та соматопсихічні, і баче у цьому скоріше гру слів [97:61]. Загалом спостерігається двосторонній, але єдиний характер психосоматичних відношень з переходом психогенії в соматогенію та навпаки. Якщо розглядати ці відношення в динаміці, то такий взаємний перехід є просто закономірним. Більшість робіт, виконаних як клінічним, так і експериментально-психологічним методами, присвячено пошукам „виразкової”, „коронарної”, „астматичної” та інших особистостей, котрі специфічні для того чи іншого психосоматичного розладу [31, 32, 33]. Ф.Данбар, намагаючись показати згідно концепції „профілю особистості” зв’язок між певними особистісними особливостями та характером тілесного захворювання, виділяла коронарний, гіпертонічний, алергічний та схильний до ушкодження типи особистості [35:127]. При цьому учена, висловлюючи своє відношення до психосоматичного підходу, акцентувала увагу, що „не повинно бути дихотомії „психіки” та „соматики”, а психосоматичний підхід – стереоскопічний, він містить у собі і фізіологічну, і психологічну техніку та може бути застосованим до усих хвороб” [35:126]. На відміну від Ф.Данбар, Ф.Александр згідно концепції „специфічного емоціонального конфлікту” підкреслював значення психодинамічного конфлікту як найбільш важливого у природі психосоматичних розладів, ніж особистісний профіль [2:234]. Ці концепції дали низку можливих досліджень, але часто з незадовільними результатами [50:17]. Загальним висновком цих досліджень було скоріше заперечення особистісних структур, котрі властиві окремим захворюванням. Тому багато авторів схильні відмовитися від пошуків профіля особистості, замінити цей аспект досліджень описом типів поведінки згідно концепції Р.Розенман та M.Фридман, розглядом інфантильної особистісної структури, особливостями самооцінки, мотиваційної сфери, рівня домагань, ранньої сімейної соціалізації, особливостями структури сім’ї психосоматичного хворого. Деякі автори переносять акцент з внутрішніх по відношенню до хворого та факторів середовища на характеристику значимого середовища. Так, Г.Поллок, [31:154], зупиняється на понятті „ульцерогенної матері”, акцентуючи неаналітичні погляди на існування донатального конфлікту матері з плодом. Що стосується специфічних конфліктних та життєвих ситуацій, то пошуки їх також не увінчалися успіхом. Як підкреслює В.Стоквис, „зовсім не важно, що переживає людина, набагато важливіше, як вона перероблює пережите, тому не самі конфлікти, а лише тип та характер їх переробки можуть виявити схожість і тільки у цьому відношенні і можна було б говорити про їх специфіку” [97:70]. Загалом учені прийшли до висновку, що проблему психіки не можна вивчати окремо від проблем соматики, тобто вони єдині [15, 16, 19, 20, 6, 28, 42, 45, 46, 52, 53]. Не можна не погодитись з думкою О.Лурія, який писав: „Немає тільки психічних або тільки соматичних хвороб, а є лише живий процес у живому організмі; життєвість його і складається саме у тому, що він об’єднує у собі і психічний, і соматичний бік хвороби. Не тільки грубі, але найтонші процеси (як, наприклад, обмін води, вуглеводів, електролитів, регуляція тепла) знаходяться у самій тісній залежності від психічного стану людини та регулюються вищими відділами центральної нервової системи, відображаючи складні та багатогранні коливання у ній” [62:35-47].

Немає сумнівів у великому впливу порушень з боку соматичної сфери на психіку. Це підтверджується багаточисленними експериментальними та клінічними дослідженнями [1, 2, 3, 58, 64, 65, 77, 81, 89, 93, 95, 96] . Але існує і зворотне явище, яке виражається у впливу психічних процесів на роботу внутрішніх органів. У клініці ХІХ століття класичні дослідження І.Вунда та М.Лемана поклали початок експериментальному аналізу впливу психічних факторів на функцію окремих органів та систем організму [26:167]. З цього часу ця проблема вивчалась багатьма психологами та фізіологами. Е.Вебер у спеціальних дослідженнях показав, що афект незадоволення викликає відплив крові з периферії до внутрішніх органів, а афект радості – навпаки, прилив крові до периферії [21:34]. К.Гейером встановлено, що шляхом навіювання можливо отримати на рентгенівському екрані різко виражену картину спастичних явищ шлунку та кишечнику [27:82]. П.Віттковер вивчав вплив психічних афектів на стан секреторної функції шлунку [23:29]. З’ясувалось, що під впливом різних афектів настає збільшення чи зменшення кислотності шлункового соку, зниження чи підвищення його секреції. Це все підтверджує, що психіка має певний вплив на соматичний стан людини. Такими дослідниками, як Л.Рохлін [86:34], А.Квасенко [51:167], Ю.Зубарєв [43:17], А.Личко [61:132], В.Менделевич [63:232] при оцінці умов лікування та реабілітації соматичних хворих були виділені три головних фактори:

1) специфіка захворювання;

2) індивідуально-психологічні особливості особистості;

3) умови соціального середовища. Але основна увага приділялась індивідуально-психологічним особливостям особистості.

М.Нікольська, вивчаючи фактори, які впливають на формування реакції на захворювання, акцентувала увагу, що індивідуально-психологічні особливості особистості є більш інформативними для прогнозу особистісних реакцій на захворювання, ніж клінічна оцінка важкості захворювання [68:105] . А саме індивідуально-психологічні особливості особистості зумовлюють, на нашу думку, певний симптомокомплекс соматичних розладів, до яких відносять хронічні неінфекційні захворювання. Разом з тим відкритим в окресленому проблемному полі залишається питання ступеня виразності больового синдрому та його ролі у перебігу психосоматичної хвороби, у внутрішній картині хвороби, як найчастішого симптому хронічних неінфекційних захворювань. На нашу думку, тільки розуміння єдності психічних, фізіологічних та соматичних аспектів больової реакції допоможе зрозуміти генезіс та диференціацію інтенсивності больового відчуття у хворих на хронічні неінфекційні захворювання.