10. Проаналізуйте культурне та духовне життя в Україні в 1917 – 1921 роках.

Боротьба за соціальне та національне визволення сприяла духовному піднесенню українського народу. Царська імперія розпалася, а більшовицька не встигла сформуватися, і це давало надії на становлення і розвиток української держави і відповідно, національної культури. Однак в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків. Жорстокі класові зіткнення породжували нову ідеологію та мораль, які не вкладалися в традиції українського народу, споконвічні загальнолюдські цінності й гуманізм. Масове деформування свідомості, численні втрати серед носіїв культури внаслідок загибелі чи еміграції надавали культурному процесові 1917 – 1920 рр. в Україні трагічного відтінку.

У 1917 – 1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і Гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводилися навчальні програми, які передбачали обов’язковість вивчення української мови, історії та географії України.

Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи насамперед про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. Радянська влада з побоюванням ставилася до проявів національного життя і перекреслила українізацію народної освіти. Неспроможні досягти бажаного результату мирними засобами, більшовики вдавалися до насильницьких дій і командних методів. Так, Всеукраїнська вчительська спілка, яка не сприймала радянських реформ у шкільній галузі, була розпущена. Така ж доля спіткала національні культурно-освітні організації – «Просвіти». Вони були особливо популярними на селі й об’єднували всіх, хто дбав про українську культурну спадщину.

Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною та спрямованою на зміцнення більшовицького режиму. У 1920 р. зросла кількість шкіл і учнів, певних успіхів було досягнуто в ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

Активна боротьба розгорнулася за вищу школу. Передусім на навчання приймалися вихідці з робітничого класу та селянства. Університети були ліквідовані, замість них з’явились інститути народної освіти. Оскільки вступ до вузів вимагав певного рівня знань, то для підготовки майбутніх студентів було відкрито робітничі факультети.

У добу Гетьманату було створено Українську Академію наук. Її першим президентом став В. Вернадський. Після встановлення радянської влади деякі видатні вчені емігрували, але більшість продовжувала плідно працювати.

Нелегко складалася творча доля українських письменників і поетів. Вони вболівали за українську національну революцію, болісно переживали події громадянської війни. У цей час голосно заявили про себе талановиті поети П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак. Чимало обдарованих поетів, серед яких О. Олесь, змушені були назавжди залишати Батьківщину.

Багато зробив для розбудови української культури гетьман П. Скоропадський. Відкривались українські університети, бібліотеки, театри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Нові музично-драматичні установи та творчі колективи з’явилися в Україні й у 1919–1920 рр.

Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Г. Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мар’яненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятошинського, Г. Верьовки.

Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, яка об’єднала видатних художників. У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки М. Бойчук (перший ректор академії), В. та Ф. Кричевські, Г. Нарбут, О. Мурашко. Г. Нарбут є автором проектів грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і печатки, поштових марок, військової форми.

У роки революції та визвольних змагань у середовищі українських віруючих і духовенства зріло прагнення мати самостійну (автокефальну) церкву. Однак Російська православна церква намагалася не допустити втрати контролю над єпархіями колишньої царської імперії. Проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі в січні 1918 р. не дозволили більшовики. Більшовицька партія розгорнула запеклу боротьбу з релігією та церквою. Закривалися храми і монастирі, віруючі й духовенство зазнавали переслідувань. Ідея проголошення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) стала частиною українського національно-визвольного руху.