8. Візантійська історігорафія-етапи і головні здобутки

Одна з головних відмінностей візантійської історіографії від хронік -зв'язок історіографії з античною традицією.Візантійська історіографія з самого початкуслідувала традиціям Геродота і Фукідіда не тільки в плані мовному, але і в сенсі концепції творів.Що стосується дидактичних тенденцій візантійської літератури то необхідно відзначити, що в передмовах підкреслюється виховне значення письмового відображення хороших і поганих прикладів Посилено підкреслюється здатність історичного творуоживляти минуле, надавати безсмертя минулого і настоящему3

У V-VІІІ ст. християнські богослови доклали зусиль для систематизації

православної догматики християнства, що народжувалась у безперервній боротьбі з

поганськими культами та єресями. На відміну від католицтва візантійські богослови

докладно розробляли насамперед питання людської особистості, її можливостей у

осягненні божественого провидіння. Тому в полі зору постала проблематика тіла і

душі, котра розроблялась з огляду на античну традицію, зокрема на підставах

неоплатонізму.

Богословські праці Симеона Нового Богослова (949-1022) і Григорія

Палами (1297-1360) поширили вчення про спроможність людини досягти духовного

поєднання з Богом через внутрішнє очищення і аскетизм. Православне богословіє

чітко розмежовувало душу і тіло, земне і небесне. Його методологічною вимогою

було вбачати і зображувати земні діла людей як гріховні, “тілесні”, спровоковані

дияволом. Тому й ставлення богословів та літераторів до земної дійсності було дуже

критичним, в усіх проявах людської натури вони намагались розглядіти “спокуси”,

“руку” антихриста.

Загальна ідеологічна доктрина православ’я, збереження античних традицій

зумовили особливості розвитку візантійської історіографії. Якщо жанри історичної

літератури залишались подібними до західноєвропейських, то їх зміст суттєво

відрізнявся. Візантійські історичні твори були багатшими на описи подій,

характеристику дійових осіб, вміщували спроби раціонального пояснення явищ.

Тематика праць оберталась переважно навколо сутичок з варварськими племенами

або двірцевих переворотів.

У той час як на Заході Європи у VІ-VІІІ ст. був відчутним занепад

історіописання, у Візантії спостерігався розквіт історичної літератури, що відбився у

творах Прокопія Кесарійського, Феофілакта Сімокатти, Менандра Протиктора та ін.

У їхніх працях провіденціалізм залишався на другому плані, а людські діяння

розглядались як наслідок психології і характеру видатних осіб.

Періоди-

-ранній –кінець 4-початок 7 ст. представники прокопй кесарійський, феофілакт сімокатт, іоан малала.

- друга половина 7-8 ст. перерва в історіописанні

-9- середина 11 ст. період Македонської династії

- 2 половина 11- середина 13 ст. правління Комнінів

-2 половина 13 ст.-1453р. від часу часу Михайла 7 до взяття констанинополятурками.

9. Характерні риси,етапи розвитку і жанри історіографії європейського середньовіччя

Період VІ-VІІІ ст. характерний тим, що антична традиція ще продовжувала

жити,; цьому сприяла асиміляція “варварської” знаті римською аристократією.

Антична традиція згасала поступово, поступаючись місцем теологічній візії світу і

компілятивній переоцінці відомих подій минулого. Християнські теологи

переписували твори грецьких і римських істориків або записували сучасні події,

даючи їм богословське тлумачення. Проте й правителі “варварських” європейських держав дуже швидко

усвідомили значення історії як інструменту політичної пропаганди й обгрунтування

своїх претензій на римський спадок. У 519 р. на замовлення спадкоємця Теодориха

Остґотського — Евтариха згадуваний вище римський аристократ Кассіодор склав

малозмістовну “Всесвітню хроніку”, що представляла собою компіляцію з

пізньоримських істориків. Автору присвячувала ідея обґрунтування початку “нової

епохи”, яка продовжувала славні традиції Риму — епохи примирення й злиття

“варварів” і римлян

Період ІХ-ХІ ст. пройшов у Західній Європі під знаком завоювань Карла

Великого і створення імперії Каролінґів, в якій відбулись процеси централізації

управління, структуризації феодального суспільства. З погляду цивілізаційного

поступу він отримав назву “каролінзького ренесансу” ристиянська ідеологія досягла повного розквіту й посіла безроздільні позиції у

суспільній свідомості, підпорядкувавши усі сфери культурно-духовного життя.

Зміцнення і розширення прерогатив світської влади, потреба в освічених

кадрах і початки створення світської школи значно збагатили культурно-духовне

життя, підвищили інтерес до писемної продукції. Історіографія збагатилась у цей час

численними анналами, що провадились у багатьох монастирях і капітулах

здебільшого невідомими авторами-ченцями. Водночас з’явились нові офіційні

придворні аннали, які провадились при королівському дворі в інтересах “увічнення”

діянь правлячої династії. На замовлення Карла Великого з цією метою були створені

зведені аннали держави франків — “Аннали Франкського королівства” (у літературі

їх називають також “Лоршські аннали” .Новим словом в історіографії стали твори про життя і діяльність видатних

людей, написані з метою прославляння їхніх діянь. Найбільш відомим твором

біографічного жанру було “Життя Карла Великого”

Період ХІІ-ХІV ст. характеризувався у Західній Європі економічним

піднесенням, утворенням і зміцненням перших національних держав, посиленням

комунікацій і взаємин з позаєвропейськими народами.

Провіденціальна теологія історії залишалася наріжним каменем бачення

минулого, але “відстрочка” настання “Страшного Суду” вимагала від теологів нових

обґрунтувань “священої історії”, привертала увагу до античного спадку, який не

завжди вписувався у теологічну історію. Історична література у ХІІ-ХІІІ ст. щвидко

зростала кількісно і урізноманітнювалась у жанровому відношенні. До традиційних

творів додались “посібники”, “енциклопедії”,” міські хроніки”, полемічні праці.

Університетські міста перетворились у центри освіти і культури, які притягали

здібну молодь і досвідчених вчених.

У теологічній літературі сформувались дві течії: традиційно-консервативна,

що дотримувалась августинської традиції, і теологічно-реформаторська,

представники якої намагалися розглядати питання віри з більш раціональних

позицій.

У ХІІІ-ХІV ст. теологічні узагальнення зникли зі сторінок історичних творів.

Це сталося внаслідок “оновлення” теологічної картини минулого мислителями ХІІ

ст., церковних заборон торкатися дразливих питань віри

Новим явищем в історіографії ХІІІ-ХІV ст. стала поява “лицарської хроніки”,

що зродилася при дворах європейських монархів.