Методика навчання природознавства як галузь педагогічної науки

План

1. Предмет і завдання методики навчання природознавства.

2. Зв'язок методики навчання природознавства з іншими науками.

3. Короткий історичний огляд методики навчання природознавства.

4. Вклад сучасних методистів України в розвиток методики навчання природознавства.

Студенти повинні знати:

• предмет і об’єкт дослідження методики навчання природознавства;

• завдання методики навчання природознавства, її зв'язок з іншими науками;

• коротку історію розвитку вітчизняної методики навчання природознавства.

Студенти повинні вміти:

• пояснювати зв'язок методики навчання природознавства з іншими науками;

• розкривати характерні особливості розвитку методики навчання природознавства в ХІХ, ХХ ст.;

• аналізувати, узагальнювати досвід сучасних методистів України.

Література:

1. Байбара Т. М. Методика навчання природознавства. – Київ: «Веселка», 1998, стор. 4 – 7.

2. Нарочна Л. К., Ковальчук Г. В., Гончарова К. Д. Методика викладання природознавства. – Київ: «Вища школа», 1990, стор. 4 – 18.

Предмет і завдання методики навчання природознавства

Методика навчання природознавства – це педагогічна наука про систему навчання та виховання учнів, зумовлена особливостями вивчення шкільного курсу «Я і Україна».

Предметом її вивчення є процес навчання природознавства молодших школярів.

А об’єктом – природнича освіта учнів молодшого шкільного віку.

Відомо, що в процесі навчання нерозривно пов’язані між собою зміст навчання (навчальний предмет), діяльність вчителя (викладання) і діяльність учнів (навчання). Отже, методика природознавства досліджує закономірність зв’язків між складовими навчального процесу і на цій основі розробляє шляхи його оптимізації.

Перед методикою навчання природознавства як галуззю педагогічної науки стоять такі завдання:

• вивчення історичного досвіду розвитку методики навчання природознавства;

• визначення освітніх, розвивальних та виховних цілей курсу «Я і Україна» та його місця в системі початкової школи;

• розробка змісту курсу «Я і Україна» як навчального предмета, що реалізується в науково обґрунтованих програмованих програмах і підручниках;

• розробка методів, прийомів, організаційних форм навчання відповідно до завдань і змісту курсу «Я і Україна»;

• розробка засобів навчання та матеріальної бази.

Зв'язок методики навчання природознавства з іншим науками

Методика навчання природознавства тісно пов’язана з дидактикою – розділом педагогіки, що розробляє теорію освіти й навчання, обґрунтовує й розкриває зміст, методи та організаційні форми процесу навчання.

Методика природознавства застосовує і конкретизує загальнодидактичні положення відповідно до особливостей навчального матеріалу з природознавства. Найважливіше завдання процесу навчання - знайти ефективні способи керівництва пізнавальною діяльністю учнів. Для цього треба знати її об’єктивні закономірності, які вивчаються психологією і фізіологією вищої нервової діяльності, що й визначає зв'язок методики природознавства з названими науками. Зміст навчального матеріалу й методика навчання природознавства ускладнюються від класу до класу залежно від вікових особливостей розвитку особистості дитини.

Методика навчання природознавства тісно пов’язана з біологічними науками. Адже викладання курсу «Я і Україна» вимагає від учителя ерудиції в цій галузі, як теоретичної – для наукового пояснення явищ природи, так і в практичної, необхідної для розпізнавання рослин і тварин у природі, їх визначення, проведення дослідів, практичних робіт.

Методика допомагає вчителю дібрати найістотніші елементи основ науки, типові об’єкти вивчення й викладати навчальний матеріал у формах та зв’язках, найдоступніших для розуміння й запам’ятовування, з урахуванням вікової психології дитини.

Методика навчання природознавства пов’язана з філософією, яка сприяє самопізнанню людини, формуванню в учнів наукового світогляду, цілісної наукової картини світу.

Короткий історичний огляд методики навчання природознавства

Зародження й розвиток природознавчих методичних ідей.

Методика навчання природознавства —_: яви­ще історичне. Аби зрозуміти його суть, треба дослідити, як воно виникло, як розвивалося й чим стало нині.

Знання історії методики природознавства необхідні для того, щоб усвідомити зроблене нею, щоб не повторювати помилок, не відкривати вже відкритого, а також для використання цінних досягнень ми­нулого в розв'язанні й дослідженні актуальних методичних проблем сучасності.

Хоча від стародавніх часів до нас дійшло небага­то прямих свідчень про конкретні методи навчання й виховання дітей, однак сучасні археологія й лінгвістика допомогли нагромадити загаль­ні відомості щодо способів передавання знань про природу від поко­ління до покоління, про формування навичок і вмінь спостерігати за рослинами й тваринами, вирощувати, доглядати та охороняти їх.

У давнину навчання відбувалося під час трудової діяльності. Дорослі вчили дітей збирати їстівні й лікарські рослини, полювати, вирощувати рослини, які давали людині продукти харчування, слугували будівельним матеріалом.

Діти спостерігали за сезонними змінами в природі, засвоювали на­родні прикмети про погоду, від якої залежали ріст і розвиток рослин, їхня врожайність, життя тварин, забезпеченість їх кормом тощо.

Набуті знання відображувались у фольклорі — «книзі» життя. В усному фольклорі яскраво відбито ідеї не лише народної педагогіки, а й народної методики навчання та виховання дітей.

Методи навчання й виховання дітей формували люди, які мали ве­ликий життєвий досвід, педагогічну й методичну мудрість.

На всьому шляху розвитку української історії, культури, освіти, починаючи від часів Київської Русі, простежується безперервний пошук ефективних методів навчання й виховання дітей.

Найдавнішою пам'яткою, в якій закладено методичні ідеї стосовно навчання дітей, є «Ізборник» Святослава (1076). Відомий тогочасний педагог-методист Іоанн у вступі до «Ізборника» виклав розроблені й науково обґрунтовані ним методичні поради щодо самостійної роботи учнів із навчальною книгою. Він рекомендував учням читати вдумли­во, без поспіху, щоб усвідомити прочитане, й не квапитися переходити до іншого абзацу чи розділу. А якщо раптом учень не зрозуміє прочи­таного, то він має кілька разів перечитати, доки зрозуміє, й лише після цього читати далі.

У період правління Ярослава Мудрого для навчання учнів створювалися книгозбірні, про що повідомляється в літописі «Повість временних літ» (1113).

При новозбудованому храмі Святої Софії (1037) було відкрито першу на Русі бібліотеку. Бібліотеки було відкрито також при Києво-Печерському та Києво-Видубицькому монастирях.

Освіта в Київській Русі досягла небувалого розвитку: вона не лише прирівнювалася до європейської, а й багато в чому випереджала її.

Тодішні вчителі використовували різноманітні методи, прийоми, принципи навчання, за допомогою яких розвивали в учнів творчі здібності, забезпечували свідоме засвоєння ними знань про природу та вчили застосовувати їх у повсякденному житті. Учні вчилися досліджувати природу, малювати рослин, тварин, виготовляти різні предмети з природних матеріалів.

Визначною й найдавнішою пам'яткою вітчизняної педагогічної думки є «Повчання» Володимира Мономаха (ймовірно 1099 або 1106). У цьому творі зокрема містяться дидактичні настанови. Мономах повчає своїх дітей самим учитися й поширювати освіту; радить навчати дітей так, щоб вони були добре обізнані з природою, навколишнім світом; розвивати в них здібності, вимагати від учнів повторювати раніше прочитане, старанно, самостійно, наполегливо навчатися. Мономах уперше у вітчизняній літературі обґрунтував необхідність зв'язку освіти з потребами життя людини та її діяльністю.

У середньовічній школі головним джерелом знань вважалося слово. Як стверджували педагоги того часу, словом можна цікаво, доступно, зрозуміло описати суспільне або природне явище, рослину чи тварину. Проте в довільних словесних описах часто допускалися помилки, неточ­ності. Зрозуміло, що така методика навчання учнів не задовольняла прогресивних педагогів.

Невпинне зростання інтересу до природознавства, особливо наприкінці XVI—початку XVII ст., сприяло вдосконаленню системи та зміс­ту освіти. Важливу роль у цій справі відіграли братські школи, які по­чали створюватися церковними братствами в 80-х роках XVI ст. в різ­них містах і селах України.

Братські школи були доступними для всіх верств населення й бать­ки, які прагнули дати своїм дітям кращу освіту, посилали їх навчатися саме в ці школи.

У тогочасних навчальних посібниках більше місця відводилося елементам природничих знань. Так, відомий педагог братської школи Кирило Транквіліон-Ставровецький (?—1646) у своїй книжці «Зерцало богослов'я» (1602, 1618) з тогочасних природничонаукових поглядів розповідав, що Всесвіт складається з чотирьох світів: невидимого (ви­щі сили), видимого (природа), малого (людина), злостивого (диявольського)

К. Транквіліон-Ставровецький рекомендував пояснювати учням, що природа складається з чотирьох стихій: вогню, з якого створені небесні світила, повітря — дихання людей і тварин, з води — водяні істоти (риби, плазуни), із землі — наземні тварини й рослини, й що між цими природними елементами існують взаємозв'язки, і саме ці елементи зу­мовлюють перетворення в природі.

К. Транквіліон-Ставровецький вважав, що учні мають діз­наватися про рослини й тварин, навчаючись в школі, роздивляючись їх, а також спілкуючись з природою під керівництвом учителя. Він пропонував у навчальному процесі застосовувати способи активізації розумової діяльності учнів — порівняння, аналогію, протиставлення, наприклад, вивчаючи дихання тварин і людини, порівнювати функціонування легенів із роботою ковальського міха.

Сучасник К. Транквіліона-Ставровецького Йосип Кононович-Горбацький (?—1653) також радив учителям під час навчання розвивати мислення дітей, застосовуючи порівняння, що допомагає виявити по­дібність чи відмінність зовнішньої будови рослин і тварин.

Відомий учений, педагог Інокентій Гізель (бл. 1600—1683) пішов далі: він надавав великого значення формуванню понять у процесі спо­стережень за рослинами й тваринами. За тогочасними уявленнями, фор­ма, розмір, забарвлення рослин, звуки, які видають тварини, сприйма­ються органами чуттів людини й передаються в мозок, де відбивають­ся, ніби на воскових печатках. Чуттєвим шляхом (зором, слухом, нюхом, на смак, на дотик) можна дізнатися лише про окремі властивос­ті рослин і тварин, їхніх органів, а цілісне уявлення формується за до­помогою інтелекту, яким наділена тільки людина.

І. Гізель вважав, що інтелект дитини дає змогу осягнути лише сут­тєві ознаки будови окремих рослин і тварин, явищ в їхньому житті, й сформувати уявлення про них, які лише згодом узагальнюються в поняття «кущ», «трава», «дерево», «тварина».

Учителі братських шкіл Києва, Львова, Луцька приділяли увагу реалізації принципу наочності: рекомендували насамперед натуральні наочні «посібники» - рослини, тварин, і лише за їх відсутності – користування таблицями або малюнками.

Серед українських педагогів-методистів другої половини ХVІІ ст. необхідно відзначити одного з найталановитіших учених свого часу, вихованця Київського колегіуму, професора Іоанникія Галятовського (бл. 1620-1688). Він був також педагогом і методистом у галузі природознавства.

У наукових працях І. Галятовського, зокрема в такій, як «Ключ к разумению» (1665), міститься багато відомостей з ботаніки, зоології, інших наук, а також про методи їх вивчення в школі. Він вважав природознавство одним з найважливіших предметів у школі, оскільки воно дає учням правильне розуміння природи. Учений не лише торував шлях шкільному природознавству в Україні, а й рекомендував пов’язувати навчання з життям, поєднувати з практичною роботою учнів, з активним пізнанням природи.

І. Галятковський наблизився до розв’язання найважливіших проблем методики навчання природознавству, а саме: науковості, доступності, послідовності, систематичності викладу змісту природничих знань.

Центром розвитку освіти того часу стала Києво-Могилянська колегія, заснована 1632 р. (з 1701р. – Київська академія). В Київській академії було добре поставлено вивчення таких предметів, як діалектика, арифметика, астрономія, а пізніше тут викладали географію, природничу історію, тощо.

Отже, в ХVІІ ст. в Україні створилися передумови для формування й розвитку методики природознавства як науки. Проте самостійним шкільним предметом природознавство стало лише після того, як його виділили зі складу фізики, що в той час об’єднувала в собі всі природничі знання.

Шкільне природознавство та методика його викладання в ХVІІІ-ХІХ ст.

У період визвольного руху в країні створювалася нова за формою та змістом система освіти. Провідна роль у цій справі належала вчителям братських шкіл, викладачам Київської академії. Вони активно пропагували нові методичні ідеї, збагачували своїм досвідом теорію та практику шкільної природничої освіти. Вчителі братських шкіл виховували в учнях патріотизм, дбайливе ставлення до природи свого краю.

Унаслідок імперської політики царського уряду Україна перетворилася на провінцію Росії, що призвело до поступового занепаду освіти в нашій державі, до втрати значних досягнень, зокрема в методах і засобах навчання учнів. Доробок І. Галятовського, К. Транквіліона-Ставровецькога Та інших педагогів у галузі української методичної науки з часом було забуто. Архівні матеріали тодішнього Міністерства освіти також свідчать про низький рівень навчання в школах. Природознавство як" шкільний предмет не викладалося. Такий стан освіти був характерний для всієї Росії.

Проте розвиток економіки, зародження капіталізму вимагали освіче­них людей. Саме це змусило царський уряд здійснити реформу освіти. В Росію було запрошено інспектора однієї зі слов'янських провінцій Австрії, серба за походженням Ф. І. Янковича де-Мерієво (І741-1814). Протягом п'яти років він заснував у 25 губерніях Росії 133 школи, в яких працювали 288 учителів, а до кінця XVIII ст. було відкрито вже понад 300 народних училищ, в яких навчалося близько 20 тис. учнів і викладало більш як 700 учителів. В так званих головних училищах почали вивчати географію, фізику, природничу історію, мінералогію, ботаніку, зоологію.

У 1786 р. В. Ф. Зуєв підготував перший російський підручник із природознавства «Начертание естественной истории», що ґрунтувався на матеріалістичному тлумаченні явищ природи. У зазначеному підручнику навчальний матеріал уперше викладено від простого до складного: нежива природа, рослини, тварини. Вміщено методичні поради, як самостійно працювати з підручником, як користуватися наочністю.

В.Ф. Зуєв наголошував на необхідності використання натуральних предметів природи та їхніх зображень, проведення бесід, які активізують мислення, встановлення учнями причинних зв’язків. Він виступив за створення кабінету навчальних посібників, підкреслюючи, що в ньому, насамперед, повинні бути представлені зразки місцевої природи.

Отже, В. Ф. Зуєва можна вважати продовжувачем багатьох прогресивних методичних ідей українських педагогів-методистів ХVІІ ст.

На початку ХІХ ст. активізувалася робота з поліпшення змісту й методики викладання природознавства в школі.

Наука збагатилася новими відкриттями, фактами, які не були відоб­ражені в шкільному природознавстві. Підручник В. Ф. Зуєва, виданий у 1786 р., вже не задовольняв багатьох вимог і запитів школи. Проте чиновників Міністерства освіти така ситуація цілком влаштовувала.

У 1828 р. за наказом Міністерства освіти природознавство взагалі було заборонено вивчати в школі, але під тиском прогресивних пред­ставників природничих наук у 1852 р. викладання його в школі було відновлено.

Особливі заслуги в галузі методики природознавства належать педагогові-методисту, учневі В. Ф, Зуєва, професорові першого російсь­кого педагогічного інституту А. М. Теряєву. Він протягом трьох деся­тиліть був єдиним російським методистом, який здійснював навчання й підготовку викладачів природознавства. А. М. Теряєв написав багато підручників, навчальних посібників, створив перший шкільний бота­нічний атлас із морфології рослин; із його ініціативи школи одержува­ли гербарії, колекції, вологі препарати, схеми, таблиці. Велика заслуга А. М. Теряєва полягає в тому, що він на допомогу вчителям, студен­там, учням гімназій переклав російською працю К. Ліннея «Система природи».

Неоціненний внесок у подальший розвиток методики навчання при­родознавству зробив видатний учений-ботанік, педагог А. М. Бекетов (1825—1902). Він був піонером запровадження шкільних дослідів як дієвого прийому викладання природознавства

Методичні ідеї А. М. Бекетова підтримав російський антрополог і зоолог А. П. Богданов (1834—1896), виступивши за перебудову змісту Природознавства та методики його викладання.

Він рекомендував широко застосовувати методи бесіди з використанням наочності (живих об'єктів), перевірити засвоєного матеріалу та порівняння.

Основоположником вітчизняної методики викладання природознавства вважається О. Я. Герд (1841 —1888), який вперше спробував здійснити викладання природо­знавства на еволюційній основі, зробити вчення Дарвіна провідним у шкільному природознавстві. Для вчителів початкових класів

О. Я. Герд написав методичний посіб­ник «Предметні уроки в початковій школі» (1883). У цьо­му посібнику він визначив систему навчального природознавства, його навчально-виховні завдання, зміст і методи викладання. О. Я. Герд вважав, що початковий курс повинен бути єдиним курсом про неживу і живу природу. Знань про природу учні набуватимуть на предметних уроках, де під керівництвом учителя вони вивчатимуть натуральні предмети природи. Дослідження неживої при­роди повинно передувати вивченню живих організмів, адже щоб зрозуміти, як живе рослина, треба мати знання про грунт, воду, повітря.

О. Я. Герд науково обґрунтував і на прикладах показав, як можна цікаво навчати учнів, уникаючи описовості у викладанні природознавства.

Учні під керівництвом учителя повинні спостерігати, порівнювати, описувати, обговорювати спостережувані факти і явища, робити висновки й узагальнення та пере­віряти їх за допомогою простих, доступних дослідів, адже реальних знань людство набуло шляхом спостережень, порівнянь і дослідів, за допомогою висновків та узагаль­нень, що поступово розширювались. Лише таким шляхом, вважав О. Я. Герд, а не читанням статей, ці знання можуть бути передані дітям.

Великого значення надавав також екскурсіям та практичним роботам учнів. Для учнів початкових класів О.Я. Герд написав підручник «Земля, повітря і вода» (1883).

Відомий педагог К. Д. Ушинський (1824-1871) велику увагу приділяв ознайомленню дітей з предметами явищами-природи. Свої книги для читання в початкових класах школи («Дитячий світ і Хрестоматія» та «Рідне слово») він побудував в основному на природничому матеріалі. У передмові до першого видання «Дитячого світу» він указує на ті причини, які визначили його вибір. Це, по-перше, наочність предметів природи. Дитина, яка розпочинає вчитися, повинна не лише розуміти те, що вона читає, але й спостерігати предмет. По-друге, предмети навколишньої природи К. Д. Ушинський вважав найзруч­нішими для розвитку логічного мислення учнів. Він писав, що логіка для природи є найдоступнішого і найкориснішою логікою дітей.

Вивчаючи книги К. Д. Ушинського, учні повин­ні усвідомити ту істину, що в природі все взаємозв'язані, що природа — не безладне нагромадження окремих предметів, а в ній існує система, яка є результатом зако­номірного розвитку природи.

Педагогічну теорію початкової освіти, розроблену К.Д.Ушинським, розвивав В.П.Вахтеров (1853-1924). Вахтеров, як і Ушинський, вважав, що вивчення природознавства розвиває спостережливість, учить порівнювати, робити висновки. Він указував на практичне значення вивчення цього предмета. Не передбачаючи в навчальному плані природознавства, Вахтеров включав природничий матеріал у програму пояснювального читання. Винятково цінний вклад вніс він у теорію методів навчання. Його книга «Предметний метод навчання» (1907) не втратила свого значення і в наші дні. Природа і життя — ось перші вихователі дитини, стверджує автор і закликає вчителів розкривати перед дітьми чудову книгу природи: нехай вона сама розмовляє з дітьми, нехай вони вчаться читати її. Навчання з використанням наочності, він називає предметним, підкреслюючи роль усіх органів чуття в засвоєнні знань. Вахтеров глибоко розкрив пізна­вальне, виховне і практичне значення екскурсій. Він вва­жав, що екскурсії зближують школу з життям, збуджують інтерес до рідного краю, до своєї країни, звертав увагу на потребу ґрунтовної підготовки дітей до екскурсій і опра­цювання матеріалів екскурсій. Його книга для читання «Світ в оповіданнях для дітей» містить багатий природни­чий матеріал.

У 1874 р. було затверджено Положення про початкові народні училища. Воно не передбачало вивчення приро­дознавства. Проте передові педагоги знаходили можли­вість пропагувати матеріалістичні ідеї, знання про при­роду, погляди О. Я. Герда і К. Д. Ушинського.

У 1902 р. вийшла в світ «Методика початкового курсу природознавства» Л. С Севрука (1867—1918) — по­слідовника О. Я. Герда. Автор пропонував таку систему вивчення природи в початкових класах: «Земля», «Вода», «Повітря» — І ч.; «Рослини», «Тварини» — II ч. Свою систему Л. С. Севрук обґрунтовував науковим принципом взаємозв'язку і взаємозалежності явищ природи, методи навчання — закономірностями психічного розвитку учнів. Він указував на велике значення ознайомлення дітей не тільки з предметами, а й з явищами природи, на використання при цьому таких процесів мисленні, як індукція, дедукція, аналіз, синтез.

Провідником еволюційних ідей Ч. Дарвіна в шкільно­му природознавстві був В. В. Половцов (1862—1919). У 1907 р. вийшла його книга «Основи загальної методики», в якій він закликав широко використовувати у школі біологічний метод: будову організмів вивчати у зв'язку з функціями, спосіб життя — у зв'язку із середовищем. Він розробив методику використання наочних посібників, проведення спостережень, дослідів, практичних занять та екскурсій, надаючи великого значення всебічному розвитку учнів. В. В. Половцов вперше ввів у методику поняття «навчальний предмет», показав його відмінність від науки і обґрунтував принципи відбору навчального матеріалу.