34. Інтимна лірика л.Костенко.

У розмаїтті поетичного світу Ліни Костенко справжнім скарбом є її інтимна лірика. Тексти інтимної лірики Ліни Костенко оповиті серпанком таємничості, недомовленості, магії та загадковості. Ліричній героїні дано глибоко почувати й точно все розуміти, вона достеменно знає, що таке любов, і не терпить приниження цього почуття. Кохання у Ліни Костенко — це не тільки вибір особистий, а, найперше, особистісний, бо передбачає відповідальність перед предками й нащадками, перед власним сумлінням; це заглиблення у власний внутрішній світ, саморозуміння й самоусвідомлення, самоствердження й самореалізація; водночас це думка про іншого. Глибинну філософію любові поетеса оприявнює в незабутніх метафоричних рядках: Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним; Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву.

Найхарактерніша ознака почуттів героїнь Л. Костенко — максималізм. У цьому плані вони ніби продовжують жіночі типи Лесі Українки. У збірці Над берегами вічної ріки вірші про кохання вже не мають описового характеру. Слово стає містким, фраза — лаконічною, метафора — небуденною.

Інтимна лірика Ліни Костенко — це напружений діалог розуму й серця, це велика печаль: хто виміряє, скільки втрачено, а скільки знайдено на стежках емансипації

35. Драматична поема л.Костенко «Сніг у Флоренції»: особливості конфлікту.

Драматична поема Сніг у Флоренції — вершинний твір і певний підсумок роздумів Ліни Костенко над проблемою ролі художника у суспільному житті, про вписаність таланту у часопросторі. Парадоксальна назва твору і промовистий підзаголовок — Сад нетанучих скульптур забирають увагу читача, котрий прагне розкодування загадки. Рідкісний сьогодні жанр драматичного диспуту з одного боку потверджує невмирущість традиції психологічної драми Лесі Українки, а з іншого — вписує поему у світовий контекст, де проблема вибору, здійсненого творчою натурою, віддавна тривожила таланти. Екзистенціали вірність і зрада структурують і філософський та ідейно-художній зміст драматичної поеми Сніг у Флоренції, у якій поетеса виступає проти мімікрії, пристосуванства частини інтелектуального загалу, зокрема митецького, літературного, до жорстких суспільних реалій. За Ж.-П. Сартром це одвічний процес, який залежить не тільки від людської природи, а й від умов людського існування, але, зазначає філософ, своїм екзистенційним вибором людина створює себе в світі, реалізує певний тип людства, а це має дійсно онтологічні, історично-суспільні, морально-психологічні наслідки, адже таким чином змінюється фундаментальна ситуація людини в універсумі. Все, відтак, залежить від відповідальності людини за свій вибір, ступеня розуміння цього вибору, яке може коливатися від параметрів побутових до буттєвих, філософськи невичерпних. В дослідженні доводиться, що бунт митця, починаючись з меншого чи більшого, але локального конфлікту, є першим кроком до власної універсалізації, до наповнення виявів протесту все новими, глибшими смислами, до відвоюваня все ширших територій свободи. Подвиг митця творить реальність більш високого й динамічного порядку, ніж та, яку прагне затримати, законсервувати тоталітарна чи олігархічна влада, свідомо звужуючи буття до тих моделей, якими їй було б легше й простіше керувати. В цьому й полягає один з елементів одвічного антагонізму митця і влади, особливо влади такої, якою вона була в період застою, тобто позбавленої духовного саморозвитку та самотворення, що робило її першочерговим обєктом неприйняття, заперечення й протиборства для найбезкомпромісніших із представників шістдесятництва.