6.Охарактеризуйте причини гетьманського перевороту та проаналізуйте зовнішню та внутрішню політику Української Держави за часів п.Скоропадського.
Новій владі довелося діяти за німецькими вказівками. Будь-яким проявам самостійності в здійсненні влади чинилися перешкоди. Єдина сфера, де гетьманові була дана свобода дій, – це сфера культурно-освітнього життя, в якій було досягнуто найбільших успіхів. За недовгий період правління П. Скропадського було відкрито два університети, велика кількість українських шкіл, засновано Українську академію наук, організовано Національну бібліотеку, архів, галерею мистецтв, історичний музей, театр тощо. Ці успіхи не могли врятувати гетьмана від зростаючого невдоволення його залежністю від окупантів. Українські діячі не могли пробачити Скоропадському те, що він насильно усунув їх від влади, селянство – повернення поміщиків, робітники – обмеження здобутків революції. Але поки були німці, влада гетьмана мала воєнну опору. Коли Німеччина програла у Першій світовій війні, стало зрозумілим, що довго П. Скоропадський владу не втримає. Українські партії стали готувати повстання проти гетьмана, центром якого мало стати місто Біла Церква. Для керівництва повстанням обрали керівний центр – Директорію, яка складалася з п’яти чоловік, серед яких виділялися В. Винниченко і С. Петлюра. Поштовхом до рішучих дій повстанців стала грамота гетьмана про відмову від незалежності України й повернення до складу майбутньої небільшовицької Росії. Повсталі, що їхня загальна кількість сягала понад 100 тис. чоловік, завдали поразки військам гетьмана. Вирішальна битва відбулася біля станції Мотовилівка, неподалік Києва. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва, П. Скоропадський зрікся влади і виїхав за кордон (загинув 1945 р. в Берліні).
7. Охарактеризуйте причини утворення Директорії, та надайте оцінку політичній діяльності.
Революція в Німеччині та розпад Австро-Угорщини різко змінили політичну ситуацію в Україні. Союзні війська почали покидати її територію. П.Скоропадський, залишившись без їх підтримки, здійснив спробу порозумітись з політичною опозицією, яку представляв УНС. Однак, ці спроби виявились безрезультатними, як і спроби знайти підтримку з боку Антанти. В ніч на 14 листопада у Києві на засіданні УНС була створена Директорія, до складу якої увійшли В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський. Вона мала на меті організацію збройної боротьби проти гетьманського режиму. Наступного дня Директорія закликала до повстання проти гетьмана і пообіцяла відновити демократичні завоювання УНР.
Найбільш активну підтримку Директорії надало селянство. Згодом на її бік стали переходити і гетьманські війська, які також в основному формувались із селян. 18 листопада збройні формування Директорії вступили у бій з гетьманськими військами під селом Мотовилівка поблизу Києва. Бій тривав цілий день, а під вечір війська П.Скоропадського відступили. Збройні загони Директорії блокували столицю. Становище гетьмана стало безнадійним і 14 грудня П.Скоропадський зрікся влади і покинув Україну разом з німецькими військами.
Наступного дня Директорія урочисто в’їхала до Києва, проголосила відновлення УНР та призначила уряд на чолі з В.Чехівським. Було прийнято постанову про звільнення з посад усіх чиновників, призначених за часів гетьманщини. Політичні лідери, враховуючи популярність серед зубожілого українського населення більшовицьких ідей, планували встановити в Україні національний варіант радянської влади. З цією метою уряд оприлюднив ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії.
ліквідувати нетрудові господарства на селі. Але ці заходи сільська біднота розцінювала як недостатньо революційні, оскільки влада залишила в руках заможних селян ділянки площею до 15 дес. землі. Залишились недоторканими і землі промислових підприємств, що належали поміщикам-цукрозаводчикам. Така політика Директорії була обумовлена бажанням хоча б частково зберегти, в умовах розрухи, товарне господарство.
Зрештою, сільська біднота вважала начебто Директорія проводить політику на користь поміщиків і буржуазії, а ті, в свою чергу, стверджували, що нова влада відбиває інтереси тільки сільської бідноти.
Директорія робила декларативні заяви про свою відданість інтересам робітників, її лідери захоплювались демагогією відносно піклування про «трудовий народ», зараховуючи до «ненадійних капіталістичних елементів» адвокатів, лікарів, вчителів та ін. Подібні дії не сприяли стабілізації українського суспільства, а навпаки, тільки посилювали напругу. Дуже швидко виявилось, що від нової влади почала відвертатись переважна більшість спеціалістів, промисловців, чиновників. В державі наростали безладдя і анархія.
Серед членів Директорії не було єдності не тільки в питаннях внутрішньої, а й зовнішньої політики. Так, В.Винниченко намагався знайти шляхи до порозуміння з радянською Росією, а С.Петлюра орієнтувався на Антанту. Отже, політичний курс Директорії мав суперечливий непослідовний характер, що посилювало дестабілізацію українського суспільства.
