23. Історичні твори Лоренцо Валли.

Серед багатьох італійських гуманістів, що розвинули світоглядні ідеї

Відродження, слід згадати ще ряд видатних мислителів. Блискучий вчений і педагог

Лоренцо Валла (1407-1457) здобув славу ще за молодих років, ставши у 23-річному

віці професором Павійського університету й надалі займав високі посади при

королівських дворах і папській курії. У широко знаній праці “Про істине й хибне

благо” вчений виступив гострим критиком аскетичної моралі, прихильником

епікурейської етики.

. У численних працях вчений полемізував з

церковними теологами, формував свою філософську систему

. Вищим благом і метою

людського життя проголошувалося досягнення земного щастя, яке полягає у

насолодженні тіла й душі, у досягненні радості буття для себе й оточуючих. По-

новому вирішував Валла й проблему співвідношення світської культури і

християнської віри. Він бачив у них дві незалежгі сфери духовного життя — сферу

розуму й сферу емоцій, інтуіції. Тому він відмовляв церкві у праві на керівництво

духовним життям й втручання у світські справи.

У 1440 р. Валла написав трактат “Роздуми про підложність так званої Дарчої

грамоти Константина”. З допомогою переконливих суджень і філологічної критики

вчений зумів довести фальсифікат т.зв. грамоти Константина (ІV ст.), котра нібито

передавала усю західну частину Священої Римської імперії під владу римських пап

(згідно грамоти імператор здійснив цей акт після чудового зцілення від прокази,

здійсненого папою Сильвестром). Піддавши гострій критиці зміст грамоти, вчений

знайшов у ній масу невідповідностей і вигадок, котрі не узгоджувались з реаліями ІV

ст., а були придумані у пізніші часи.

Антипапське спрямування твору Валли не викликало жодних сумнівів; автор

відкидав претензії пап на світську владу, залишаючи за церквою лише духовну. За

цей твір вчений був засуджений інквізицією до спалення на вогнищі, але пізніше,

щоб не надавати розголосу справі, її було припинено, а автора — призначено

апостольським секретарем, аби тримати під постійним контролем. На замовлення

папської курії Валла перекладав на латинь Фукідіда і Геродота. Його праці відіграли

велику роль у поширенні Реформації у ХVІ ст., коли вони були опубліковані і

поширені його учнем Еразмом Роттердамським.

24. Історична творчість нІколло Макіавеллі.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527) тривалий час був дипломатом

Флорентійської республіки і канцлером її уряду.

. У низці

творів (“Монарх”, “Роздуми з приводу перших десяти книг Тіта Лівія”, “Історія

Флоренції” та ін.) мислитель піддав аналізу минулий і сучасний йому досвід

політичної діяльності, зробив висновки про її властивості. Історія служила йому тим

тлом і матеріалом, з якого виростали узагальнені міркування про політику в цілому.

Як праґматик у історії він високо цінував минулий досвід і пропагував його роль у

підготовці державних мужів. Будучи прихильником республіки, Макіавеллі тим не

менше виступав за сильну абсолютистську владу, котра, на його думку, могла

втілити в життя гуманістичні ідеали справедливого правління.

Вивчення історичного матеріалу дозволило гуманісту зробити важливі

спостереження стосовно минулого, яке створює можливості передбачати майбутнє

через призму діяльності освічених правителів, збагачених політичним досвідом своїх

попередників. “Той, хто уважно розглядає минулі події, — писав він, — здатний...

передбачати майбутнє і застосовувати ті засоби, якими вже користувались у

минулому”. Керівництво державою вимагає історичного досвіду, а слабкість

багатьох правителів виникає з незнання історії.

У Макіавеллі хід історії залежить від видатних особистостей — політиків.

Людська природа завжди залишається незмінною: у всі часи дії людей визначались

двома почуттями — бажанням і страхом. У бажаннях людина є невгамовною, а страх

виникає з боязні втратити набуте. Внаслідок цього з’являються ворожнеча, боротьба

і війни. Людина перебуває у постійній боротьбі з іншими. У кожній державі існує

протилежність інтересів народу і аристократії, боротьба між якими є законом історії.

Історія рухається по замкненому колу, попередні ситуації постійно повторюються,

приводячи у наслідку до піднесень і занепадів, котрі відбиваються у конкретних

політичних формах. Зміни форм правління проходять весь час один і той же цикл:__

змінюється тиранією чи анархією, після чого цикл повторюється. Вчений будує

абстрактну схему (концепцію), котра повинна представити зміну політичних форм як

зміст всього історичного розвитку. За цією схемою він намагається побудувати

історію Флоренції.

Вісім книг “Історії Флоренції” були ілюстрацією його історичного методу.

Спираючись на хроніки, праці гуманістів, доступні йому політичні документи,

Макіавеллі підбирав фактичний матеріал, який би підтверджував запропоновану

схему історії, не дуже дбаючи про те, щоб його опис був всебічним і об’єктивним.

Прагнення до узагальнень було особливою рисою творчості Макіавеллі, яка

відрізняла його від інших гуманістів. При цьому він не зупинявся і перед

фальсифікаціями, притягненням малодостовірних фактів. Так, у праці “Життєпис

Каструччіо Кастракані з Лукки” гуманіст подав ідеальний образ тирана і вождя

гіббелінів Лукки, образ, який був далеким від реальності, але відповідав авторським

уявленням про “освіченого” політика.

Вплив сміливих творів Макіавеллі (усі його твори інквізицією були

“індексовані” — заборонені, а їх автор вже після смерті у 1559 р. був символічно

спалений на вогнищі!) був величезним, особливо у ХVІ-ХVІІ ст. Не випадково

французький політик кардинал Рішельє у ХVІІ ст. визнавав, що багато чим

зобов’язаний творам Макіавеллі, а термін “макіавеллізм” і нині залишається

синонімом продуманої підступної політики, заснованої на врахуванні людських

слабощів.

Історичні праці Франческо Гвіччардіні.

Молодший сучасник Макіавеллі і перший його критик Франческо

Гвіччардіні (1483-1540) теж належав до провідних політиків Флоренції, але

дотримувався дещо відмінних поглядів на історію і політику. У творах “Роздуми з

приводу роздумів Макіавеллі” і “Спогади” він висміяв намагання Макіавеллі

встановлювати “історичні закони” і пропагувати ідеї “мудрої” політики. Свої погляди

на історію і політику він виклав у праці “Історія Італії”, написаній на схилі літ.

Гвіччардіні був більш обережний у поводженні з історичним матеріалом,

критично використовував державні документи, описував політичні події в Італії з

точки зору зіткнення інтересів станових груп і окремих осіб. Проте у

методологічному плані вчений дотримувався подібних до Макіавеллі поглядів на

історію. У нього історія є твором видатних політиків-правителів, котрі керуються

майже виключно корисливими інтересами, честолюбством, амбіціями. А результат

політичної діяльності визначається випадком, “фортуною”.

Більш прискіпливе ставлення до джерел і фактів дозволило Гвіччардіні

виявити приховані важелі тогочасної політики. Вчений звернув увагу на економічні і

фінансові питання, які зумовлюють людські інтереси, намагався звести матеріальні

прагнення на реалістичний ґрунт. Мова і стиль його творів не відзначались

манірністю,а тяжіли до науковості й докладності (у той час був поширений анекдот

про те, що одному із злочинців як покарання запропонували на вибір — піти на

галери або перечитати усі твори Гвіччардіні; вибравши друге покарання, злочинець,

ледве дочитавши до половини, попросився на галери!).