3. Проаналізуйте діяльність легіону Українських січових стрільців.

Міжпартійна боротьба, гострі національно - політичні дискусії та національні образи на Галичині відійшли на другий план, в умовах емоційного піднесення, викликаного війною.

1 серпня 1914 року у Львові було засновано Головну українську раду (ГУР), яку через рік перейменували на «Загальну українську раду» (ЗУР). До якої увійшли представники українських партій: Національно-демократичної, Радикальної та Соціал-демократичної. Головою Ради обрали К.Левицького. 5 серпня 1914 р. був опублікований маніфест ГУР, який закінчувався словами: «…нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні та моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визвольної України!»

3 серпня 1914 р. «Союз українських парламентарних і сеймових послів з Буковини» також заявив, що « спільно з усіма народами сеї гарної держави ми радо принесемо всяку жертву за нашого цисаря, за славну Габсбурзьку монархію». Митрополит А.Шептицький та кероване їм духівництво, дотримувались австрофільської та антиросійської політики.

На початку серпня 1914 р. був сформований легіон українських січових стрільців (УСС). Запис проводився на добровільних началах. Основний контингент становили молоді вихованці спортивно-громадської організації «Сокіл», пожежної «Січ» та учнівсько-шкільної «Пласт». Протягом двох-трьох тижнів серпня 1914 р. повітові збірні пункти відвідали за різними оцінками від 10 тис. до 30 тис. добровольців. Австрійське військове командування не зважаючи на потребу в добровольцях, було стурбовано великою кількістю охочих взяти участь у війни, вони хотіли «розчинити» українців у масах солдат інших національностей. Тому дозвіл на легіон УСС було дано лише до 2,5 тис. чоловік. Комендантом легіону УСС було призначено М.Галущинського. Військову присягу приймали двічі: вперше – загальну для всього австрійського війська , а вдруге «Свою», на вірність Україні.

Австрійський уряд ставився до українських добровольців з обережністю та недовірою. Їх перш за все збиралися використовувати як диверсантів, перекладачів. Бойове хрещення «Усуси» прийняли 25 вересня, захищаючи ужоцький перевал Карпатських гір. Тут проти них вела наступ дивізія кубанських козаків. Отже, відразу проявилась загальнонаціональна для українців трагедія світової війни: адже змушені вони були битися один проти одного у лавах ворожих армій.

4. Охарактеризуйте причини утворення Центральної Ради та проаналізуйте зміст і та іі Універсалів цр.

Українська революція засвідчила невгасиме прагнення українців до створення власної держави. У 1917 р. український народ одержав історичний шанс звільнитися від іноземної залежності й створити власну соборну демократичну державу.

Учасники і дослідники революції вказують такі її причини:

1. Залежне та пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.

2. Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання і соціального захисту робітництва.

3. Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне й ідеологічне його оформлення.

Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народові в боротьбі за свою державність.

8 березня (23 лютого за старим стилем) 1917 р. в Російській імперії, в її столиці Петрограді, вибухнула революція. Народ, доведений до відчаю й зубожіння невдалою війною, піднявся на боротьбу проти своїх кривдників. Цар Микола ІІ, не маючи змоги приборкати повстання, 15 (2) березня 1917 р. зрікся трону. Царський режим, який століттями гнобив народи, розсипався за декілька днів.

Повалення царату поставило на порядок денний питання про подальшу долю країни та про владу. Суспільство розкололося на прибічників різних, іноді діаметрально протилежних, поглядів на це питання. Одна частина суспільства, на чолі якої стояв новоутворений Тимчасовий уряд, дотримувалась ідеї свободи приватної власності, підприємництва та демократії. Тобто тих цінностей, на яких базується європейська цивілізація. Для того щоб здійснити це, потрібно було, на їх думку, переможно завершити Першу світову війну. Проте їх погляди не поділяла основна маса селянства та робітництва, що згуртувалася навколо створених Рад робітничих і солдатських депутатів. Вони стверджували, що пропоновані Тимчасовим урядом заходи є недостатніми і що необхідно забезпечити нормальне життя для більшої частини населення: припинити, нарешті, війну, дати селянам землю, створити дієву систему соціального захисту і гарантії прав та свобод. Найрадикальніші діячі (партія більшовиків) взагалі закликали до знищення приватної власності й встановлення загальної рівності та справедливості, тобто запровадження соціалістичного (комуністичного) устрою суспільства. Протистояння прихильників різних політичних поглядів зумовило гостру боротьбу, яка призвела до громадянської війни.

Вихор революції захопив і Україну.

Для відстоювання своїх прав українцям потрібен був керівний центр. Зусиллями українських діячів Києва було створено Українську Центральну Раду. Попервах це була одна з київських організацій, які виникли в місті під впливом революції. Головою УЦР обрали найавторитетнішого діяча українського руху, історика Михайла Грушевського. День обрання керівного складу УЦР 20 (7) березня 1917 р. вважається датою її заснування.

Дуже швидко УЦР завоювала довіру населення. Свідченням цього стали багатотисячні українські маніфестації під жовто-блакитними прапорами в Петербурзі та Києві, а згодом і інших містах.

Надихнуті підтримкою на місцях, діячі УЦР взялися за розроблення програми дій та вимог українців, а також до організаційного оформлення руху. З цією метою на початку квітня було скликано Всеукраїнський національний конгрес. На нього з'їхалися близько 1500 делегатів із різних куточків України. На конгресі ухвалили курс на рішуче домагання національно-територіальної автономії України в складі федеративної та демократичної Росії за умови забезпечення прав усіх народів, котрі мешкають в Україні, і таких самих прав української меншості в Росії.

УЦР із київської організації перетворилась на загальноукраїнську.

Конгрес та його рішення сприяли подальшому розгортанню українського руху, який почав охоплювати все нові прошарки суспільства: селянство, робітництво й, особливо, військових (за роки війни до російської армії було мобілізовано 3,5 млн українців), які делегували до УЦР своїх представників. У результаті УЦР збільшилася чисельно і з національного центру перетворилася на український представницький орган – парламент.

Наступним кроком УЦР стали переговори з Тимчасовим урядом. Суть вимог української делегації зводилася до того, щоб російський уряд визнав автономію України, а також визначив її кордони. Але в Петрограді укранцям відмовили. Тоді українські діячі стали на шлях практичної реалізації ідеї автономії України без погодження з росіянами.

10 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді В. Винниченко зачитав текст І Універсалу УЦР, в якому проголошувалося: «Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори».

Оприлюднення І Універсалу викликало спалах ентузіазму в українському суспільстві. УЦР досягла найвищої точки своєї популярності.

Підтвердженням серйозності намірів УЦР, стало утворення Генерального Секретаріату – українського уряду, який очолив В. Винниченко.

Стривожений таким розвитком подій Тимчасовий уряд пішов на поступки. Між Петроградом і Києвом було укладено договір, який був оформлений як ІІ Універсал. Так, УЦР відкладав реалізацію ідеї проголошення автономії України до Всеросійських Установчих зборів, а ТУ зобов’язувався визнати Генеральний Секретаріат державним органом влади в п’яти українських губерніях: Київській, Полтавській, Чернігівській, Подільській та Волинській.