53. Політична криза в срср за часів Брежнева, її вплив на урср.

Економічна криза:

– дефіцит товарів;

– відмова або повільне запровадження нових технологій;

– невисока якість більшості товарів;

– продовольча криза; хронічна криза сільського господарства;

– прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати);

– переважно екстенсивний шлях розвитку економіки;

– висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції.

Політична криза:

– воєнні авантюри і нездатність вийти з них (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо);

– нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. «Старіння» керівництва;

– недієздатність законодавчих органів;

– втрата динамічності в розвитку радянської моделі і, відповідно, її привабливості для інших країн;

– корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація, просування по службовій драбині за принципом знайомства, родинних зв’язків, особистої відданості;

– посилення репресій проти інакомислячих.

Ідеологічна криза:

– розчарування у правильності обраного шляху розвитку (побудова комунізму);

– розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;

– усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму;

– зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві;

– посилення ідеологічного тиску на суспільство.

Екологічна криза:

– бездумна експлуатація природних ресурсів;

– відсутність наукового обґрунтування у розміщенні виробничих потужностей;

– руйнування природного середовища, придатного для життя людей (забруднення водоймищ, атмосфери тощо);

• поступова деградація нації (генетичні зміни, зростання дитячих захворювань і народжуваності нездорових дітей, скорочення народжуваності, зростання числа хронічних захворювань тощо).

54. Прихід до влади Горбачова. Курс на перебудову.

У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став М.Горбачов, наймолодший на той час член політбюро. Його обрання свідчило про відхід правлячої верхівки від тогочасної традиції, коли вищі посади займали, як правило, немолоді кадри. Новий лідер, спираючись на новаторське крило у вищому керівництві, намагався проводити реформи так, щоб не змінити соціально-економічну та політичну систему, а тільки оновити її, зберігаючи в цій планову економіку, сувору централізацію влади та панівне становище Комуністичної партії.

На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС було заявлено про потребу докорінних змін в економіці, соціальному та духовному житті.

Такий курс з часом дістав назву «перебудова» і зводився до закликів «Прискорення», «демократизації» та «гласності». Оновлення суспільства передбачалося провести через серію заходів, що запроваджувалися б центральним керівництвом і суворо контролювалися його структурами на місцях.

«Перебудова» розпочалася з економіки, зі спроби вивести її з кризового стану та забезпечити її ефективний розвиток.

Центральні органи під традиційно оптимістичними гаслами створювали та широко рекламували різні довгострокові програми, спрямовані на прискорений соціально-економічний розвиток країни.

Однак задумані реформи, хоча і називалися радикальними, все ж не змогли привести до корінних змін.

Передбачалося, зокрема, широко використовувати досягнення науки та техніки, активізувати діяльність виробників на основі прийнятого закону про трудові колективи, запровадити систему державного приймання виробленої продукції, частково реорганізувати управлінські структури. Пріоритетна увага приділялася машинобудівній галузі, планувалася її модернізація.

Економічна реформа мала реорганізувати управління господарством на принципах госпрозрахунку, самоокупності та самофінансування. Розширювались права підприємств, почалося запровадження орендних та акціонерних форм господарювання, створювалися кооперативи у торгівлі та промисловості.

Успіх прискорення пов'язувався з децентралізацією управління народним господарством. Складовим елементом цієї реформи в Україні мала стати запроваджувана з квітня 1988 р. генеральна схема управління, яка передбачала перехід підприємств від адміністративно-командних до економічних методів господарювання.

Новим керівництвом було поставлено завдання суттєво підвищити продуктивність праці на основі нової техніки, технології, світових досягнень у цьому напрямку. Між тим, у 80-і роки рівень застосування науки і техніки, новітніх технологій у СРСР, втому числі й в Україні, був у десятки разів нижчим, ніж у США, Японії, Німеччині.

На основі прискорених перетворень в економіці передбачалося також вирішити соціальні проблеми.

З цією мстою на державному рівні приймалися численні програми, серед них: продовольча, соціального переустрою сіл, житлова тощо.

Планувалося інтенсивне нарощування виробництва товарів народного споживання й обсягів платних послуг населенню, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробляючих галузей.

У розв'язанні соціальних проблем суттєву роль мали відігравати підприємства та місцеві органи влади.

Проте проголошені програми знову були націлені на віддалене майбутнє і тому, здебільшого, носили декларативний характер. Зокрема, скликаний у лютому 1986 р. XXVII з'їзд КПРС ухвалив житлову програму забезпечення кожної радянської сім'ї до 2000 р. окремою квартирою. Програма в науковому й економічному відношеннях була необґрунтованою, її реалізація не забезпечувалася належними ресурсами.

Соціально-економічні реформи, проголошені М.Горбачовим, не дали відчутних результатів.

Сама модель перетворень конструювалася в центрі, без урахування назрілих потреб і можливостей регіонів; на реалізацію цих перетворень виділялися незначні матеріальні та фінансові ресурси.

А головне, зберігався відомчий диктат, тому, наприклад, переведення підприємств на самофінансування стало руйнівним для економіки. Адже зберігався план, і він централізовано доводився згори, а це не стимулювало керівників підприємств збільшувати прибутки за рахунок ефективності та якості роботи, а штовхало їх на підвищення цін на вироблену продукцію, В результаті це призводило до повного ігнорування інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових витрат на розвиток виробництва.

Поступово до центрального керівництва прийшло розуміння, що економічні реформи мають проводитися паралельно з хоча б якимись, бодай обмеженими політичними перетвореннями, з лібералізацією політичного режиму.

Саме тому на січневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС заговорили про консерватизм, критикували тих, хто не бажав поступитися принципами, а на перший план висувалося вже не прискорення, а демократизація суспільного життя.

На таку зміну акцентів у політиці великою мірою вплинули масові Народні фронти та рухи, неформальні організації, що виникали в усіх регіонах країни. Вони вимагали надання суверенітету республікам, демократизації виборчої системи, вирішення національного питання, проведення не поверхових, а радикальних реформ. Поступово в республіках відбувалася лібералізація суспільно-політичного життя.

З 1986 р. на волю випускали дисидентів, які були ізольовані від суспільства. З тюрем, концтаборів і заслання в Україну повернулося понад 300 політв'язнів. Серед них В.Чорновіл, М.Горинь, пізніше Л.Лук'яненко. З Кримінального кодексу УРСР були вилучені статті, за якими судили людей за їхні ідейні переконання або ж навіть за критичне слово на адресу партійно-державної влади.

Новим явищем суспільного життя в умовах «перебудови» стала проголошена зверху «гласність», яка поступово переросла у свободу слова.

Влада змушена була відмінити цензуру на засоби масової інформації. Цього вимагали демократичні сили, в республіках з'явилася чимала кількість позацензурних видань, газет, часописів. Припинилося «глушіння» зарубіжних радіостанцій.

Завдяки «гласності» люди стали отримувати неупереджену інформацію і робити власні висновки про події суспільного життя; суспільстві назрівало розмежування політичних сил.

Демократичні сили вимагали від влади відновлення розпочатої в хрущовську «відлигу» реабілітації репресованих осіб і незаслужено забутих імен.

В Україні з другої половини 1988 р. розпочалася реабілітація тих, хто був безпідставно засуджений у 30-40-х і на початку 50 років. Для координації цієї роботи було створено спеціальну республіканську комісію.

Вже на початок серпня 1989 р. було реабілітовано понад 59 тис. чоловік, які несправедливо постраждали від репресій тоталітарного режиму.

Однак робота в цьому напрямку проводилася непослідовно. Залишалися нерозглянутими в судовому порядку справи ще 370 тис. осіб. Владні структури не реагували на вимоги громадськості реабілітувати людей, які переслідувалися владою та були засуджені і 60-80-х роках.

У червні 1988 р. в центральному керівництві виникла ідея активізувати народне представництво та використати його у зміцненні партійної влади.

Задум полягав у поступовій передачі влади від партійного апарату до державних органів. Було вирішено поєднати посади секретарів партійних комітетів із запровадженими посадами голів Рад (областей, міст, районів). Планувалося пропустити місцевих партійних керівників через вибори, забезпечивши цим єдність партійної та державної влади.

Але партапарат, який спочатку погодився з таким рішенням, незабаром побоявся, що виборці можуть не підтримати партійну номенклатуру на таємних виборах, і тому добився скасування цього нововведення.

Тоді було оголошено про вибори делегатів З'їзду народних депутатів СРСР і запропоновано новий виборчий закон.

Вперше за радянські часи цей закон містив елементи альтернативності, передбачаючи вибори депутата з кількох кандидатів. Але, разом з тим, віддавав третину місць представникам партійної номенклатури, а також громадських організацій, що перебували під впливом Комуністичної партії. Внаслідок цього значна частина депутатів так і не обиралася виборцями, а фактично призначалася партійним апаратом.

У березні – травні 1989 р. відбулися вибори делегатів З'їзду народних депутатів СРСР Це були перші вільні вибори за радянських часів. До складу депутатів поряд з комуністичною номенклатурою були обрані представники демократичних сил.

У травні того ж року розпочав свою роботу Перший з’їзд народних депутатів СРСР. Депутатський корпус України з урахуванням представників громадських організацій складав 321 особу, з них близько 50 були прихильниками демократичних реформ. Виборці частково використали наявні можливості, щоб висловити недовір'я кандидатам консервативного партапарату, зокрема висловили недовір'я голові Київського міськвиконкому, командуючим Чорноморським флотам і Південною групою військ. Тоді ж на виборах програли перші секретарі чотирьох обкомів Компартії України: Ворошиловградського, Закарпатського, Львівського, Чернігівського, а також перший секретар Київського міськкому партії.

М.Горбачов, ініціатор усіх «перебудовчих» процесів, теж став сприйматися неоднозначно. «З ким ти Михайле Сергійовичу?» – таким було гасло транспарантів на численних у ті роки мітингах.

Влітку 1989 р. на арену політичної боротьби вийшов робітничий рух.

В умовах соціальної напруженості особливо активно заявили про себе шахтарі. їхній страйк – перший відкритий за багато десятиріч охопив найважливіші вугледобувні регіони Союзу: Воркуту та Кузбас, на Україні – Донбас і Львівсько-Волинський вугільний басейн.

Шахтарі висловили недовіру забюрократизованим профспілкам. Уряд змушений був визнати справедливими економічні вимоги страйків і вжив заходи для їх задоволення. Після відновлення роботи шахт страйкові комітети Донбасу не розпускалися, вони стали однією з форм суспільно-політичної активності робітників.

Страйк шахтарів показав, що робітничий рух політизується, він перестав довіряти профспілковим лідерам, які представляли офіційну партійну номенклатуру.

Перебудовчі процеси в Україні в цілому збігалися з загальносоюзними суспільними перетвореннями.

Українська офіційна влада неухильно дотримувалася політики центрального керівництва. Сам М.Горбачов, як і його попередники, добре усвідомлював значення України для Союзу і до останніх днів свого лідерства пильно стежив за ситуацією в республіці, намагаючись будь-що утримати її у складі СРСР.

Ставши Генеральним секретарем, він вже в червні 1985 р. прибув у республіку, демонструючи у виступах і розмовах свою прихильність до ідей збереження цілісності СРСР.

Зміни, що відбувалися в Україні, суттєво відставали від відповідних процесів в інших республіках, особливо Прибалтійських. У той час як у них проводилися зміни у складі вищого партійного керівництва, першим секретарем ЦК Компартії України аж до осені 1989 р. залишався В.Щербицький, який мав репутацію консерватора.

Оточення В.Щербицького віддавало перевагу командно-адміністративним методам керівництва, дотримувалося централізму та суворої регламентації всіх сфер життя суспільства. Проблеми розвитку державності України, на думку В.Щербицького, взагалі не існувало. Український народ, стверджував він, задовольнившись соціалістичною державністю, досяг справжнього національного відродження.

Нічого не змінилося в політиці Компартії України й за спадкоємця В.Щербицького В.Івашка, який із самого початку продемонстрував цілковиту наступність політичного курсу попередника.