14. Європейське історіописання 12-14 ст.

Період ХІІ-ХІV ст. характеризувався у Західній Європі економічним піднесенням, утворенням і зміцненням перших національних держав, посиленням комунікацій і взаємин з позаєвропейськими народами. Виняткову роль у цих процесах відігравало середньовічне місто, що поступово перетворювалось у центр адміністративного, торговельно-економічного і культурно-духовного життя.

Немаловажне значення мали хрестові походи, які призвели до зіткнення з арабським світом та його культурою.

На духовне життя того часу величезний вплив мала боротьба між імперією і папством за верховенство влади, яка внесла пожвавлення у церковну літературу, змушену піддавати конфронтації й критичному аналізові арґументи сторін. З’явилось багато полемічної літератури, яка зачитувалася з амвонів, шкільних кафедр, на міських площах, щоб прихилити населення до аргументів однієї з сторін — світської чи церковної. Зрозуміло, що дискусії зачіпали вузькі кола освіченої громади і точилися переважно в середовищі духовенства та правлячої верстви.

Провіденціальна теологія історії залишалася наріжним каменем бачення

Минулого. Історична література у ХІІ-ХІІІ ст. щвидко зростала кількісно і урізноманітнювалась у жанровому відношенні. До традиційних

творів додались “посібники”, “енциклопедії”,” міські хроніки”, полемічні праці. Університетські міста перетворились у центри освіти і культури, які притягали здібну молодь і досвідчених вчених.

У центрі культурного життя того часу була Франція, де у монастирях і

світських закладах готувались освічені кадри. Два духовних осередка, що притягали до себе освічену еліту Європи, склались у Парижі і Шартрі. Нагромаджений досвід теологічної інтерпретації минулого диктував перегляд деяких положень “священої” історії під кутом зору її узгодження з історією дійсною (світською). Не випадково єпископ Парижа П.Коместор у праці “Церковна історія” ставив питання про

обов’язковий поділ історії на “священу” і “світську”, зазначав труднощі із

датуванняи подій Біблії, в тому числі щодо народження Ісуса Христа.

У теологічній літературі сформувались дві течії: традиційно-консервативна, що дотримувалась августинської традиції, і теологічно-реформаторська, представники якої намагалися розглядати питання віри з більш раціональних позицій. До останніх належали мислителі середньовіччя Росцелін, Абеляр, Гійом Коншський, Іоанн Солсберійський та інші. Вони виступали проти кричущих невідповідностей, які поширювались церковною літературою, закликали осягати істини, в тому числі й віри, спираючись на розум і логіку.

Християнські теологи змушені були шукати нових способів трактування

провіденційної схеми історії. Найважливішим питанням було вписати

багатоманітність фактів у існуючу схему без втрат для останньої. Помітним внеском у “модернізацію” підходів до теологічної історії були погляди французького каноніка Гуго з Сен-Віктора (пом.1141 р.). У коментарях до Біблії він переніс увагу з традиційного провидіння на свідому діяльність людей у кожну історичну епоху.

Погляди Гуго були розвинені Ансельмом Гавельберзьким (ХІІ ст.), який історію та історію церкви пропонував розглядати як процес постійних змін, кожна з яких провадить до щораз вищої істини у пізнаннні провидіння.

Загальний хід історії аналізував також єпіскоп Фрейзінгенський Оттон

(бл.1111-1158). У творі “Хроніка або історія двох царств” він подав у завершенному вигляді теологічну ідею розвитку, що полягала у

поступовому досягненні людством “Царства Божого” у земному житті.

Анґлієць Іоанн Солсберійський (бл.1115-1180) віддавав

перевагу “гуманістичному” спрямуванню думки. Цей мислитель творах продемонстрував рідкісне поєднання філософської освіченості та історичного мислення за античними зразками. “Історія папства”,

“Наука управління”, “Металогіка”. У них він привертав погляди сучасників до необхідності логічного осягнення постулатів віри, щоб поступово наближатися до більш повного розуміння божественої істини.

.Аббат 12 ст. монастиря у Ножані Ґвіберт Ножанський написав твір “Діяння Бога через франків”, в якому подав опис першого хрестового походу, що здійснювався силами переважно французького лицарства. Новим моментом цього часом “казкового” твору було намагання прославити французький народ, який реалізував “божу волю”.

У 1112 р. — “Хронографія” валлонського ченця Сіґеберта з Жамблу, в де

використав велику кількість хронік, історій, анналів з метою підтвердити офіційну схему історії “чотирьох царств”.

Популярністю користувалися праці пресвітера Гонорія Оттонського “Картина світу” і “Сума всієї історії”, які були зібранням дат і описів найважливіших подій від часів античності до сучасності.

Натомість не була оцінена сучасниками праця ченця Ордеріка Віталія

“Церковна історія”, котра стала добрим джерелом для істориків ХІХ-ХХ ст., відбігав від теологічної догми і нав’язував до античної традиції у описі подій:

Норманське завоювання було провідною темою анґлійської історіографії,

починаючи з ХІ ст. Хроністи та історики послідовно описували події завоювання і

роль норманів у становленні анґлійської державності (Еадмер, Вільям

Мемсберійський, Іоанн Солсберійський та ін.).

Німецька історіографія зосереджувалася на двох значущих темах: стосунках

папства з імперією, східній політиці відносно слов’ян і балтів. (твори Ламперта Ґерсфельдського, Оттона Фрейзінгенського, та Адама Бременського, Арнольда Любекського відповідно).

Історична думка Італії не вирізнялась від поширеної у Європі.

Міські хроністи Мілана, Ґенуї, Пізи, Венеції та інших описували внутрішню боротьбу партій і кланів, не вдаючись до теологічного обгрунтування подій. Серед багатьох такого плану творів заслуговує на увагу “Хроніка Салімбене” (сер. ХІІІ ст.), написана французьким ченцем з Парми Салімбене з метою висвітлити політичну боротьбу в декількох італійських містах. Хроніка була оригінальним твором, який поєднував хронограф, міську хроніку, мемуари і проповіді, свідчив про неабиякий

кругозір її автора. Крім того вона була складена т.зв. “народною латиною”, містила багато приказок, пісень, а також... величезну кількість цитат з Біблії.

Не треба)

Назагал історична література, що виникла у монастирях різноманітних

орденів, є обширною. Францисканський орден залишив популярну в середньовіччі історичну компіляцію “Квіти часів”, що приписується Мартіну Міноріті. Домініканський чернець, а пізніше архієпископ в Ґнєзно (Польща) Мартін Опавський написав “Хроніку пап та імператорів” — сухий підручник з історії папства з повним переліком пап та їхніх діянь. Інший домініканець — Вінцентій Бове був автором енциклопедичної праці ХІІІ ст. “Велике зерцало”, цікавим елементом якої було посилання на усі компільовані твори й виділення окремими ремарками авторських коментарів..

У ХІІІ-ХІV ст. теологічні узагальнення зникли зі сторінок історичних творів. Це сталося внаслідок “оновлення” теологічної картини минулого мислителями ХІІ

ст., церковних заборон торкатися дразливих питань віри (в тому числі з допомогою

терору і репресій інквізиції), а також появи серед авторів історичних творів світських

осіб, котрі ставили перед собою не стільки виховні, скільки практично-навчальні або

розважальні цілі. “Розважальність”, як і в попередні часи античності, в цілому

знижувала інформативний вміст творів, натомість поширювала коло читачів. У

гонитві за формою опису автори зверталися до віршованої форми.

У Франції здобула популярність “Римована хроніка” буржуа з м.Турне

Філіпа Муска, що містила 31 тисячу віршів з викладом історії Франції до 1241 р.

Ґійом Ґіард у віршованій формі розповідав про діяння французьких королів (ХІV ст.).

Подібні віршовані хроніки народилися в Німеччині — “Кельнська римована хроніка”

(її автор Готфрід Хаґене виконав замовлення малої ради м.Кельн), “Австрійська

римована хроніка” (була написана дрібним шляхтичем барона Ліхтенштейна

Оттокаром зі Штірії і складалась з 83 тисяч віршів, розбитих на 650 розділів).

Достовірність вміщених в нихісторичних фактів була невисокою.