17. Історичні праці Прокорія Кессарійського

Особливою оригінальністю відрізнялись твори Прокопія Кесарійського (бл.500-бл.565), секретаря стратиґа Велисарія часів імператора Юстиніана. Як автор, обізнаний зі стосунками при дворі і політикою імператора, Прокопій написав декілька праць, важливих з огляду на вміщені в них дані про сусідні народи, зокрема “Історію війн Юстиніана з персами, вандалами, ґотами” та інші, в яких високо оцінив політику Юстиніана. Проте пізніше підготував твір “Таємна історія”, який став одним з найоригінальніших творів середньовічної історіографії.

У “Таємній історії” Прокопій фактично заперечив думки і оцінки попередніх своїх творів щодо Юстиніана, звинувативши його у слабовільності, недалекоглядній політиці, підпорядкуванні впливам дружини Теодори. У вступній частині автор подав завдання історика: зберегти для нащадків правду про діяння видатних мужів,

навчити прийдешні покоління розрізняти добро і зло, чинити добрі справи. Прокопій відокремлює християнську мораль від дійсності. Політика є справою людей, мораль — справа Духу. Він засуджує необмежену владу імператора, віддаючи перевагу римській системі управління з великими повноваженнями аристократичного сенаторського стану.Прокопій як би “задав тон” візантійської історіографії, зосередившися на

політичній історії, яка є продуктом діяльності людей. Його слідами пішли інші історики, котрі намагалися висвітлювати людські справи, збирати документи й усні свідчення учасників подій, піддавати їх критичному осмисленню.

18. Творчість Михаїла Пселла.

Нові риси у розвиток наукових знань вніс відомий візантійський вчений. Хронографія», — який охоплює період з 976 до 1075 року

Михаїл Пселл, був іпатом (деканом) філософів університет Константинополя, мав різнобічні зацікавлення у математиці, філософії. праві, медицині, агрономії й історії. Дослідникзакликав до раціональнішого мислення, поділу оточуючого світу на земний і

небесний, з яких перший є доступним для людського розуму, а другий — є вотчиною божественої волі. Залишаючи за Богом загальну ідею творення і еволюції природи та людини, Пселл проголошував потребу пояснення земних справ природними і морально-психологічними чинниками. Тим самим він намагався поєднати теологію з античною філософією .

Особливо вільно почував себе М.Пселл у історіографії. Його твір

“Хронографія” описував події сучасної автору історії. Він не прагнув подавати повну картину подій, чимало з них він пропускав і не згадував як другорядні. Провідна думка— показати “людські” слабкості візантійських правителів, які були наслідком впливу влади, яка “псує” особистості, перетворюючи їх у деспотів. Бездуховність і аморальність сучасного авторові суспільства навівають почуття песимізму і безперспективності людських діянь, сподівання на фіналістське завершення “земної” історії у теологічному тлумаченні.

Ще одним історичним твором є «Historia syntomos», де у дидактичному вигляді викладені основні історичні події, дещо нагадує літопис.

19. Основні риси гуманістичної історіографії.

Епоха Ренесанса (Відродження) стала одним з блискучих періодів у розвитку

європейської цивілізації, який сформував підвалини новочасного світобачення і

спричинив бурхливе піднесення людського інтелекту. Культура Відродження, що

виникла в Італії в кінці ХІV ст., перетворила духовний образ Європи. Найвагомішим

здобутком Відродження став гуманістичний світогляд — цілісна система ідей, яка

запроваджувала якісно нове бачення світу і людини в ньому. Перш за все необхідно підкреслити, що гуманізм не виник спонтанно і раптово, його елементи тривалий час співіснували. найповажнішу роль у становленні гуманізму відіграв

літературно-мовний інтерес до античного спадку, який примусив по-новому

“відкрити” можливість іншого, ніж теологічне бачення світу. На формування нового світобачення безумовно вплинули розширення

контактів між народами, здійснені внаслідок географічних відкриттів, зіткнення з

арабським світом. Зруйнована геоцентрична система Птолемея і засновані на ній

уявлення про природу і космос були замінені геліоцентричною системою

.Коперніка, що не могло не відбитися на світогляді сучасників. Винайдення в середині ХV ст. книгодрукування, яке докорінно

змінило умови поширення знань й інформації Сутність того нового, що було внесене Ренесансом у середньовічне

світобачення, полягало у визнанні природи єдиним всеохоплюючим

гармонійним цілим, в якому знаходилась також і людина. При цьому людина, як

вище створіння, наділена розумом (духом), покликана використовувати “земне” в

своїх інтересах. Відкривалася можливість пізнання оточуючого земного світу з

метою віднайдення вміщеного у природі божественого провидіння (“плану”).

Антропоцентризм гуманістичного світогляду і є сутністю того нового, що внесло Відродження у картину світу.

Піонерами гуманістичної історіографії були італійські письменники і поети.

Вони орієнтували історіографію на місцеві та локальні проблеми, відсунувши на бік

“всесвітню історію”, а в їхніх рамках майже виключно на політичну історію.

Найважливішим внеском гуманістів в історіографію була секуляризація історичної

думки. У їхніх працях історія відривалась від теології і перетворювалась у світську

галузь знання. Вони намагалися знайти причини історичних подій і бачили їх у

діяльності окремих видатних осіб, їхній психології і волі. Другим важливим нововведенням гуманістів було запровадження історичної

критики. З їхніх творів усувались усі явища і факти, які не піддавалися

раціональному поясненню — міфи, дива, фантазії. Критика була породжена

потребою відновлення спотворених текстів античних авторів, а також недовір’ям до

літератури всієї попередньої епохи, яку вони називали часом “ґотичного варварства”.

Першим зразком критики документів був лист Ф.Петрарки до імператора Священої

Римської імперії Карла ІV, в якому було наведено докази фальсифікації грамот, котрі

ніби-то дав Юлій Цезар і Клавдій Нерон Східній марці. З успіхами критики пов’язана докорінна зміна ставлення до джерела —

документу. Вчені-схоласти середньовіччя втратили живий зв’язок з

першоджерелами: теологи коментували коментарі до творів античних авторів,

історики компілювали компіляції з компіляцій і т.д. Гуманісти висунули гасло — ad

fontes (до джерел)! Вони вимагали ознайомлення з оригіналом, не довіряли усним

переказам, концентрували увагу на писаних джерелах.

Гуманісти вперше відкрили уявлення про історичну ретроспективу,

історичний час, як відмінність суспільного життя у різні епохи. Відродження

докорінно змінило уявлення про історичні простір і час. Географічні і астрономічні

відкриття, про які йшлося вище, змусили сприймати світ і його зміни по-новому, з

огляду на історичну ретроспективу.

Честь відкриття історичної ретроспективи в європейській культурі належить

Франческо Петрарці. Він першим усвідомив свій час як щось нове відносно

недавнього минулого й античності. Це призвело до відкинення періодизації

всесвітньої історії за шістьма віками чи чотирма монархіями і запровадження нового

поділу — на “давню” (античність), “середню” (середні віки) і “нову” (“відродження”

античних традицій). У підстави такої періодизації Петрарка поклав великі культурні

зрушення, вважаючи, що “середні віки” стали “варварським” запереченням здобутків

людського генія часу античності. Антична освіченість була для мислителя “світлом”,

в той час як період після Константина (ІV ст.) він називав “темним”, “варварським”.

Такий підхід повертав історичну думку до ідеї циклічності.

Гуманісти сприйняли й поширили нову періодизацію, не вступаючи в

дискусії з теологами й залишаючи провіденційні ідеї на правах вищих істин.

У період Відродження зазнала змін мова історичних творів. Твори ранніх

гуманістів були написані класичною латиною, яку вони протиставляли

середньовічній. Пізніше все більше творів з’являлись на “народних” національних

мовах, які були доступні більшості письменного населення. Першим істориком-гуманістом вважається згадуваний вище Леонардо Бруні

з Ареццо.