9.6.Фінансування системи охорони здоров’я

Фінансування системи охорони здоров’я здійснюється за рахунок Держав­ного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодій- них фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Кошти Державного бюджету України, бюджету Республі­ки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпе­чення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомо­ги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.

За рахунок Державного бюджету України, бюджету Республі­ки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров’я. Кошти, не використані закладом, не вилучаються і від­повідне зменшення фінансування на наступний період не відбу­вається.

Відомчі та інші заклади охорони здоров’я, що обслуговують окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною зі станом здоров’я людини ознакою, фінансуються зазвичай за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення певної місцевості.

Усі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окреми­ми громадянами, а також із дозволу власника або уповноважено­го ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров’я.

Держава забезпечує створення і функціонування системи ме­дичного страхування населення. Страхування громадян здійсню­ється за рахунок Державного бюджету України, коштів підпри­ємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питан­ня організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.

Охорона здоров’я України майже повністю фінансується із загальних державних фондів, частка яких упродовж останніх п’яти років становила 98—93 %. Платні медичні послуги, різні благодійні (добровільні) і так звані децентралізовані джерела фі­нансування становлять близько 2—7 % від загального обсягу бю­джетного фінансування.

Складна економічна ситуація щодо бюджетного фінансуван­ня галузі спонукає шукати додаткові джерела фінансування. Тому одним зі шляхів вирішення проблем фінансового забезпе­ чення закладів охорони здоров’я стало залучення позабюджетних коштів. Нині додаткові позабюджетні надходження — це кошти, отримані від надання платних медичних послуг, кошти зі стра­хових організацій за надання медичної допомоги застрахованим і'ромадянам, благодійні (добровільні) внески юридичних і фізич­них осіб, кошти від здачі в оренду тимчасово вільних приміщень та інші надходження.

Ухваленням постанови Кабінету Міністрів України № 1222 від 4 серпня 2000 р. законодавчо вирішено питання прийняття та використання благодійних (добровільних) внесків і пожертв від юридичних і фізичних осіб закладами охорони здоров’я для потреб їх фінансування. У 1998 р. таких внесків було залучено 7,1 млн грн, у 1999 р. — 19 млн грн, у 2000 р. — близько 48 млн грн.

Як бачимо, залучення позабюджетних коштів не вирішує всіх проблем, пов’язаних з фінансуванням галузі, тому впроваджен­ня ефективних механізмів фінансування є важливою складовою цілісного процесу реформування охорони здоров’я. Йдеться на­самперед про формування багатоканальної системи фінансування галузі.

Уже сьогодні можна запропонувати такі механізми фінан­сування галузі:

1. арантовані платежі з місцевого бюджету, які можуть здійснюватися двома шляхами. Перший — орган місцевого са­моврядування виступає замовником додаткових програм гаран­тованого регіонального рівня безоплатної медичної допомоги. Термін «додатковий» у цьому разі означає, що медичні послуги за регіональними програмами доповнюють гарантований держав­ний рівень і передбачають безоплатне надання деяких медичних послуг у регіоні понад гарантований державою обсяг за рахунок коштів місцевого бюджету. Другий шлях здійснення платежів — капіталовкладення з бюджету місцевого самоврядування в медичні заклади комунальної власності, тобто ремонт, переоблад­нання, нове будівництво.

2. ержавне соціальне медичне страхування працівників (гарантовані внески працедавців, спрямовані на медичне обслу­говування працівників). Відповідно до Закону України «Про державне соціальне страхування», державне соціальне медичне страхування працівників має забезпечувати компенсацію витрат, пов’язаних із отриманням медичної допомоги тих, хто працює, за рахунок фінансових ресурсів цього виду медичного страхування.

Джерела фінансування можуть створюватися за рахунок внесків працедавців за працівників та відрахувань підприємств за створе­ний ризик для здоров’я.

3. ніціативні фонди та ініціативні програми. Це насамперед

програми місцевих співтовариств, в яких з’являється спільний інтерес у галузі медичного обслуговування. Наприклад, батьків­ський колектив школи або мікрорайону може замовити скринін- гове (медичне) обстеження дітей або проведення комплексу про­філактичних процедур у школах. . .

4. обровільне медичне страхування. Цей механізм носить ха­рактер ризикового накопичення: страхування пов’язане з понят­тям страхового випадку і виплачується, коли стався страховий випадок. В іншому разі страхові виплати не проводяться. Розмір страхової виплати залежить від ступеня можливості страхового випадку: що менша ймовірність, то менші страхові платежі.

5. оговір страхування можуть укладати як громадяни, так і підприємства для своїх працівників. Програми добровільного страхування здійснюють спеціальні страхові компанії, які мо­жуть бути сформовані на будь-якому рівні — національному, те­риторіальному, місцевому — і мати будь-яку форму власності.

6. акопичувальні програми. Це механізм, який зацікавить тих, хто самостійно, незважаючи на всі інші гарантії, прагне пі­клуватися про власне здоров’я та здоров’я сім’ї. Механізм може бути таким: працівник на підставі договору впродовж тривалого часу робить внески в накопичувальний фонд, наприклад, за себе чи за свою дитину. Коли він виходить на пенсію або коли дитина виростає, кожен із них може користуватися медичною допомогою відповідно до програми медичних коштів, у межах якої укладено договір.

7. ержавна медична позика. Ініціатором державної медич­ної позики може бути як безпосередньо медичне підприємство, так і керівна структура чи орган місцевої влади. Гарантом медич­ної позики виступає держава. Людина укладає договір державної медичної позики і перераховує гроші на зазначений рахунок. Піс­ля закінчення терміну платежів, установленого в договорі, вона може користуватися послугами зазначеної в договорі групи ме­дичних підприємств безоплатно у визначених договором обсягах.

8. лагодійні програми. Здійснюються за рахунок благодій­них пожертв і спрямовані на фінансування медичної допомоги незахищеним групам населення понад державну гарантію. Бла­годійні цільові фонди можуть існувати як безпосередньо на ме-

дичних підприємствах, так і в товариствах інвалідів, центрах ба­гатодітних сімей тощо.

Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, за­твердження, виконання й контролю за виконанням бюджетів ре­гулюються Бюджетним Кодексом України (2001 р.). Система роз­поділу фінансових ресурсів у системі охорони здоров’я України, що зображена на схемі 9.7, складна й громіздка. Розподіл бюджет­них коштів на охорону здоров’я між територіями здійснюється за подушним принципом. Однак фінансовий норматив бюджетного забезпечення і, відповідно, виділення бюджетних коштів на охо­рону здоров’я здійснюється без будь-якого взаємозв’язку з гаран­тіями держави щодо надання безоплатної медичної допомоги.

Бюджетний кодекс також суворо розмежовує типи бюджет­них медичних установ, які можуть фінансуватися з бюджетів різних рівнів (державного, обласного, автономної республіки, ра­йонного, місцевого самоврядування). При цьому установа охоро­ни здоров’я не може фінансуватися з декількох бюджетів. Тверде розмежування витрат на потреби охорони здоров’я між бюдже­тами різних рівнів, як і деяке впорядкування використання ре­сурсів, призводить до дезінтеграції територіальної системи ме­дичного обслуговування, зберігає умови для існування на одній території паралельних медичних структур і створює перешкоди для оптимізації мережі медичних установ.

Розподіл коштів між медичними установами здійснюється залежно від ресурсних показників (кількості ліжок, чисельнос­ті штатних посад, потужності поліклініки і т. д.), що економічно мотивує медичні установи до екстенсивного розвитку. Фінансу­вання медичних установ, що перебувають у державній або кому­нальній власності, передбачає відповідно до Бюджетного кодексу виділення коштів на їхнє утримання, а не на покриття витрат від­повідно до обсягів виконаної роботи.

Такий метод фінансування провайдерів не створює мотивації щодо поліпшення продуктивності, але сприяє інфраструктурно- му розширенню. Типове бюджетне фінансування за статтями для державних провайдерів містить: фонд оплати праці з відповідни­ми нарахуваннями на заробітну плату, придбання медикаментів, харчування, медичної техніки, оплату комунальних послуг та енергоносіїв, поточне утримання закладів. Кошторисне фінансу­вання медичних установ призводить до обмеження повноважень, знижує рівень відповідальності керівників медичних установ і не створює стимулів для пошуку шляхів підвищення ефективності використання ресурсів.