46. Згортаня реформ Хрущова. Завершення епохи відлиги.

47. Усунення Хрущова від влади, прихід до влади Брежнева.

Ставши одноосібним лідером, Хрущов не зумів утримати під контролем усю систему влади.

Партійний апарат не міг пробачити йому критики, у результаті якої знижувався авторитет партії. Чиновники в центрі згадали йому обмеження влади, коли створювалися раднаргоспи. Каральні органи не забули викриття вчинених ними злочинів. Селяни, які щиро вірили новому лідеру, пам'ятаючи про те, що він повернув їм паспорти, висловлювали крайнє невдоволення заходами по обмеженню і забороні присадибних ділянок. Робітники обурювалися з приводу підвищення цін на продукти харчування в 1962 р., продовольчої кризи 1963 р. (багато в чому штучно інспірованої супротивниками Хрущова).

^ Підготовка змови. Усе це добре розуміли у верхах. У вищому політичному керівництві визрівала ідея усунення Хрущова з посад лідера партії та глави уряду. У підготовку втягнулися практично всі члени президії ЦК КПРС, керівництво КДБ, військові кола.

Найбільш активну роль у підготовці усунення відіграли Л.Брежнєв, якого сам Хрущов вважав найбільш ймовірним своїм спадкоємцем, М.Суслов, Г.Шелепін, О.Косигін, В.Семичастний та ін..

Відставка. У жовтні 1964 р. Хрущова, який перебував на короткочасному відпочинку в Піцунді, настійно попросили прибути в Москву нібито для вирішення невідкладних питань по сільському господарству. А на 14 жовтня в Кремлі вже збиралися члени ЦК КПРС на терміново скликаний пленум.

На засіданні президії ЦК КПРС1 Хрущову довелося вислухати пред'явлені йому обвинувачення. У провину йому ставили розвал сільського господарства, політичну неграмотність, ослаблення оборонної сили країни, часту змінюваність кадрів, роздування культу своєї особи тощо. На цьому засіданні слово взяв Хрущов. Він сказав: «Мені вже 70 років, я старий і втомився... Головне я зробив... Зник страх і розмова йде на рівних. У цьому моя заслуга. Я піду, і боротися не буду... Прошу написати заяву про мою відставку, я підпишу...».

Першим секретарем ЦК КПРС на пленумі був обраний Л.Брежнєв. Трохи пізніше головою Ради Міністрів СРСР затвердили О.Косигіна.

48. Економічне та політичне життя урср за часів Брежнева.

У жовтні 1964 р. відбулася зміна партійного керівництва СРСР – замість М.Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.Брежнєв.

Кадрові перестановки, що відбулися після жовтневого пленуму ЦК партії, засвідчили поворот від реформаторства до неприхованого консерватизму, якоюсь мірою навіть просталінського зразка. Але ця тенденція за часів брежнєвського керівництва проявила себе не відразу.

Спочатку Л.Брежнєвим були виправлені лише деякі так звані «волюнтаристські ходи» в діяльності «великого реформатора». Проте незабаром стало очевидний, що висунуте Л.Брежнєвим гасло «стабільності» насправді означає звичайну відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло наділені владою консервативні сиди.

«Брежнєвський період» історії України був періодом часткової реанімації сталінської адміністративно-командної системи, періодом суспільного й економічного застою.

З іншого боку, цей період був часом активного пошуку прогресивними силами суспільства шляхів оновлення радянської системи і виведення її з глибокого кризового стану.

Неосталінізм політики Л.Брежнєва виявлявся в УРСР в нових хвилях політичних репресій проти інакомислячих, насамперед поборників ідеї національного відродження і суверенності України.

Вже в серпні 1965 р. в окремих містах республіки пройшли масові арешти, внаслідок яких було затримано близько 30 чоловік із середовища «шістдесятників». Більшості з них було пред'явлено традиційне звинувачення в антирадянській агітації і пропаганді».

Навесні 1966 р. у ході судових процесів за «антирадянщину» різні строки позбавлення волі отримало 20 чоловік. У мордовських таборах опинилися: науковці – брати Михайло та Богдан Горині, працівники і викладачі вузів Михайло Осадчий, Євгенія Кузнєцова, Валентин Мороз, художник Опанас Залипала, робітники Іван Гель і Анатолій Шевчук, інженери Олександр Мартиненко та Іван Русин, вчитель Михайло Озерний та ін.

Паралельно з відкритими репресивними діями в Україні з другої половини 60-х років розгорнулася активна «профілактична робота» з тими, хто підтримував і співчував «антирадянщикам». На це місцеві органи влади орієнтували «закритий лист» ЦК КПУ, у якому давалося виправдання проведеним репресивним заходам і ставилося завдання посилити «виховну» роботу з представниками вільнодумної інтелігенції. У відповідності з цим документом у республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори за участю громадськості, па яких засуджувались злочинні дії «відщепенців». Останніх, що персонально перелічувались у листі ЦК (близько 30 чол.), з метою «виховання.» звільняли з роботи, виключали з партії і комсомолу, виганяли з інститутів. Усіляким утискам піддавалися і члени їх родин.

Хвиля арештів і переслідувань, що прокотилася Україною в 1965-1966 рр., засвідчила зміну політичного курсу радянського керівництва і була інспірована в республіці саме з союзного центру. де також розгорталися події за аналогічним сценарієм.

Слід зазначити, що розмах репресивних дій в Україні був значно більшим, ніж в інших регіонах СРСР. Українське керівництво на чолі з П.Шелестом, як завжди, ретельно і слухняно виконало отриману вказівку згори, хоча й не було саме зацікавлене в такому розвитку подій у республіці.

Відчутні зміни стали спостерігатися і в ідеологічній сфері. Українські засоби масової інформації були переповнені статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму».

Активізувалася цензура, відбулася справжня «чистка» редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю. Ці події значною мірою нагадували вже відомі в Україні сталінські ідеологічні «чистки» 40-50-х рр. Щоправда, репресивні заходи 60-х років за своїм розмахом значно поступалися сталінським.

Однак суспільно-політичне життя України брежнєвського періоду характеризувалося не лише посиленням переслідувань інакомислячих. були в ньому і прояви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів з боку «шістдесятників».

Зокрема, 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» з різким осудом репресій, що відбувалися в Україні, виступили Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл.

Сотні відомих українських діячів культури і науки, рядові службовці, робітники і студенти висловлювали своє гнівне обурення політичними репресіями 1965-1966 рр., яке відбивалося в колективних листах-протестах, адресованих керівництву держави – Л.Брежнєву, О.Косигіну, М.Підгорному. Ці документи друкувалися у «самвидаві», переправлялись за кордон. їх автори вже майже не переслідувалися властями.

Характерним проявом наслідків «відлиги» стали події 22 травня 1967 р. у Києві, де зі стихійним протестом проти заборони відзначення пам'яті Т.Шевченка біля пам'ятника Великому Кобзарю виступили представники столичної інтелігенції та студентства.

Партійне керівництво республіки на чолі з П.Шелестом, підтримуючи в цілому політику керівництва СРСР, було не проти використати щирі прагнення української національно свідомої інтелігенції у власних корисних цілях – боротьбі з союзним центром за розширення своєї влади.

Певні зрушення на цьому шляху відбулися після здійснення низки заходів, спрямованих на підвищення статусу української мови і запровадження її в навчальний процес вузів республіки. Не виключено, що саме з ініціативи і дозволу республіканської партійної верхівки в листопаді 1966 р. на V з'їзді письменників України була дуже гостро поставлена мовна проблема, її принципове і зацікавлене обговорення стало також помітною подією тогочасного громадсько-культурного життя республіки.