Лютеранство. Аугсбурзький мир 1555 р.
Боротьба між прихильниками та противниками ідей М. Лютера в Німеччині тривала ще 30 років після закінчення Селянської війни. Лютерани в Північній Німеччині реформували католицьку церкву. Головою церкви у кожному князівстві став князь, скасовувалися дорогі обряди, шанування ікон, богослужіння велося рідною мовою. Всі церковні володіння конфісковувалися. У 1529 р. на засіданні рейхстагу у Шпаєрі католицька більшість провела рішення за яким католицькі церковні служби повинні були стати обов'язковими на території князівств і в містах, прихильних лютеранству.
У відповідь 5 князів і 14 міст, прихильників лютеранства, склали протест, в якому заявили, що у питаннях віри неможливо підкорятися рішенню більшості.
Відтоді прихильників лютеранської віри стали називати протестантами, а лютеранську церкву —протестантською.
Боротьба затяглася на довгі роки. Розв'язку її прискорило втручання імператора Карла V. Він вирішив скористатися суперечностями між католицькими й протестантськими князями для того, щоб приборкати їх. Загроза втрати незалежності спонукала князів об'єднатися. Спільне військо вирушило проти Карла V і ледь не взяло його в полон. Карл V вимушений був погодитися на перемир'я. У 1555 р. на імперському рейхстазі у місті Аугсбурзі було укладено релігійний мир, за яким визнавалося рівноправ'я католиків і протестантів. Право визначати релігію у своїх володіннях дістали князі, піддані мусили дотримуватися тієї віри, яку сповідував князь, за принципом “Чия влада, того й віра”. Хоч Аугсбурзький мир не вирішив усіх проблем, він припинив суперечки між католиками і протестантами.Вперше перемогла ідея віротерпимості, що стало одним із проявів культури нового часу.
Усвідомлюючи повний крах своїх планів і те, що Аугсбурзький мир підтвердив фактичний розпад імперії, Карл V зрікся престолу. Австрійські володіння, Чехію та частину Угорщини з короною Священної Римської імперії він передав братові Фердинанду І (1556—1564 рр.), а Іспанію, Нідерланди, володіння в Італії та іспанські колонії у Новому Світі — синові Філіппу ІІ (1556—1598 рр.).
Жан Кальвін і Реформація у Швейцарії. Кальвінізм
Серед європейських країн найбільшого поширення, крім Німеччини, реформаційний рух набув у Швейцарії.
Події в сусідній Німеччині мали великий вплив на кантони — окремі незалежні землі, що об'єднувались у Швейцарський Союз. Більшість населення тут також була невдоволена католицькою церквою, виступала за обмеження її впливу і секуляризацію володінь. Центром реформаційного руху стало багате і квітуче місто Женева. Мешканці міста рішуче підтримали лютеранських проповідників і примусили католицьке духовенство залишити місто. Остаточно перемогла Реформація у Женеві, коли туди прибув із Франції, рятуючись від релігійних переслідувань, француз Жан Кальвін (1509—1564). У 1541 р. Кальвін оселився в Женеві та залишався релігійним і політичним лідером міста аж до своєї смерті.
Під керівництвом Кальвіна Женева перетворилася на центр не лише швейцарської, а й європейської Реформації.
Жан Кальвін уважав, що доля кожної людини заздалегідь визначена Богом. Тільки Бог вирішує, потрапить людина до пекла чи до раю. За свого земного життя людина повинна сумлінно працювати, не прагнути комфорту й насолод, бути сумлінною й накопичувати гроші. Якщо перед людиною з'являється можливість отримати прибуток і вона не використає її, це буде великим гріхом. Якщо католицизм уважав гріхом багатство, то Кальвін, навпаки, видавав його за ознаку Божого благословення. Кальвін виправдовував лихварство, вважав за можливе існування рабовласництва, яке набирало сили в колоніях.
У Європі Женеву стали називати “протестантським Римом”, а Кальвіна — “женевським папою”. Кальвіністська церква у Швейцарії контролювала всі сфери життя; було заборонено танці, пісні, святковий одяг, прикраси. За будь-які провини людей жорстоко карали. Відомо, що за рішенням Кальвіна було страчено семирічного хлопчика за те, що він ударив свою матір. Тих мешканців Женеви, які не бажали коритися новим порядкам, позбавляли громадянських прав і виганяли з міста, навіть страчували. Всіх приголомшила доля іспанського лікаря-католика Мігеля Сервета (1511–1553). За виступи проти католицької церкви його переслідувала інквізиція, і він сподівався знайти порятунок у Женеві. Проте Кальвіна також не влаштовували погляди Сервета, його звичка брати все під сумнів. “Женевський папа” звинуватив Сервета в єресі та присудив до спалення на вогнищі.
Попри ці крайнощі, кальвінізм у цілому відповідав потребам становлення нового суспільства. Погляди Кальвіна поширились із Женеви до тих країн, де почали розвиватися ринкові відносини, і стали основою ідеології “ділової людини” нового часу.