48. Романтична історіографія в сша. Дж. Бенкрофт

Романтичні впливи проявилися також у молодій історіографії США, яка переживала період становлення. Політичні проблеми молодої держави, віра у особливу місію Нового Світу стосовно “старої” Європи були сприятливим ґрунтом для американського романтизму. Специфіка америк. Романтизму → відсутність середньовіччя у США → нема з чим порівнювати розвиток історичного знання, потреба знайти інший, ніж у Європі простір для порівняння. Основний елемент – америк. війна за незалежність → міф про особливу місію Америки та творення нового ідеального суспільного устрою.

Провідним істориком т.зв. “ранньої школи” був Джордж Бенкрофт (1800-1891), який завершував освіту у Геттинґенському університеті, звідки виніс головні ідеї ліберального романтизму. Беручи активну участь у політиці (морський міністр, посол у Лондоні й Берліні), Бенкрофт не полишав історичних студій, підсумком яких стала 10-томна “Історія Сполучених Штатів” (1834-1874). Історію він розглядав через втілення ідеї моральності, яку пов’язував з християнством, а також конкретного народу, який обраний Богом для її втілення. Зрозуміло, що таким “вибраним” народом вчений вважав американський, який розвивається у напрямку до досконалості. Причиною цього стало не тільки провидіння, але й сприятливі природні умови Америки й еміграція туди кращої частини європейців-пуритан, які привнесли у свідомість нової нації “дух свободи”, що став її неодмінним атрибутом. Він привів до утворення нової нації, а значить згодом приведе і до появи нової держави. Ідеалізував постаті творців держави. На базі його праці (успішно перевидавалася 20 разів) формувалася ідеологія формування американської держави.

Послідовники – Джордж Мотлі, Вільям Прескотт. → вивчення історії колоній.

49. Соціальна історія позитивізму: головні методологічні постулати (Конт, Спенсер)

Перша половина ХІХ ст. ознаменувалася швидким індустріальним розвитком передових західно-європейських країн, а також пов’язаного з ним прогресу природничо-наукових знань. Успіхи прикладних наук створювали підстави для внесення серйозних коректив у світобачення, у наукову картину світу. Нові здобутки наукового пізнання знайшли відбиття у філософії позитивізму, яка прагнула протиставити раціонально-споглядальному світобаченню Просвітництва і Романтизму таке розуміння світу, яке б ґрунтувалося на раціонально-емпіричних засадах. Засновником філософії позитивізму вважають французького вченого Огюста Конта (1798-1857). Заслуга Конта полягала в тому, що він переглянув поширену на той час класифікацію наук, розташувавши їх відповідно до історії виникнення, розвитку, ускладнення предмету і зростання складності досліджуваних явищ. З класифікації виникало, що найбільш складному живому організму — суспільству — повинна відповідати нова наука “соціальна фізика”, яку пізніше Конт назвав “соціологією”. Свої міркування французький мислитель виклав у кількох великих працях — 6-томному “Курсі позитивної філософії” (1830-1842), “Позитивістському катехизисі” (1851), багатьох інших, в тому числі 4-томному “Заповіті Огюста Конта”.. Суспільний організм, за Контом, ґрунтується на сукупності поглядів, думок, котрі, поступово змінюючись, впливають і визначають всі інші сторони людського життя. Соціальні явища вчений зводив до конкретної галузі — психології, дотримуючись погляду, що соціальні явища є прямим відбиттям колективної психології (людського духу). Історичний процес перетворювався у системі Конта на прямолінійний рух, еволюцію, зумовлену дією незмінних законів. Проте, соціологічна схема, метод і висновки французького мислителя мали неабияке значення для розвитку науки в цілому й історичної зокрема. Їхнє значення полягало у запровадженні соціологічного методу вивчення суспільства, який передбачав погляд на соціум, як на цілісний організм.

Соціологічне бачення історії знайшло гідних наступників у Анґлії, де позитивістська філософія в цілому була збагачена еволюційним вченням. Заслуга у цьому належала анґлійському філософу і соціологу Ґерберту Спенсеру (1820-1903). Будучи інженером за освітою, Спенсер добре знав математику і природничі науки. Отримавши спадок, він полишив роботу і розпочав життя незалежного вченого. Спираючися на еволюційне вчення Ч.Дарвіна, анґлійський мислитель створив систему “синтетичної філософії”, яка об’єднала усі теоретичні науки того часу. Свою доктрину він виклав у десяти томах, кожен з яких починався зі слова “Підстави”.. Стрижневою ідеєю його вчення був закон еволюції, який діє у зовнішньому світі, що включає природу живу й неживу, а також людину й суспільство.. Спенсер виокремив три види еволюційних процесів: неорганічний, органічний (жива природа) і надорганічний (суспільство). Суспільство, таким чином, було включене у загальноеволюційний процес природи і представлялося Спенсеру логічним підсумком еволюції біологічних систем.. Соціологічна теорія Спенсера представляє суспільство у вигляді реального предмету, його частини наділені мисленням та почуттями і тому суспільство є дискретним цілим, всі елементи якого менш- більш вільні і розсіяні. Проте, суспільство, як і всі інші системи, підлягає дії закону еволюції — інтеґрації і диференціації, в ході яких зростає роль регулюючого елементу — держави. Змістом його еволюції є прогрес, постійне поліпшення умов життя (хоча згодом вчений визнав також можливість суспільного регресу), котре у підсумку повинно призвести до “ідеального” стану. Найбільш складним завданням для Спенсера було розмежування соціології та історії. Остання тоді користувалася високим престижем і впливами. Тому вчений вважав соціологію “справжньою” історичною наукою, а традиційну історію зараховував до описово-розповідних дисциплін. Назагал Спенсер наполягав на системно-соціологічному дослідженні історії людства, в якому слід вивчати структурні елементи соціальної системи — соціальні інститути; саме останні є предметом зацікавлення як історії, так і соціології.