63. Проблема становлення державного суверенітету України. Відносини України з країнами снд.

З проголошенням незалежності України розпочався перехідний період, в який потрібно було досягти докорінних перетворень в усіх сферах життя, нового ступеня суспільного розвитку:

– в політичній сфері передбачалося перейти від тоталітарної системи до демократії;

– в економічній – від командно-директивної до ринкової економіки;

– в соціальній сфері – від «людини-гвинтика», яка неусипно контролювалася системою радянської влади, до активного творця власної долі;

– у гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей;

– у міжнародній – від політики конфронтації радянських часів до інтеграції в міжнародне співтовариство.

Потрібно було здійснити рішучі кроки шляхом системного оновлення всіх сфер суспільного життя, прилучення українського народу до надбань сучасної цивілізації.

А це означало перехід від республіки з вкрай обмеженим суверенітетом до повної державної незалежності.

Для досягнення незалежності Україна обрала мирний, еволюційний шлях. До Конституції були внесені зміни: назву «Українська РСР» замінено на споконвічну назву «Україна». Реформувалися існуючі та створювалися нові державні органи.

В перші місяці незалежності в Україні склалася своєрідна політична ситуація.

Правляча Комуністична партія була позбавлена владних функцій: її діяльність була заборонена. Нова система державної влади ще не була створена – у центрі і на місцях утворився вакуум виконавчої влади.

Виникла гостра потреба в посиленні президентської влади. Тогочасну Конституцію було доповнено положенням про те, що «Президент є главою держави і главою виконавчої влади».

Як глава держави Президент України став гарантом національної безпеки, свободи громадян, державного суверенітету, додержання Конституції та законів. Він представляв державу у міжнародних зносинах, вживав заходи щодо забезпечення її обороноздатності та національної безпеки.

Для здійснення виконавчої влади був сформований уряд України – Кабінет Міністрів. Загальне керівництво його діяльністю здійснював Президент як глава виконавчої влади.

Поряд із Президентом Конституція передбачала і посаду Прем'єр-міністра, який безпосередньо керував діяльністю уряду.

В Україні реформувалися міністерства, створювалися такі інституції, як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо.

Таким чином, тогочасні закони передбачали тяжіння до сильної президентської влади, створюючи при цьому передумови для формування змішаної форми правління – президентсько-парламентської.

Верховна Рада приступила до творення нового законодавства.

В перші роки незалежності було прийнято низку важливих законів і постанов про права людини, реабілітацію жертв політичних репресій в Україні; про свободу совісті і діяльність релігійних організацій; про забезпечення прав національних меншин тощо.

Особливе місце відводилося формуванню власних Збройних Сил.

24 серпня 1991 р. було створене Міністерство оборони України. Збройні Сили формувались на базі військових формувань, що були розміщені на території України, а це – понад 700 тис. військовослужбовців.

Парламент України від імені народу виявив високу довіру всьому особовому складу військ, розташованих на українських землях. Військовослужбовці добровільно зробили свій вибір, присягнувши на вірність Україні.

Розбудова Збройних Сил базувалась на демократичних засадах. Воєнна доктрина держави, схвалена Верховною Радою України 19 жовтня 1993 р. визнає, що Україна здійснює воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами своєї держави, відмовляється від застосування власних збройних сил для вирішення політичних питань на своїй території.

Воєнна доктрина нашої держави мас чітко виражений оборонний характер. У ній зазначено, що Україна не вбачає в жодній із сусідніх держав свого противника. Важливе значення для розбудови демократичної держави, втілення в життя верховенства права мало проведення судово-правової реформи, покликаної забезпечити створення сильної, незалежної судової влади.

У липні 1992 р. парламент обговорив напрями судово-правової реформи, визначив компетенцію Міністерства юстиції, прокуратури, адвокатури.

Судова влада виводилася за межі прерогатив Президента. Обрання Верховного Суду, суддів обласних і Київського міського суду, призначення арбітрів Вищого арбітражного суду, арбітражних суддів областей і міста Києва здійснювала Верховна Рада України. Парламент України мав намір побудувати принципово нову систему судової влади.

Однак формування судової влади відбувалося досить повільно і не в повному обсязі. Впродовж 1992-1996 рр. парламент не прийняв концепцію судово-правової реформи, не був сформований у ці ж роки і Конституційний Суд, хоча закон про його доцільність був прийнятий ще в червні 1992 р.

Виникла потреба в перегляді та підготовці нових кодексів України; Цивільного, Трудового, Адміністративного та інших. Однак парламент через розбіжність у концептуальних підходах у цьому питанні, внаслідок своєї надмірної політизації виявився неспроможним їх прийняти.

Важливим заходом у захисті інтересів незалежної держави стало створення правоохоронного органу – Служби безпеки України (СБУ).

У своїй роботі СБУ керується конституційними нормами та законом «Про оперативно-розшукову діяльність». СБУ підпорядкована Президентові України і підконтрольна Верховній Раді. Служба безпеки позапартійна, дотримується лише вимог законів України.

Верховна Рада затвердила атрибути державності:

15 січня 1992 р. – Державний Гімн «Ще не вмерла Україна» (слова написав відомий український поет та етнограф П.Чубинський а музику – М.Вербицький);

28 січня 1992 р. – синьо-жовтий прапор як Національний Прапор України;

19 лютого 1992 р. парламент затвердив своєю постановою тризуб, як Малий Герб України, вважаючи його елементом Великого Державного Герба. В ході розбудови незалежної держави особливу увагу було приділено реорганізації виконавчих структур влади.

Президент своїм указом 25 лютого 1992 р. скасував інститут державних міністрів України як такий, що не виправдав себе, ліквідував ряд міністерств. 26 міністерств було введено до системи центральних органів державної влади. Ці міністерства позбавлялися права безпосередньо управляти промисловими підприємствами й мали відповідати передусім за проведення державної політики у відповідних галузях народного господарства.

В грудні 1993 р. було прийнято Закон «Про державну службу в Україні», яким регулювалася діяльність державних службовців країни. Державна служба була визнана надзвичайно важливим інститутом держави. Службовці державних органів були покликані забезпечувати ефективне функціонування економіки, закладів народної освіти, охорони здоров'я, науки.

На державну службу покладена велика відповідальність за збереження стабільності держави, забезпечення прав і свобод громадян. В Україні організовані підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації державних службовців.

Перші кроки реформування державної системи, зрозуміло, не внесли кардинальних змін у життя суспільства.

Державний лад України поєднував елементи парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. Незважаючи на великий обсяг повноважень, Президент був позбавлений права самостійно формувати уряд, оскільки рішення щодо призначення та звільнення Прем'єр-міністра мали дістати схвалення більшості парламенту. За згодою парламентаріїв Президент також призначав провідних міністрів.

Особливо слабкою і неефективною виявилася вертикаль виконавчої гілки влади. Уряд практично втратив контроль за регіонами, В цих умовах державний апарат працював з перебоями, влада на місцях виявилася недієздатною. Тому було здійснено реформування діяльності місцевих Рад, обмеживши їх обов'язками місцевого та регіонального самоврядування.

Натомість у березні 1992 р. було утворено інститут представників Президента – голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів місцевих Рад. Представникам Президента надавались досить широкі повноваження, вони були покликані здійснювати виконавчу владу в областях і районах, контролювати органи місцевого самоврядування в плані виконання наданих їм державницьких функцій. Запровадження інституту представників Президента сприяло зміцненню вертикалі виконавчої влади.

Проте ці реорганізації торкнулися більше форми, залишався незмінним зміст: зберігалась тенденція, за якої законодавча влада підміняла виконавчу.

До того ж при владі залишалася колишня партійно-радянська номенклатура. Вихідці із демократичного табору складали незначну частину управлінського апарату, не мали практичного досвіду, були не в змозі радикально змінити ситуацію на краще.

64. Зовнішньо політична доктрина України за часів президента Кравчука та Кучми.

З проголошенням державного суверенітету перед Україною відкрилися широкі можливості для проведення самостійної зовнішньої політики. Вона поступово стала прилучатися як рівноправний суб'єкт до світового співтовариства, міжнародних організацій.

Восени 1990 р. українська делегація на 45 сесії Генеральної Асамблеї ООН вперше діяла самостійно, не прислухаючись до рекомендацій Москви. Посланці України налагоджували дипломатичні зв'язки з представниками багатьох країн світу.

Підвалини зовнішньої політики України були закладені в Декларації про державний суверенітет її зовнішньополітичний курс визначався як демократичний і миролюбний.

Проголошені принципи набули більш реального змісту в ході державотворчих процесів. 2 липня 1993 р. парламент схвалив «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні інтереси держави, обумовив основні напрями реалізації зовнішньополітичного курсу.

Зовнішня політика України спрямована:

§ на забезпечення стабільного міжнародного становища;

§ на збереження територіальної цілісності та недоторканості її кордонів;

§ на входження українського господарства до світової економічної системи.

Як позаблокова держава, Україна дотримується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне до вирішення будь-яких спорів мирним шляхам, виступає в ролі посередника в їх врегулюванні.

Україна взяла зобов'язання захищати права та інтереси своїх громадян за кордоном, підтримувати контакти з українською діаспорою.

Україна проводить відкриту зовнішню політику, прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.

У числі перших законодавчих актів держави став Закон від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України». В ньому визнавалося, що з метою забезпечення непорушності прав і свобод людини «міжнародні договори, укладені і ратифіковані Україною, становлять невід'ємну частину національного законодавства».

Прийняті парламентом документи про державну незалежність, а також результати всеукраїнського референдуму були розіслані в Генеральні консульства, розташовані у Києві, в постійні представництва республіки за кордоном. Відповідна нота була передана Генеральному секретареві ООН.

Верховна Рада України 5 грудня 1991 р. звернулася до парламентарів і народів світу з заявою, в якій зазначалося, що Україна – одна із держав-засновниць ООН – у повній відповідності зі Статутом ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі з дотриманням принципів міжнародного права.

Першою, як незалежну і самостійну державу, Україну визнала Польща 2 грудня 1991 р. Того ж дня уряд Канади також заявив про визнання України незалежною державою. На третій день після всеукраїнського референдуму було встановлено дипломатичні відносини між Україною та Угорщиною. Впродовж грудня 1991 р. незалежність України визнали 17 країн.

У липні 1992 р. Україна підписала Договір про дружбу та співробітництво з Францією. Це був перший повномасштабний договір незалежної України з іноземною державою.

Впродовж 1992 р. українська дипломатія забезпечила укладення 35 міжнародних і 88 міжурядових угод на двосторонній основі.

На початок 1993 р. Україну офіційно визнали 132 держави, із 106 країнами Україна встановила дипломатичні відносини.

У червні 1999 р. Україна підтримувала дипломатичні відносини з 154 державами світу.

2. Входження України в міжнародні структури. Відносини України із зарубіжними державами

Україна активізувала свою діяльність у міжнародних організаціях, членом яких вона була до цього: ЮНЕСКО. МАГАТЕ, Всесвітній організації здоров'я, Союзі електрозв'язку тощо.

Невдовзі після всеукраїнського референдуму МЗС України звернулося до Ради Європи з пропозицією провести переговори з метою визначення сфери і форм співробітництва.

Для республіки, яка за рівнем визнання міжнародних документів з прав людини займала в середині 80-х років 62 місце у списку країн – членів ООН, інтеграція в Європу не могла проходити швидко і легко.

26 лютого 1992 р. Президент України Л.Кравчук підписав Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, у липні того ж року – Декларацію «Виклик часові перемін» зустрічі на найвищому рівні країн-учасниць Гельсінського процесу.

Курс на інтеграцію України в міжнародні структури зумовлюється не лише міркуваннями національної безпеки, а й економічними інтересами.

Із здобуттям незалежності вагомішою стає роль України в ООН.

З ініціативи України ООН прийняла резолюцію про забезпечення прав національних меншин. Найважливішим положенням цього акта є визнання непорушності державних кордонів і гарантування прав людини.

Україна домоглася міжнародної взаємодії у справі подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Генеральна Асамблея ООН одностайно прийняла спеціальну резолюцію, у якій поставлено завдання для мобілізації міжнародної допомоги країнам, які постраждали внаслідок цієї трагедії. Співавторами цього документа виступили 120 держав – членів ООН.

У червні 1997 р. на Генеральній Асамблеї ООН Президент України Л.Кучма вніс пропозицію розпочати розробку міжнародно-правового акту, покликаного гарантувати економічну безпеку народів світу. Такий документ мав встановити допустимі норми економічної поведінки усіх держав в інтересах виживання й процвітання народів у XXI столітті.

З першого січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члену Ради Безпеки ООН.

Впродовж перших років незалежності українська дипломатія зондувала ґрунт, робила кроки у напрямі тих чи інших зовнішньополітичних векторів, випробовуючи різні моделі геополітичної орієнтації.

Складовою зовнішньої політики була концепція неприєднання до будь-яких військових блоків і політичних союзів, побудова зовнішніх відносин на основі двосторонніх угод з різними країнами.

З розпадом СРСР Україна стала третьою державою світу за кількістю розміщених на її території запасів ядерної зброї. Тому проблема ядерного роззброєння стала для України своєрідним ключем, яким можна було відкрити двері у західний.

Україна добровільно передала всі 2 600 радянських мобільних ракет Росії раніше передбаченого терміну. 18 листопада 1993 р. Верховна Рада України ратифікувала Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь «Старт-1». Цими діями наша країна зробила вагомий внесок у справу зміцнення загальної міжнародної безпеки.

Після розпаду СРСР відкрився новий етап у відносинах уже незалежних держав, що виникли на те­ренах колишнього Союзу. Розпочався перехід від стосунків залежності, що базувалися на позиціях «старшого» і «молодшого брата», до відносин рівноправних партнерів. Такий перехід загострив старі міжреспубліканські суперечності, а також викликав нові.

Особливо це виявилося у стосунках України з Росією. Фахівці нарахували близько 10 вузлових проблем у російсько-українських відносинах, невирішеність яких породжувала конфронтацію у стосунках між двома країнами.

Основні розходження проявились при визначенні подальшої долі Чорноморського флоту, з приводу Криму, територія якого 1954 р. офіційно увійшла до складу України.

Ускладнили відносини між двома державами і такі невирішені проблеми, як розподіл іноземних боргів, закордонного майна й активів колишнього Радянського Союзу.

Росія, визнавши себе правонаступницею колишнього СРСР, успадкувала його активи, а це – мільярди доларів, і пасиви, заявила про своє право на союзну власність, що знаходилась за кордоном, а також золотий та алмазний фонди.

Спроби закласти нові підвалини в українсько-російських стосунках робилися ще до проголошення Україною незалежності.

У серпні 1990 р. депутати Верховної Ради України, що входили до складу Народної Ради, і їхні російські партнери з блоку «Демократична Росія» підписали Декларацію принципів міжнародних відносин між УРСР і РРФСР.

Цей документ базувався на визнанні державного суверенітету, республік і підтвердив безумовне визнання України та Росії як суб'єктів міжнародного права. Гарантувалися політичні, економічні, етнічні та культурні права представникам народів Російської Федерації, які проживають в Україні.

Саме ці принципи згодом були включені в офіційний договір між Росією і Україною, підписаний Б.Єльциним і Л.Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 р. Особливий акцент у цьому документі було зроблено на взаємному визнанні територіальної цілісності обох республік у їх існуючих кордонах у межах тогочасного СРСР. Парламенти двох країн ратифікували Договір протягом кількох днів.

Росія 5 грудня 1991 р. визнала незалежність України. Однак тенденційність підходів до факту багатовікового перебування Росії та України в одній державі, а також небажання частини впливових російських політиків примиритися з виникненням суверенної України істотно позначилися на відносинах уже незалежних держав.

Принципові розходження між Україною та Росією криються і в різних підходах до Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Україна виступає проти перетворення СНД на наддержавну структуру зі своїми органами влади й управління. Україна виходить з того, що основну ставку треба робити на розширення співробітництві між державами на двосторонній основі, а СНД мас сприяти перш я все вигідним торгово-економічним відносинам.

У квітні 1994 р. Україна приєдналась на правах асоційованого члена до економічного союзу в рамках СНД. Це дало можливість Україні налагоджувати стосунки, в яких вона зацікавлена і які не суперечать її національним інтересам і чинному законодавству.

З боку ж Російської Федерації простежується намагання перетворити СНД на структуру з наднаціональними повноваженнями.

Мають місце різні підходи двох держав до розширення НАТО на схід.

Україна вважає, що ставлення до Організації Північно-Атлантичного Договору, як і рішення щодо вступу до нього – це внутрішня справа кожної суверенної держави. Однак Україна виступає проти того, щоб на території країни, яка вступила до НАТО, розміщувалася ядерна зброя.

Росія виступає проти вступу до цього альянсу країн, які свого часу знаходились у сфері впливу СРСР.

У вересні 1998 р. Державна дума Росії прийняла низку заяв, серед яких міститься прямий заклик до російського уряду вжити заходи ультимативного характеру проти сусідніх держав, включаючи Україну, щоб примусити їх переглянути своє ставлення до НАТО.

Проте у відносинах між Україною і Росією немає нездоланних труднощів.

Важливе значення в розвитку двосторонніх відносин має досягнення домовленостей щодо розподілу Чорноморського флоту та підписання широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Його підписали у Києві 31 травня 1997 р. Президент України Л.Кучма і Президент Росії Б.Єльцин. Сторони зобов'язалися будувати свої відносини без застосування сили, без економічних та інших засобів тиску. Україна та Росія зобов'язалися не укладати з третіми країнами будь-яких угод, спрямованих проти однієї із них.

Договір підтвердив, що дві держави погодилися цивілізовано співіснувати, враховуючи власні інтереси й інтереси одна одної. З проголошенням незалежності розпочалися офіційні міждержавні відносини між Україною ы такою впливовою країною світу, як США.

Реакція Вашингтона на проголошення Україною своєї незалежності була позитивною, однак досить настороженою та стриманою. В українському питанні Президента США стримували непевність щодо настроїв українського суспільства, слабка обізнаність з українськими проблемами і наявність на території України ядерної зброї.

25 грудня 1991 р. США визнали Україну незалежною, однак відразу ж виставили перед нею ультимативну вимогу: позбутися ядерної зброї. Перший посол США в Україні Р.Попадюк зазначив, що його держава дивиться на Україну «не через російську призму, а через ядерну зброю».

Півтора року Вашингтон намагався за своїм сценарієм розв’язати українську ядерну проблему, вдаючись при цьому до різних варіантів тиску, умовлянь, переконань.

І тільки з середини 1993 р. намітився прогрес у порозумінні між США й Україною. Вашингтон став сприймати Україну не як склад ядерної зброї, а як державу, що має важливе геополітичне значення в Європі. Помітно змістилися акценти у бік економічного, військово-політичного і науково-технічного співробітництва. Відтак США почали оцінювати Україну в контексті європейської безпеки.

14 січня 1994 р. в Москві було підписано тристоронню угоду між Україною. США та Росією про вивіз стратегічної ядерної зброї з України. У свою чергу наша держава домоглася від ядерних держав гарантії своєї безпеки. 11-12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США Б.Клінтона до Києва. Під час свого виступу перед стінами Київського університету він проголосив: «Слава Україні!»

19 вересня 1996 р. було проголошено створення Міждержавної комісії із співробітництва між Україною і США, її очолили Президент України Л.Кучма і віце-президент США А.Гор. Створення такої комісії сприяє більш міцній взаємодії між країнами у сфері національної безпеки, зовнішньої політики, торгівлі та інвестицій.

На початку червня 2000 р. відбувся візит Президента США Б.Клінтона в Україну. В ході переговорів Президента США та Президента України порушувалося широке коло проблем двосторонніх відносин – від європейської безпеки до охорони довкілля.

Обговорювалися також питання поглиблення інвестиційної і торговельної співпраці між обома країнами. Президент США повідомив, що США нададуть допомогу Україні в розвитку малого та середнього бізнесу. Досягнуто домовленостей про зняття квот на комерційні дослідження космосу, що відкриває двері для участі України у спільних проектах запуску космічних апаратів.

Президент США та Президент України у спільній заяві взяли зобов'язання підтримувати просування України до вступу до Світової організації торгівлі.

Досягнуто домовленості про співпрацю України і США в ядерній енергетиці та питаннях забезпечення безпеки на атомних станціях.

Президент США підтримав участь України у створенні енергетичного коридору Схід–Захід від Каспійського регіону до світових ринків. У ході переговорів Президент України повідомив, що рішенням українського керівництва до 15 грудня 2000 р. буде закрито Чорнобильську АЕС.

У перші роки своєї незалежності Україні вдалося здобути визнання світового співтовариства.

Було опрацьовано правову базу та механізм ядерного роззброєння, розпочато процес інтеграції України в європейські та світові структури. Незважаючи на численні вузли протиріч у російсько-українських відносинах, вдалося уникнути серйозної конфронтації з сусідніми державами.

Разом з тим, виявилися необґрунтованими розрахунки керівників України на широку допомогу Заходу і швидку інтеграцію в економічні та фінансові структури Європи. Було визнано недоцільним, навіть шкідливим для національних інтересів України дистанціювання від Росії та СНД у сфері економіки.

Відбулася певна корекція зовнішньої політики України. Було зроблено спробу вивести її за рамки політичних декларацій і поставити на колію політичного практицизму та економічної доцільності. Українське керівництво почало проводити активну зовнішню політику як у східному, так і у західному напрямках.

Здійснення такого курсу дозволило керівництву України суттєво послабити протиріччя, завершити низку важливих міжнародних справ, які були раніше започатковані.

16 листопада 1994 р. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

У листопаді 1995 р. Україна була прийнята до Ради Європи і стала 37 членом цієї авторитетної міжнародної організації.

Зі вступом України до Ради Європії український народ закономірно повернувся до європейської сім'ї народів, від якої був штучно відірваний впродовж тривалого часу. Україна засвідчила, що готова запровадити в країні спільні для всіх держав – учасниць Ради Європи закони та стандарти поведінки.

9 липня 1997 р. в Мадриді Україна підписала «Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного Договору».

За цим документом визначено сфери та механізми консультацій і співробітництва між Україною і Організацією Північно-Атлантичного Договору в питаннях безпеки і запобігання конфліктів, політичних і оборонних аспектів, нерозповсюдження ядерної, біологічної та хімічної зброї, контролю за озброєнням і роззброєнням.

Країни, що входять до НАТО, підтримують суверенітет і незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, статус без'ядерної держави.

В Києві відкрито Центр інформації та документації НIАТО, який має сприяти співробітництву між Україною і цією організацією.

Розширюючи зв'язки і державами світу, Україна виключно цивілізованими, політичними методами вирішує питання зміцнення своїх кордонів.

З усіма європейськими сусідами Україна уклала договори, які підтверджували відсутність будь-яких територіальних претензій до нашої держави.

Україна домовилася про стратегічне партнерство з Польщею.

На міждержавному рівні визначено кордони з Білоруссю.

Після тривалих переговорів здійснено прорий у відносинах з Румунією.

2 червня 1997 р, підписано Договір про добросусідство та співробітництво України з Молдовою.

Закладено правову базу, яка дає можливість юридично оформити українсько-російський кордон, що становить понад 2 тис. кілометрів. Процес делімітації кордону (нанесення його на карти) тривав з квітня 1998 р. Щодо морської ділянки українсько-російського кордону, то тут не все ще вирішено. Російська сторона виявилася не готовою до делімітації кордону в районі Азовського моря і Керченської протоки.

Виважена зовнішня політика України забезпечила передумови для входження її до міжнародних фінансових організацій, розширення довгострокового торгового та економічного співробітництва.

Україна налагодила співробітництво з Європейським банком реконструкції та розвитку. Всесвітнім банком, Міжнародний валютним фондом.

Здійснено справжній прорив в експорті високотехнологічної продукції, зокрема, авіаційної, суднобудівної, ракетно-космічної галузей.

З 1996 р. Україна забезпечує в зовнішньоторговельному обороті позитивне сальдо. Значна увага приділяється залученню іноземних інвестицій в українську економіку: із 484 млн. доларів у 1994 р. до 3 122 млн. доларів у 1999 р. зросли іноземні інвестиції.

Разом з тим, ділові кола зарубіжних держав виявляють певну настороженість і недовіру по відношенню до українських партнерів. Таке ставлення зумовлене, передусім, повільністю та непослідовністю проведення економічних реформ, нестабільністю українського законодавства і, відповідно, нетривкістю правових засад іноземного інвестування, За роки незалежності в Україні кілька разів змінювалися умови для інвестиційної діяльності.