69.Правове регулювання державних доходів.

Державні доходи — грошові відносини щодо збирання і розподілу валового внутрішнього продукту, який використовується державою для здійснення своїх завдань і функцій. Основним джерелом доходів держави є валовий внутрішній продукт, частину якого вона і використовує. Причому використовує лише ту частину, яка переходить у її власність у вигляді різного виду платежів. Та частина валового внутрішнього продукту, яка переходить у власність держави, і складає державні доходи, якими можуть розпоряджатися органи державної влади. Власні доходи у відповідності з статтею 60 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” мають територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах, а розпоряджаються цією комунальною власністю органи місцевого самоврядування.

Держава для покриття своїх видатків залучає в своє розпорядження частину доходів різних власників не тільки державних, але й комунальних, громадських, приватних підприємств, а також громадян. Єдина система державних доходів не виключає, а, навпаки, припускає класифікацію їх на різноманітні групи. В основі класифікації можуть лежати різні підстави. Найбільш принциповим є поділ доходів держави в залежності від порядку формування їх системи:

централізовані доходи, що залишаться в розпорядженні держави і надходять на формування централізованих грошових фондів (державного і місцевого рівнів, Пенсійного фонду України, Фонду сприяння зайнятості населення і т.д.). Централізовані державні доходи, перш за все, формуються за рахунок податкових надходжень та інших, що складають основу доходної частини бюджету;

децентралізовані доходи, що надходять в розпорядження окремих державних підприємств, установ і організацій, що формуються за рахунок їх доходів і використовуються відповідно до їх фінансових планів.

Диференціація доходів за джерелами утворення дає можливість деталізувати їх склад і визначити форми надходжень їх у централізовані фонди. Так, доходи від юридичних осіб і громадянпідприємців складаються з:

1) доходів, які безпосередньо надходять від них у формі:

податків, рентних платежів, відрахувань на покриття витрат на геологорозвідувальні роботи, внесків у пенсійний фонд та на соціальне страхування тощо;

2) платежів за користування природними ресурсами та плати за забруднення природного середовища, відрахування на будівництво та ремонт автомобільних доріг;

3) плати за надання послуг органами держави (державне мито, мито, митні збори, збори за державну реєстрацію тощо).

70. Поняття, ф-її, елементи податку, як юридичної категорії

Пода́тки — це встановлені вищим органом законодавчої влади обов'язкові платежі, які сплачують фізичні та юридичні особи добюджету у розмірах і у терміни, передбачених законодавством.

Основні функції податку.

1. Найважливішою функцією податків є фіскальна (лат. fiscus — державна скарбниця). Відповідно до цієї функції податки виконують своє основне призначення — насичення доходної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства. У період становлення буржуазної держави цю спрямованість податків вважали єдиною. Однак до кінця XIX ст. з’явилася нова концепція: податки розглядали як соціальний регулятор, знаряддя реформ, а вже до кінця 30-х рр.XX ст. — вже і як засіб регулювання економіки, забезпечення

стабільного економічного зростання.

2. Регулююча функція слугує своєрідним доповненням попередньої і стосується як регулювання виробництва, так і регулювання споживання (наприклад непрямі податки). При цьому регулюючий механізм існує об’єктивно і вплив на платників здійснюється незалежно від волі держави. Дуже часто під регулюючою функцією розуміють лише надання пільг окремим виробникам чи галузям. Однак податкове регулювання — складніший механізм, що враховує не тільки податковий тиск, а й перспективи того чи іншого виду діяльності, рівні прибутковості і т. ін.

3. Контрольна функція реалізується в ході оподаткування при регламентації державою фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій, одержанні доходів громадянами, використанні ними майна. З допомогою цієї функції оцінюють раціональність, збалансованість податкової системи, кожного важеля окремо, перевіряють, наскільки податки відповідають реалізації мети у сформованих умовах.

В основі побудови механізму стягнення податків лежать елементи податків, такі, як : суб’єкт, об’єкт, ставка, одиниця оподаткування, база оподаткування, джерело сплати і квота.

Суб’єкт або платник податку - це та фізична чи юридична особа, яка безпосередньо його сплачує. Об’єкт оподаткування вказує на те, що саме оподатковується: які операції, які товари, які доходи, яка власність, тощо. Об”єкт оподаткування має бути стабільним, піддаватись чіткому обіку, мати безпосереднє відношення до платника. Одиниця оподаткування - це одиниця виміру (фізичного чи грошового) об’єкта. База оподаткування - це розмір об”єкта оподаткування в грошовому чи фізичному вимірі. Ставка - це розмір податку на одиницю оподаткування. В залежності від обсягу оподатковуваних операцій ставки можуть бути універсальні (єдині) або диференційовані. Універсальні або єдині ставки передбачають створення рівних умов для всіх платників податків. Дифференціація податкових ставок може проводитись щодо розміру або виду об”єкта оподаткування (наприклад, різні підакцизні товари оподатковуються акцизним збором за різними ставками), та щодо статусу і місцезнаходження платників (так, наприклад, для суб”єктів підприємництва у спеціальних економічних зонах ставка податку на прибуток зменшується вдвоє). Джерело сплати - це доход платника, з якого він сплачує податок. Джерело сплати може співпадати з об”єктом оподаткування (оподаткування доходу громадян прибутковим податком) або не співпадати (сплата податку на транспортний засіб, який не використовується для одержання доходів).

Квота - це частка податку в доходах платника. В практиці оподаткування податкові квоти не встановлюються, а лише використовуються для аналізу характеристик рівня оподаткування.