16. Жанрові особливості драматичної поеми Лесі Українки «Одержима».

Одержима — перша викінчена драматична поема Лесі Українки. В її художніх засобах є багато від тих поезій, у яких поетеса виступає як запальний оборонець і пропагандист непримиренності в боротьбі проти різних облудних соціальних, релігійних і інших вчень, які мають на меті відволікти трудящі маси від визвольної боротьби.

В Одержимій головне місце належить монологу, виголошеному Міріам або до самої себе. У драмі монолог лише зрідка переходить в діалог або в ширшу розмову. Увесь твір витримано на поєднанні двох кольорів: чорного й багряно — червоного. Незважаючи на те, що дія відбувається в пустелі, край моря і т. д. У творі мало епітетів.

В Одержимій поетеса вжила пятистопний неримований ямб з ненаголошеним закінченням

17. Неоромантичний ідеал особистості в драматичній поемі Лесі Українки «Одержима».

Неоромантична концепція особистості, що грунтувалась на духовному пориві, прагненні до ідеалу повної людини Моя девіза — йти за віком і бути цілим чоловіком М. Вороного мала якось компенсувати розлад матерії і духу, реальності й ідеалу, людини і світу. Їх життя є постійним зіткненням зі світом лицемірства, духовної ницості, здорового глузду. Характерною ознакою неоромантизму в розумінні людини є виокремлення особистості із загалу: Старий романтизм прагнув звільнити особистість, — але тільки виняткову, героїчну — від натовпу; [...] новоромантизм прагне звільнити особистість у самому натовпі, розширити її права, дати їй можливість находити подібних собі чи, якщо вона виняткова і при цьому активна, дати їй можливість підносити до свого рівня інших, а не знижуватися до їх рівня… У зображенні особистості неоромантики намагаються розкрити багатство індивідуального, цілісність природного і людського існування. Єдиною дійсною реальністю для них є потаємно-особисте. Зосередження на сфері духовного зумовлює в неоромантизмі репрезентацію ідеалу цілого чоловіка, який є вершиною розвитку і самовдосконалення особистості. У кожному творі, де змальовується неоромантичний ідеал людини, стверджується самодостатність людини за умови, що вона володіє собою, долає негативне в собі. Таким чином, її духовним центром є насамперед почуття, а душа — це єдиний і вірний дороговказ. Кохаючись у сфері духовності, неоромантики вважають, що провідна, домінуюча роль у житті людини належить таким категоріям, як індивідуальність, душа, серце, воля, краса, естетизм, що зумовлено пріоритетом духовного, морально-етичного над реальним, фізичним. Презентована у неоромантизмі душа є тим ідеалом, до якого повинен прагнути кожний. Уважаємо, що образ нової людини зводиться до ідеалу чоловіка із прекрасною душею, адже душа — це глибинне вираження людського я, центр Всесвіту. Як бачимо, ідея майбутнього експлікується в ідеєю розвитку окремої особистості, а відтак, через окрему особистість, — всього роду. Ідеалізація особистості відбувається посередництвом її естетизації. Відзначимо, що в житті цілої людини естетизм присутній у всьому: від сприйняття природи до устрою побуту. Тому гармонійна особистість сприймається в перспективі руху до такого ідеалу самої реальності. Міріам, головна героїня драматичної поеми Лесі Українки Одержима, страждає від усвідомлення людської ницості, хоча водночас і не вважає себе кращою за решту. ЇЇ дуже злить те, що Месія віддав своє життя за недостойних людей, і тому вона ніяк не може виконати одну із його настанов — полюбити ворогів. Мало того, бачачи як йогу учні спокійно сплять, поки Месія стоїть самотній та покинутий усіма, вона починає ненавидіти і найбільш близьких до Месії людей. Вона вважає усіх людей недостойними пролитої Месією крові, адже він — ідеал, а люди — лише приземлені та ниці істоти, які бояться бути покараними за розмови про воскресіння Месії. Що характерно, себе Міріам також не вважає достойною його жертви. Навпаки, вона радіє, вважаючи, що саме за неї він не пролив жодної краплини крові. Тому, коли юрба закидала Міріам камінням після того, як вона у весь голос заявила, що він воскрес, вона радіє, бо таким чином може віддячити йому за кожну краплю крові, пролиту за неї даремно.

16. Роман В.Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля»: конфлікт ірраціонального й раціонального.

Конфлікт між раціональним та ірраціональним письменник підносить на вищий рівень — стосунків між статями. Відступивши від попередньої традиції, митець руйнує опозицію пасивне-активне як опозицію жіноче-чоловіче. Жінки у його романах мають надзвичайну силу, керують чоловіками. Жінки-вамп використовують сексуальну привабливістьСоня, жінки-матері — інстинкт батьківської любові Клава, нові жінки синтезують красу і материнську ніжністьГанна.

19. Суть «лабораторного» методу В.Винниченка (роман «Записки кирпатого Мефістофеля»).

Суть лабораторного методу Винниченка Записки кирпатого Мефістофеля. В.Винниченко тонко відчував і розумів пульс та ритм європейського часу, а що не менш важливо послідовно і настійливо експериментував над запозиченими ідеями на українському ґрунті шляхом лабораторного аналізу кожної. Автор навмисно штучно створює різні життєві ситуації, щоб детальніше дослідити поведінку героїв у тій чи іншій ситуації, відповідно, щоб краще і зі всіх можливих сторін зрозуміти і розкрити характери персонажів. Автор, подібно до експериментатора, випробовував різноманітні сполуки, варіанти життєвих колізій для більш детального розуміння образів. Під мікроскоп Винниченка-прозаїка і Винниченка-драматурга не раз потрапляла гра інстинктів, що призводить до гострих внутрішніх конфліктів. Письменник так будує сюжети своїх творів, щоб випробувати силу інстинкту батька-матері, протиставивши їй силу інших почуттів, бажань, вольових установок.