32. Натурфілософські підстави історіографії Просвітництва

ХVІІ століття стало тим часом у культурно-духовному розвиткові Європи все більшу частку починає займати науково-інтелектуальне сприйняття оточуючого світу. Формується раціональне ставлення як до природи, так і до людини, яке грунтується на осмисленні чуттєвого досвіду. Підґрунтям нової історчної науки став досвід ренесансного гуманізму,а також успіхи дослідного Природознавства, як і поступово складають філософію механістичного натуралізму, котра запровадила природознавчі принципи у всі галузі людської інтелектуальної діяльності. Найвищого розвитку натурфілософія досягла у Просвітництві ХVІІІ ст. Передумови до зміни світоглядної парадиґми склались у ХVІ ст. Цьому сприяли

відкриття геліоцентричної системи, успіхи дослідної науки, що принесли нові набутки у матеріальному виробництві, революційні зміни у політично-державному устрої. Першим її актом було математичне обґрунтування М.Коперніком геліоцентричності всесвіту (праця 1543 р. “Про обертання небесних тіл”), котре позбавило Землю й Людину центрального місця у світобудові. Далі Галілео Галілей (1564-1642) сформулював засади нової фізики і небесної механіки, засновані на експериментах і теоретичному

узагальненні їхніх результатів. Вони дозволили ще більше розширити уявлення про всесвіт як безмежний простір. Галілей стимулював астрономічні спостереження, які швидко принесли приголомшуючі дані, що підтверджували його висновки про безмежність всесвіту. Йоганн Кеплер (1571-1630) узагальнив астрономічні спостереження математично й вивів відповідні закони. Нові уявлення про простір на середину ХVІІ ст., незважаючи на гострий опір церкви, стали реальністю. У першій чверті ХVІІ ст. були здійснені також важливі відкриття у медицині, хімії, ботаніці. Вільям Гарвей (1578-1657) зосередив увагу на механізміжиттєдіяльності живого організму, застосувавши анатомічні методи його вивчення.

Нарешті наукова революція ХVІІ ст. отримала завершення у працях Ісаака Ньютона (1642-1727), який узагальнив свої експерименти й спостереження у “Математичних началах натуральної філософії” (1687). Його картина світобудови ґрунтувалась на законах механіки й полягала у заміні телеологічного пояснення світу, у підстав якого лежав пошук відповіді на призначення певної речі, причинно-наслідковим і функціональним поясненням.

Наука нового часу надала особливої актуальності проблемі методу пізнання, тобто процедури дослідження і доказу. Такі питання найперше були поставлені і вирішені анґлійським політиком, філософом та істориком Френсісом Беконом. У праці “Велике відновлення наук” він обґрунтував індуктивний метод, як єдиний метод наукового пізнання, покликаний дати адекватні знання. Бекон стверджував, що є лише два шляхи досягнення істини: перший полягає у переході від відчуттів і частин до більш загальних висновків і постулатів, що приймаються за встановлені, а від них до

суджень і відкриття постулатів нижчого рівня (дедукція); інший шлях — витягнення перших свідчень з відчуттів і частин, поступово підносячись до загальних постулатів (індукція). Але обидва ґрунтуються на емпіричному досвіді і дозволяють у підсумку просуватись від незнання до більш повного знання. З іншого боку до проблем пізнання підійшов видатний французький філософ і математик Рене Декарт (Картезій) (1596-1650), Він запровадив до пізнання математичну логіку і переніс центр ваги на індивідуальний розум, здатний осягнути зовнішній світ у ідеальних розумових категоріях. Історію він не включав у список наук, відокремлюючи її і від філософії, і від поезії (мистецтв), скептично ставився до правдивості історичних повідомлень і їхньої значущості у практичному житті.

Якісна різноманітність світу, зводилась до механістичної натурфілософії, головними рисами якої були: (1) невідокремленість духовного світу людини від його чуттєвої діяльності і беззастережне визнання об’єктивності зовнішнього світу (2) підпорядкованість усього природного світу певним

законам (насамперед механіки), котрі можна пізнати і представити математично, (3) універсальність індуктивно-дедуктивних методів вивчення емпіричних даних, (4) механістичний детермінізм, що передбачав причинно-наслідковий зв’язок між будь-якими явищами природного оточення.