Відмітні риси слов’янського менталітету

Панін М.Д., студент 31гр. КН

Губенко В.В., викладач кафедри філософії і соціології

У статті досліджується структура і характерні риси слов’янського менталітету. Здійснюється аналіз таких властивостей темпераменту, як індивідуалізм, релігійність тощо.

Постановка проблеми. Під менталітетом суспільства, народу розуміють специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності розгорнутої соціальної системи. Це не пасивний об'єкт, він є трансформуючим фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, і в той же час малопомітним, оскільки імпульси, які транслюються етносу чи окремій людині йдуть з глибини історії і навіть майбутнього. Слов’янський менталітет має багато унікальних та відмітних рис.

Мета статті полягає у розгляді відмітних рис слов’янського менталітету та їх сутності.

Виклад основного матеріалу. Менталітет – це манера мислення, його склад, його особливості, його своєрідність, тобто це емоційні орієнтації, колективна психологія, спосіб мислення і людини, і у даному випадку, нації. Можна визначити цей феномен і дещо по-іншому: менталітет є психічним складом розуму, душевним складом, напрямком думок, способом думок або характером роздумів, духовним світом, які відрізняють його з-поміж інших народів. Іншими словами – це душа, серце і розум народу [4].

На сучасному етапі українська ментальність стала об’єктом дослідження багатьох вчених, зокрема, І.Грабовської , І.Лисого , А.Швецової та ін. Останнім часом проблема ментальності набирає широкого розголосу і серед дослідників культури, звичаїв і традиції Закарпаття. Серед них відомі М.Тиводар, О.Гаврош, С.Мітряєва, І.Сенько та інші.

До основних рис слов’янського характеру відносять: індивідуалізм, гуманність, демократизм, волелюбність, толерантність та миролюбність, милосердність, щирість та душевність, хазяйновитість, оптимізм, честолюбство, інтровертизм, тощо. У той же час серед найтиповіших рис відзначають нестабільність і суперечливість вдачі, брак колективної волі, національної солідарності та згоди тощо [3].

Слов’янський менталітет настільки сильно відрізняється від традиційного європейського, що викликає мало не тваринний страх у наших сусідів. Що ж стосується наших власних правителів, то їх оцінка народу варіюється від огиди до непідробного захоплення – залежно від бажання перенести «європейські цінності» на нашу територію і уміння ними ж самими зрозуміти «душу російського народу». Готовність підкорятися владі поєднується в російській душі з потягом до володарювання, як засобу максимального втілення прагнення справедливого гармонійного майбутнього вже з сьогодні на завтра і, таким чином, подолання почуття трагічної дисгармонії буття, що притаманна слов’янській душі [2].

Єдиним розумним поясненням нашої особливої культури є ставлення слов’ян до своїх богів. У західних цивілізаціях (включаючи греків, від яких ми й перейняли правовірність) боги сиділи на недосяжній висоті (Олімпі) і керували своїми підданими за принципом начальник – підлеглий. У культурі російського язичництва була одна відмінність: слов'яни вважали себе прямими нащадками бога Рода, незалежно від соціального походження і положення.

Більш того, при бажанні будь-хто міг увійти на небо і потіснити своїх рідних шляхом грубої сили. А якщо бог, якому приносили підношення, не справлявся зі своїми обов'язками (не дав дощу або допустив набіг), то стовп з його зображенням можна було побити палицею – щоб не розслаблявся і не забував про своїх дітей. Таким чином, в культурній традиції з самого початку було відсутнє відношення до Бога як до беззаперечного авторитету, яке замінювалося родинними відносинами.

З введенням християнства як панівної релігії на Русі подібне ставлення до Бога нікуди не поділося, а просто трансформувалося. Кожен слов’янин є затятим індивідуалістом зі своїм власним і неповторним «Я». Адже в підсвідомості вкоренилося усвідомлення того, що будь-хто, незважаючи на посади та звання, є нащадком Бога. І свою Божественність треба щодня доводити. У тому числі і за допомогою кулаків. До того ж наша миролюбність сильно перебільшена нами ж самими [1].

Таким чином, якщо правитель народу особистим прикладом демонстрував свою принциповість, цілеспрямованість і заклопотаність потребами народу, він отримував таку підтримку (до самопожертви), яку ніколи не отримував ні один правитель в світі за всю історію. І навпаки, якщо той, хто вважався батьком (матінкою), починав займатися виключно своїми проблемами і самомилуванням, ігноруючи свої обов'язки (беручи приклад з королів Європи), то завжди з'являвся або Степан Разін зі своїм «Я прийшов дати вам волю!» Або Омелян Пугачов та ідеєю народного царя (перехоплення відносини батько – син). Закінчилося Леніним із «Землю – селянам».

Висновок. Слов’яни мають свій, унікальний менталітет не схожий на інші. Вони можуть переймати риси народів з якими знаходяться поряд та адаптуватися навколишнім умовам, але мають ярко виражений індивідуалізм і жагу до свободи. Увесь еволюційний шлях розвитку менталітету слов’ян дав нам багато різних народів, але найближче до початкового слов’янського знаходяться росіяни, поляки та українці.

Список використаних джерел

1. Русский менталитет: проклятие или благословение? [електронний ресурс]. – www.odnako.org/blogs/show_14616

2. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру / І. Грабовський // Сучасність. – 1998. – № 5. – C. 58-70.

3. Кириенко В.В. Менталитет славян и интеграционные процессы: история, современность, перспективы / В.В. Кириенко. – М.: Пресс, 2004. – 247 с.

4. Лозко Г. Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект / Г. Лозко. – К.: “АртЕк”, 2004. – С.6-107.

УДК: 504.055(477.64)