57. «Рух за підтримку пребудови» та його трансформація в політичну партію.

Пропозиція створити організацію, яка б сприяла «перебудові» в республіці, виникла ще восени 1988 р. в середовищі українських письменників. Серед тих, хто підтримав цю ідею, були І.Драч, Д.Павличко, В.Яворівський, Б.Олійник, П.Мовчан та інші.

В січні 1989 р. загальні збори київської письменницької організації ухвалили проект програми Народного руху України за перебудову (так називався Народний Рух до 1990 р.).

Навесні того ж року в регіонах республіки почали виникати осередки Руху. Вони об'єднували демократично мислячу інтелігенцію, ліберально налаштованих службовців, колишніх дисидентів, а також тих комуністів, які в той час виступали за суверенітет України, але в межах союзної федерації.

У вересні 1989 р. відбулися Установчі збори НРУ. На них були присутні 1 109 делегатів. У прийнятих рішеннях наголошувалося, що Рух діє в конституційних межах і прагне встановлення справжнього народовладдя в республіці, підтримуватиме співпрацю з Радами народних депутатів і їх органами. В прийнятих на зборах документах говорилося, що Рух виступає за «оновлене соціалістичне суспільство» і створення Української держави, підписання нового союзного договору. Подальший розвиток суспільно-політичних процесів висунув перед Рухом потребу змінити підходи до вирішення назрілих проблем існування України.

У жовтні 1990 р. у Києві пройшли другі Всеукраїнські збори Руху. Прийняті документи засвідчили радикалізацію Руху та перехід до нової політичної лінії. Відбулася еволюція Руху: від підтримки офіційного курсу в рамках «перебудови» – до опозиції КПРС (КПУ).

Народний Рух прагнув до об'єднання всіх національно-демократичних сил, щоб перетворити їх на опозицію офіційній владі. Було висунуто гасло: «Від народного руху за перебудову – до народного руху за відродження суверенності України».

Обраний головою Руху І.Драч заявив: «Тільки повний суверенітет українського народу, цілковито незалежна Українська держава відповідають сучасному розвиткові світової цивілізації.

58. Катастрофа на чаес, як трагедія національного масштабу.

59. Погіршення економічної та політичної ситуації в урср в останні роки перебудови.

Наміри горбачовського керівництва вивести економіку із застою й прискорити її розвиток не принесли успіху. Більш того, посилилися негативні тенденції у цін сфері: радянська економіка рухалася від застою до занепаду.

Господарська криза відчутно вдарила й по Україні. В 1990 р. валовий національний продукт був на 2,4% меншим від попереднього року; національний доход зменшився відповідно на 3,6%. Вперше за післявоєнні роки в республіці мало місце абсолютне зменшення випуску товарів народного споживання.

Пропоновані центром шляхи розвитку економіки були половинчасті, у них переважали традиційні адміністративні підходи, вони не зачіпали власності, існуючу політичну систему.

Управління економікою залишалося централізованим, суворо лімітувався розподіл між республіками та регіонами фінансових, трудових і матеріально-технічних ресурсів.

Характер планування та розподілу в радянській системі в 1990 р. голова Держплану України (згодом Голова Ради Міністрів) В.Фокін визначав так: «З союзних республік усе надходить до загальносоюзної миски, звідки всі й сьорбають... Директивно виділяються кошти, фонди, ліміти споживання, одним словом, усе те, віл чого залежить розвиток економіки, рівень життя... Слід визнати, що централізований розподіл – це ретельно продумана система утримання республік на повідку. Причому подекуди визначальну роль при розподілі відіграють не результати праці, а ступінь прихильності того чи іншого столоначальника».

Розпочате впровадження економічних методів управління господарством було обмежене: такі механізми економічного підйому виробництва як податок, кредит, фінанси використовувалися поверхово і непослідовно.

Обмежувалися права підприємств у використанні фондів, передбачених на розвиток виробництва, соціально-культурної сфери тощо.

Економіка України залишалася одержавленою, була складовою частиною загальносоюзного господарського комплексу.

Центральні міністерства та відомства розпоряджалися 95% усієї власності, що знаходилася в республіці; 65% усіх підприємств були союзного підпорядкування, а їхні керівники призначалися центром.

75-80% продукції української промисловості вироблялося підприємствами-монополістами. Як наслідок – багато підприємств продовжували випускати неякісну продукцію, звужувати н асортимент і невиправдано підвищувати на неї ціни. Відсутність вибору змушувала споживача купувати неякісну продукцію.

У розміщенні промисловості склалася структурна та територіальна диспропорційність. В Україні частка галузей, в яких вироблялися засоби виробництва, становила 70%, а галузей, що виробляли предмети споживання. – 30%, тоді як в передових країнах Заходу було навпаки.

У 1990 р. в Україні в сільському господарстві було зайнято 19,4% населення, промисловому виробництві – 53,8%. у сфері обслуговування – 24,4% (в розвинутих країнах Заходу більшість населенні зайнята в сфері обслуговування).

Економіка України орієнтувалась не на людей, на їх потреби, а на виробництво заради виробництва. Серйозні диспропорції виявилися і в територіальному розміщенні виробничих сил. Рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже удвічі нижчим, ніж Подніпров’я і Донбасу.

Політика центрального керівництва привела до того, що в Україні склався дуже високий потенціал базових галузей виробництва. Але вони були зорієнтовані на обслуговування потреб загальносоюзної економіки.

Основу української економіки складали дотаційні видобувні галузі – вугільна, залізорудна, чорна металургія тощо. Державні інвестиції спрямовувалися переважно на прискорений розвиток атомної енергетики.

Основну долю капітальних вкладень центральні відомства спрямовували не на модернізацію виробництва, впровадження високопродуктивних технологій, а на будівництво нових потужностей.

У середині 80-х років серед діючих шахт Донбасу 280 не реконструювалися майже 20 років, працювали на застарілому устаткуванні.

Досить велика частина української промисловості була мілітаризована, тобто зорієнтована на випуск військової техніки та озброєння.

Близько 30% військово-промислового комплексу Радянського Союзу припадало на Україну, близько 80% підприємств машинобудівних галузей були втягнуті у виробництво озброєння. На цих підприємствах зосереджувалися найкраще устаткування, висококваліфіковані фахівці, сировина тощо. Напередодні розпалу Радянський Союз на військові цілі витрачав близько 35% союзного бюджету, з цією ж метою досить велика частка бюджету вкладалась у промисловість України.

У роки існування СРСР Україна брала участь у зовнішньоекономічних відносинах, на неї припадало 20% загальносоюзних експортних поставок, які йшли в 123 країни світу.

Суб'єктами зовнішньоекономічних зв'язків були понад 1 400 українських підприємств. Найтісніші господарські відносини Україна підтримувала з європейськими країнами «соціалістичної співдружності».

У структурі експорту переважала продукція важкої індустрії, електроенергія, цемент, марганцеві та залізні руди, чавун, ковальсько-пресове обладнання тощо.

У зовнішньоекономічних відносинах республіка мала пасивне сальдо, бо продукція України належала до початкової та середньої стадії обробки, тому і оцінювалася дешево.

І все ж таки з України в зарубіжні держави вивозилася продукція на десятки мільярдів карбованців. Проте Україна була безправною в розподілі прибутків – вони осідали в центральних московських банках.

На українських землях зосереджувалася майже четверта частина загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу. Велика концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств створила складну екологічну ситуацію.

В зону екологічного лиха потрапило 15% території України. Однобічна економічна політика центру, обмежені витрати на охорону природи, ігнорування екологічних законів біосфери призвели до забруднення атмосфери підземних і поверхневих вод, що неї атипію впливало на здоров'я людини.

Без наукового обґрунтування, без урахування думки громадськості високими темпами розвивалася атомна енергетика.

В Україні в кінці 80-х років було сконцентровано близько 40% усього атомного енергетичного потенціалу СРСР. З огляду на це можна сказати, що Україна стала заручницею катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка сталася 26 квітня 1986 р.

Про небезпеку радіації, що стала наслідком вибуху, населення Швеції дізналося раніше, ніж в Україні. Вчені визнали, що Чорнобильська катастрофа набула планетарних вимірів. Тільки в Україні від чорнобильського лиха постраждало 3,5 млн. жителів, 73 тис. чоловік стали інвалідами. Характерно, що М.Горбачов відвідав райони України, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, лише через три роки після вибуху, а Білорусії – через п'ять років.

Чорнобильська аварія змусила населення України замислитися над наслідками господарювання союзною центру, продемонструвала недолугість горбачовської гласності, спонукала українську громадськість активізувати боротьбу за право проведення самостійної економічної політики.

У складному становищі перебувало і сільське господарство, хоча на вищому партійно-державному рівні тією чи іншою мірою намагався вирішити проблеми його розвитку.

Центральне керівництво рекомендувало такі форми господарювання, як бригадний, сімейний підряд, надання землі в оренду, організація кооперативів.

Однак ці рекомендації матеріально не підтримувалися державою, не існувало належного правового забезпечення для введення нових форм господарювання.

До того ж такі форми господарювання були не до вподоби керівникам аграрного сектора, бо вони передбачали зменшення ролі та скорочення управлінського апарату. Тому основними формами господарювання на селі залишалися колгоспи і радгоспи.

Сільське господарство розвивалося на екстенсивній основі. Зростання кількості виробленої продукції в колгоспах і радгоспах відбувалося за рахунок розширення посівних площ. Внаслідок ерозії ґрунтів втрачалися тисячі гектарів родючих чорноземів.

І все ж таки Україна виробляла понад 23 проценти сільськогосподарської продукції СРСР.

Оскільки функціонувала централізована система заготівель, і українська влада змушена була більшу частину продукції вивозити за межі республіки, в самій Україні відчувалися перебої з продовольством.

Проблеми з продовольством виникли незважаючи на те, що Україна мала приблизно четверту частину світових запасів родючих чорноземів і 27% розораної землі європейського континенту, а також сприятливі природно-кліматичні умови.

Існувала гостра проблема із забезпеченням населення м’ясо-молочними та багатьма сільськогосподарськими продуктами. В кінці 80-х років, порівняно з попередніми роками, обсяг м'яса і тваринного масла, що надходили в торгівлю із державних фондів, постійно зменшувався. В ці роки в Україні споживалося м'яса втричі менше, ніж у США, до того ж нижчої якості.

Надмірна хімізація сільськогосподарського виробництва зумовила споживання з їжею значної кількості шкідливих для людського організму речовин.

Безгосподарно використовувалися земельні багатства України. Без згоди колгоспників великі масиви родючих земель відводилися під індустріальне будівництво.

Безконтрольне використання отрутохімікатів у сільському господарстві спричинило затруєння великих площ, завдало шкоди річкам, озерам, тваринному й рослинному світу.

Через безгосподарність в Україні зникло 20 тис. річок, у водойми щороку скидалися з полів тонни отрутохімікатів і хімічних добрив. Промислові стаціонарні джерела й автотранспорт створювали критичну ситуацію у повітряному середовищі. При цьому рівень очищення навколишнього середовища від шкідливих відходів в Україні був далекий від світових стандартів.

Проведена у 1986 р. паспортизація виробництва в аграрному секторі показала, що в колективних господарствах республіки частка ручної праці становила в середньому 75%. Ще вищими були ці показники в овочівництві, садівництві, буряківництві, тваринництві. Економічна криза негативно позначилася і на соціальній сфері.

Аналіз зарплати робітників і службовців, грошової оплати праці колгоспників, загального обсягу роздрібного товарообігу державної і кооперативної торгівлі свідчить, що в 1988 р. рівень життя в Україні був значно нижчим не лише порівняно з Росією, а й у Союзі загалом.

За рівнем народжуваності в 1990 р. республіка посідала – 15 місце, за смертністю – поділяла з Естонією друге місце в СРСР. Природний приріст населення впродовж 1980-1990 рр. знизився майже у 5 разів.

Чорнобильська катастрофа ще більше ускладнила ситуацію зі станом здоров'я населення, і за тривалістю життя на початку 90-х років Україна посідала 32 місце у світі, а за рівнем дитячої смертності – одне з перших.

У соціальній сфері села і міста в кінці 80-х років накопичилось багато невирішених проблем.

Досить гострою залишалася проблема якості сільського житла. Заходи для впорядкування та благоустрою багатьох сільських населених пунктів не вийшли за межі селянського двору. Вкрай повільно проводилася газифікація сіл. Відставало медичне і культурно-освітнє обслуговування.

Несприятливі умови для задоволення життєвих потреб сільського населення порівняно з міським спричинили міграційні настрої у значної частини жителів села, особливо молоді.

Почалася інтенсивна безповоротна міграція сільських жителів до міст, що призвело до знелюднення та запустіння багатьох українських сіл. За 15 років (з 1975 по 1990 рр.) чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн. осіб. Особливо загрозлива ситуація склалася в таких областях, як Чернігівська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Вінницька.

Суттєвий відтік сільського населення в міста призвів до того, що в селах почали переважати люди похилого віку, пенсіонери. Таким селам офіційна влада навішувала ярлик «неперспективних». Там закривалися школи, обмежувалася торгівля, згорталася соціальна сфера.

Незадовільним був стан із забезпеченням попиту населення на товари першої необхідності.

Причини цього крилися, насамперед, у послабленій увазі до роботи легкої промисловості й організації торгівлі. Занедбано було і сферу послуг.

Невпинно зростали ціни на товари і послуги як у кооперативному; так і в державному секторах торгівлі та побуту. Нескінченні черги і магазинах стали ознакою життя суспільства.

На шляху доставки продовольчих і промислових товарів до споживача стали виникати різного роду посередники, які, обминаючи державну систему торгівлі, наживалися на «чорному ринку». В обіг постійно увійшло таке явище як «дефіцит».

Дефіцитні товари можна було купити переважно у спекулянтів. У листопаді 1990 р. радянська влада запровадила продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами, мотивуючи цей захід необхідністю обмежити дії злочинних груп на споживчому ринку. Цей захід частково обмежив, але не зупинив шахрайство в торгівлі і створив ще більше незручностей для покупців.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х років відбулося різке розбалансування споживчого ринку.

Пов'язане це було з тим, що радянський уряд ще 1987 р. прийняв постанову про підвищення заробітної плати, але без будь-якої компенсації в обсягах виробництва.

Протягом двох років грошові доходи населення зросли на 23%. В Україні без забезпечення товарами грошова маса збільшилась на 10 млрд крб. Це – без урахування заощаджених грошей, які зберігалися безпосередньо у населення.

Все це стимулювало спекуляцію, активізувався вивіз товарів за межі республіки. Криза в торгівлі болісно вдарила по інтересах більшості споживачів, насамперед по соціально незахищених верстках населення.

Негативні процеси в суспільстві поглиблювалися кампанією по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом, що мала загальнодержавний характер.

В Україні в 1985 р. цілі райони й області оголошувалися «зонами тверезості», де заборонялася будь-яка торгівля спиртними напоями. Впродовж двох років в Україні було вирубано 60 тис. гектарів виноградників.

Такий підхід мав тільки тимчасовий ефект, він не ліквідував пияцтва, але стимулював інші негативні соціальні явища. Різко зросли самогоноваріння, спекуляція спиртам. Поширились такі явища як наркоманія та токсикоманія. Якщо на початку 1986 р. в Україні було зареєстровано 18,4 тис. наркоманів, то на середину 1987 р. на обліку вже перебувало близько 28 тис. Поширеність цієї хвороби в Україні перевищила середньосоюзний показник у 1,5 рази, а показник захворюваності у 2,4 рази.

І хоча всі області України рапортували в Москву про зменшення на половину і більше реалізації спиртних напоїв, пияцтво все ж процвітало, особливо на виробництві; зросла кількість травм і злочинів, скоєних у нетверезому стані.

У суспільстві зростало незадоволення політикою «перебудови». Партійно-державне керівництво України під тиском обставин намагалося самостійно вирішувати економічні проблеми, здійснило ряд кроків у цьому напрямі.

Владні структури України почали поступово брати під свій контроль економіку республіки, в обхід центральних відомств. До того ж наприкінці 80-х років в Україні залишилося всього 5% підприємств республіканського підпорядкування.

У березні 1990 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про економічну обстановку в республіці та заходи щодо її докорінного поліпшення». Однак прийняті рішення носили обмежений характер і були зорієнтовані на адміністративні методи розв'язання ситуації.

Постанова зобов'язала відомства республіки припинити нове промислове будівництво у великих містах і районах, де навколишнє середовище було вже й так забрудненим. Передбачалося вивести із експлуатації Чорнобильську АЕС до 2000 р., повністю припинити скидання у водойми забруднених стоків тощо.

Однак подолати економічну кризу за допомогою традиційних адміністративно-командних методів було складно.

Парламент республіки 2 серпня 1990 р. прийняв Закон «Про економічну самостійність Української РСР». Цей Закон передбачав наступне.

– Україна мала самостійно визначати стратегію соціально-економічного розвитку, структуру народного господарства, пріоритетні напрями господарської діяльності.

– Усі розташовані на території України підприємства, установи й організації проголошувалися її народногосподарським комплексом.

• У межах законів України дозволялася господарська самостійність і свобода підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб, передбачалося введення національної грошової одиниці, національної митниці та вступ України у міжнародні економічні і фінансові організації.