37. Шістдесятники в історії української літератури.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський,В.Дрозд, Гр.Тютюнник, , літературні, кінорежисери, перекладачі та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими.

Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм соціалістичного реалізму, підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів. Формування світогляду Ш. відбувалося під впливом гуманістичної культури Заходу, ознайомлення з якою сприяло зростанню зацікавлення до надбань власної культури, історії та традицій українського народу. Ш. у своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори памяті репресованих митців, ставили замовчувані театральні пєси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб Пролісок у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. З кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у формалізмі, безідейності, буржуазному націоналізмі. У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Із середини 1960-х шістдесятники розпочали формування політичної опозиції комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками дисидентського руху в Україні, зокрема як члени Української гельсінської групи.

38. Ю.Андрухович «Московіада»: десакралізація поета-месії.

Переглядаючи концепцію карнавальної амбівалентності, Ю.Андрухович створює карнавалізовану художню дійсність, використовуючи принцип амбівалентності як один із засобів гри. Так, наприклад, він змальовує поетів, які начебто повинні бути не тільки талановиті, а й нести слово у маси, виконувати роль месії, і, водночас, пяницями, ненадійними, розпусниками. Автор здійснює гру зі стереотипними, закоріненими у суспільній свідомості поняттями Великого поета, поета-месії. Так, десакралізація цього поняття починається вже навіть зі змалювання літературного гуртожитка. Так ми можемо побачити насправді, що собою являє цей гуртожиток, ця мініатюра тоталітарної держави, де так звані поети займаються чим завгодно, але не творінням. Це кубло розпусти, алкоголю та дивних людей, в тому числі й іноземців-невдах, що пересуваються юрмами. Розчарування навіки поселилося в цих стінах, які, до речі, ніколи не вкриються меморіальними дошками. Але справа не в тому. Справа в іншому — це дім, де розбиваються лоби. Тутешні сюжети е настільки одноманітними й повторюваними, що йдеться, очевидно, про міф. Або про схему з двома-трьома варіантами. Автор з презирливістю описує поетів, наділяючи їх далеко не найкращими якостями. Це яскраво простежується ще на початку твору, коли Отто фон Ф. спускаючись в душову знаходить у передбаннику у купі сміття літератора Івана Новаковського: Іван Новаковський, на прізвисько Новокаїн, інша версія Ваня Каїн, гнаний і упосліджений себто у послід перемінений літератор, видавець і кулкіуролог, бомж, останніх років пятнадцять намагається нелегально спати в гуртожитку, з якою метою навіть узяв церковний шлюб у Марїній Рощі з прописаною в гуртожитку епілептичкою Василісою четвертий курс, семінар божевільних, однак цей шлюб має досить виразні ознаки фіктивності, позаяк Новокаїн здебільшого влаштовує собі ночівлю в душовій або в сушці. Також руйнування образу поета як месії можна простежити через історію Славка, що подає нам автор. Юнак пише вірші, і вступає до московського університету, приїжджає в гуртожиток. Але на цьому й закінчується вся поезія. Далі — навіть не проза. Вірші пішли геть, старе кохання вичерпалося, на лекціях і семінарах мухи дохнуть від нудьги. І він осягає дещо інше: сувору, як мачуха, гуртожитську науку дійсності. Тижнями не порушує кордонів свого поверху, а якщо порушує, тільки аби притарабанити для друзів бухла від вєтнамців або вдало розташованого поруч таксопарку. Спить іноді в безпосередній близькості від сміттєпроводу, іноді головою в мивальнику, ногами на північ. Алка з вирізаною правою груддю робить його мужчиною, від чого він надовго втрачає всіляку охоту….Настає день, коли він готовий різати собі вени.

Поети завжди несли велику ціль народу, але у Московіаді відбулася деконструкція образу героя. Відбулась карнавалізація образу. Але під цією маскою все ж є поет. У даному романі поет є дзеркалом, народ україни розглядається через призму поета.

Аналіз роману засвідчує, що дії, вчинки, мова героїв створюють у тексті необхідне тло для авторської гри зі стереотипами суспільної свідомості і не спрямовуються на характеристику персонажа. Використання алюзії, цитати для творення персонажів довершує процес деперсоналізації. Такий персонаж-конструкт, персонаж-алюзія позбавляється будь-яких ознак особистості, індивідуальності, перетворюється на поле гри авторської ерудиції. Створюючи образ поета, здатного нецензурно висловлюватись, здійснювати аморальні вчинки, і, водночас, писати талановиті твори, бути романтиком, шляхетним лицарем тощо, автор пропонує читачеві образ, що не відповідає усталеному уявленню про письменника, тобто здійснює гру із застиглими у масовій свідомості стереотипами Великого поета, письменника-пророка.