38. Романтизм і європейська історіографія ( основні риси ).

Філософське осмислення минулого й сьогодення народило на початку ХІХ

ст. такий своєрідний інтелектуально-культурний феномен як романтизм, який охопив сфери мислення і творчості. У першій половині ХІХ ст. він просякнув більшість європейських історіографій. Романтизм був неоднорідним явищем, в цілому йому були властиві: (1) ідеалізація минулих “спокійних” періодів історії, з яких на першому плані було середньовіччя, як час станової гармонії й ідеологічної стабільності; (2) зміщення центру ваги з особи до спільноти — “народу-нації”, яка має свої особливі культурно-психологічні риси, котрі проявляються у мові, традиціях, звичаях, нарешті, національній самосвідомості; (3) героїзація видатних осіб, які спроможні зрозуміти й висловити “волю” народу-нації; (4) ірраціональний підхід до пояснення людських прагнень і дій, котрі не можна осягнути розумом, а

лише чуттям, інтуїцією; (5) увага, насамперед, до особливих і неповторних явищ у минулому; (6) відмова від універсалізму історичного процесу й надання переваги особливостям історії окремих народів і держав; (7) заміна людського розуму, як підстави історичного розвитку, колективним “національним (народним) духом”, який зумовлює специфіку суспільної свідомості й визначає еволюцію народів і країн.

Романтизм сприйняв від Просвітництва і розвинув ідею історизму, як

принципу змінності історичних епох, кожна з яких формує відповідну свідомість й суспільні порядки. Романтики, однак, акцентували увагу на духовному житті людей кожної конкретної епохи й народу. Історія стала професійною діяльністю, наукою, яка відокремилася від літератури. У європейських країнах масово виникали історичні кафедри в університетах, спеціалізовані дослідницькі історичні установи, товариства, часописи, музеї, архіви. Виходили друком фундаментальні документальні публікації, як от у Німеччині багатотомні “Пам’ятки історії Німеччини” (від 1826 р.), “Невидані

документи з історії Франції” (понад 400 томів) і т.д. Інтерес до минулого підніс науковий престиж історії. Світоглядні засади романтизму були підготовлені розвитком філософської думки кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст., котра осмислювала ідеї Просвітництва з дещо відмінних позицій. Фактично, перші контури нового бачення минулого були накреслені у праці видатного німецького філософа Йоганна-Ґотфрида Гердера, який вважав, що історія людства представляє собою єдиний ланцюг розвитку і збагачення знань, насамперед культурних здобутків, які й уможливлюють прогрес. Культура є

підсумком і, водночас, рушієм історії, вона складає її квінтесенцію. У поняття культури Гердер включає усе, що пов’язано з людською діяльністю — матеріальне життя, звичаї, право, релігію тощо. Культура зумовлена географічним середовищем, обставинами часу і місця, але назагал усе людство черпає зі скарбниці спільних досягнень і неухильно просувається до самопізнання й розкриття своїх необмежених можливостей.

39. Консервативна французька романтична історіографія. Жозеф де Местр.

Значно більший резонанс романтизм отримав у Франції періоду Реставрації, коли було відновлено систему вищої школи та історичної освіти, сформувалися перші історичні школи. Власне консервативний романтизм відбивав першу реакцію на революцію. До нього належали передусім представники аристократичних кіл і серед них граф Жозеф де Местр (1753-1821), який через революцію був змушений багато років провести в еміґрації. У численних працях, написаних ще під час перебування за кордоном, він піддавав критиці просвітницькі ідеї. На противагу просвітникам він вважав властивістю людської природи гріховність, зло, несправедливість, рівновагою котрим може бути лише віра й моральність. Поділяючи традиційні погляди про двоїстість людської природи, Местр приходив до висновку про необхідність постійного і жорсткого контролю над людиною з боку релігії (душа) й держави (тіло). Новим моментом, що відрізняв погляди Местра від середньовічної теології, було запровадження в історію, окрім Бога, ще й “народного духу”, який був вироблений звичаями, традиціями, забобонами, котрі сягають глибокоїдохристиянської давнини і панують над людьми поза їхньою волею й свідомістю. Революція, на думку вченого, була покаранням французів за відкидання Бога і, водночас, порятунком Франції. Завданням історика він вважав необхідність показу проявів втручання “злого генія” у свідомість людей, позбавлених віри, і суспільні наслідки такого втручання.