6. Історичні праці фукідіда

Фукідід походив з аристократичної афінської родини,брав активну участь у політичному житті, як один з провідних керівників (стратег) уПелопонеській війні (431-404 рр. до н.е.), але за невдалі дії був засуджений до вигнання і понад 20 років прожив у Фракії та Македонії, де й написав свій головний твір — “Історію” у 8-ми книгах. Тільки в кінці життя він зміг повернутися до рідних Афін.

Свій твір Фукідід присвятив опису Пелопонеської війни, сконцентрувавши

увагу на політичних і військових подіях. Першу книгу присвятив короткому оглядові

попередньої історії Греції, а сім наступних — самій війні. Через усю працю

червоною ниткою проходила ідея осмислення та обґрунтування рацій воюючих

сторін. Він запровадив чіткий хронологічний порядок опису, намагався змалювати погляди і рації протилежних сторін. Ці останні викладав у формі фіктивних промов учасників подій, які потім аналізував і порівнював (прийом, що з легкої руки Фукідіда пізніше часто використовувався в історіографії).

Грецький історик виявив приховану від поглядів дійсну причину війни — страх греків перед зростанням могутності Афін. Сильною стороною його твору було й залучення до опису багатьох політичних документів (договорів, декларацій, законів, листів), котрі він вміщував у текст. Сутність історії Фукідід бачив у боротьбі за владу, гроші і почесті, яку провадять народи, держави, окремі особи. Війна є одним з проявів цієї боротьби, яка, в свою чергу, є законом природи, правом сильного панувати над слабшим. Цей закон виявляється через людську сутність, що визначається трьома провідними чинниками: страхом, амбіціями і корислівістю. Усі важелі діяльності знаходяться в руках людей, боги лише визначають моральні межі, в яких реалізується та чи інша людська доля.

Фукідід, на покоління молодший від Геродота, знав його праці, але вважав їх надто “художніми”, такими, що не дозволяють встановити істину. Пізніші автори навіть розпочинали “науку історії” не від Геродота, а від Фукідіда. Важливо зазначити, що обидва грецьких історики поклали початок розгалуженню історичного пізнання на дві гілки, котрі пізнішерозвивалися паралельно, часом перетинаючись, іноді протистоячи: описову (нарративну) історію і праґматичну (потрібну у практичній діяльності) історію.

7. Історіографія еллінізму,полібій

Період еллінізму (ІІІ-І ст. до н.е.) приніс злиття античної і східної культур,

яке у підсумку збагатило культурний кругозір людства.

Усі елліністичні автори писали в дусі античної традиції. Інтелектуальний

кругозір еліти елліністичних держав, а пізніше й Риму був значно щиршим. Освічені

правителі елліністичних держав сприяли розвитку освіти і культури, збагаченню

знань. Достатньо згадати, що два перших Птолемеї подарували своїй столиці Мусей

(“святилище муз”) і Бібліотеку. Мусей вже незабаром став дослідницьким центром

— вчені забезпечувалися там усім необхідним завдяки щедрості монарха. Зібрання

александрійської Бібліотеки у І ст. до н.е. нараховували понад 700 тис. сувоїв. Історіографія елліністичного періоду зазнала поважних змін. Вони полягали

не тільки у розширенні кругозору і ставлення до життя, але й у розумінні

практичного призначенння історичної літератури. У ній знайщли втілення заклики

грецького оратора і публіциста ІV ст. до н.е. Ісократа представляти події минулого у

більш яскравій красномовній формі, котра б чинила вплив не стільки на розум,

скільки на почуття читачів, виконувала розважальну функцію.

Змінився й стиль історичних праць, їхні автори прагнули штучно

белетризувати свої твори, не переймаючись правдивістю інформації, а дбаючи

насамперед про емоційне враження на читача. Пізнавальні якості історичного твору

відійшли на другий план. Історія, на їх думку, повинна була перш за все розважати й

приносити естетичну насолоду, подразнювати почуття незвичними відомостями. Так,

Філарх у своєму творі “Історії” намагався вразити читача описами тортур під час

війн, пікантних ситуацій з життя владців, гетер і придворних скандалів. Гекатей з

Абдери подавав фантастичні дані про ніби-то відбуту подорож у країну щасливих

гипербореїв.Разом з тим, в елліністичну епоху були написані й історичні твори, в яких переважав практичний аспект — пізнання життя і звичаїв народів. Агафархід з Кніда

(ІІ ст. до н.е.) у творі “Червоне море” намалював картини життя людей у копальнях,

Посідоній з Апамеї — повстання рабів на Сицілії, звичаї кельтів і германців.

Кращі традиції античної історіографії знайшли відбиття і дальший розвиток

у працях грецького історика Полібія (бл.200-120 рр. до н.е.), який гостро засудив

белетристичний стиль своїх сучасників. Виходець зі знатної грецької родини після

поразки греків від римлян у 168 р. до н.е. Полібій опинився серед закладників і був

депортований до Риму разом з бібліотекою македонських царів. Там він став

бібліотекарем і вихователем дітей в родині римського аристократа Л.Емілія Павла.

Свою найбільшу працю — “Всесвітню історію” у 40-ка книгах (збереглось лише 5,

ще частина — у фрагментах з творів інших істориків) написав у Римі. Спирався на

багату тогочасну літературу, але не завжди посилався на джерела.

“Всесвітню історію” Полібій присвятив історії Риму — від заснування міста

до найвищого його розквіту та могутності, намагаючись зрозуміти причини

підвищення держави римлян. Він прийшов до висновку, що злет Риму є результатом

діяльності і праці громадян міста, досконалості їхнього політичного устрою. Тому

римляни, заключав історик, виконуючи призначення долі, мають право панувати над

світом.

Полібій виступив першим теоретиком історії як “праґматичного” жанру

письменства. У ХІІ-й книзі він писав:”Наука історії є потрібною: по-перше, це

заняття з писаними документами і укладання матеріалу, здобутого з них; по-друге,

топографія, вигляд міст і місць, опис рік і портів і, говорячи назагал, особливі

властивості морів і країв та їх взаємні відстані; по-третє, політичні проблеми...

Мислитель відокремлює історію від трагедії і поезії, яким “дозволено”

створювати ілюзію, подібну до правди. Історія повинна дати “допитливим людям

невмирущі уроки і настанови правдивим записом діянь і промов”. Правдивість —

головна відмінність історії від іншого письменства. У цьому Полібій слідує свойому

кумирові — Фукідіду, продовжуючи його традицію. Проте, у нього з’являється нова

риса — універсальність історичного розвитку всіх держав і народів, які “приречені”

на встановлення гегемонії Риму, що дав найвищі зразки цивілізованості.

У всіх випадках Полібій прагне знаходити причинно-наслідкові зв’язки,

відрізняючи при цьому причину від приводу. Кінцева причина всіх історичних явищ

знаходиться у думках, планах, розрахунках видатних осіб. Особа — головний

історичний чинник; маса, народ є пасивними учасниками подій і піддаються впливам

видатних осіб.

Історіограф надає великої ваги правдивості джерел інформації. Він залучає

до опису літературу, свідчення очевидців, перекази, власні спостереження. За життя

учений зустрічався з багатьма особистостями, які залишили помітний слід в історії і

перейшли на сторінки його творів.

Цікавими є здогадки Полібія про вплив природних умов на

характер, звичаї, політику народів та їх окремих представників. Природа виступає

важливим чинником історичного процесу, який розвивається циклічно,

повертаючися до вже пройдених форм. Ці форми у Полібія є політичними —

єдиновладдя (вожді), тиранія (царі), олігархія, демократія і знов все від початку.

Фактично Полібій був першим істориком Риму, який у повному обсязі

переніс туди античну традицію. Латинська римська історіографія запозичила

методологічні засади історичної праці видатного грека.