32. Охарактеризуйте основні течії Руху Опору в Україні, визначте причини створення упа.
Антифашистський рух Опору став складовою частиною загальної боротьби з окупантами. В Україні він був представлений трьома політичними течіями:
– керованим радянською владою партизанським і підпільним рухом;
– військовими формуваннями бульбівців, бандерівців і мельниківців. об'єднаними з часом в ОУН-УПА;
– двома польськими арміями: прорадянською Армією Людовою і підпорядкованою лондонському еміграційному уряду Армією Крайовою, що вели боротьбу з гітлерівцями, в тому числі на українських теренах.
Воєнною доктриною Радянського Союзу встановлювалося, що війна, якщо вона розпочнеться, має вестись виключно на чужій території і «малою кров'ю». Підготовка до партизанської війни була визнана недоцільною. У зв'язку з цим на початку 30-х років було ліквідовано мережу партизанських баз, які знаходились у лісах прикордонних округів. Досвідчені кадри зазнали репресій в період сталінських «чисток» як вороги народу.
Проте вже з перших днів війни в офіційних документах (Директива від 29 червня 1941 р.) ставилося завдання створити мережі партизанських загонів і підпільних організацій на захоплених ворогом територіях під керівництвом комуністів.
Однак підпільні організації, поспіхом організовані з самовідданих, але малокомпетентних людей, виявились досить уразливими для німецьких спецслужб і були ліквідовані в перші ж дні окупації.
На початку війни ЦК ВКП(б) орієнтував партійні організації і органи радянської влади на широке використання досвіду громадянської війни, що в умовах нової тактики і стратегії війни було малоефективним. Так, 30 червня 1941 р. секретар ЦК КПУ Бурмистенко, звертаючись до партійного активу Києва, наголошував на якнайскорішому розгортанні руху Опору в тилу ворога, залучаючи до цього ветеранів Громадянської війни, передових робітників, молодь.
Деякі партійні та радянські керівники навіть не уявляли складності завдань, які стояли перед ними. Коли до секретаря Сніжнянського райкому партії Сталінської області та начальника районного відділу НКВС звернулися керівники новоствореного партизанського загону із запитанням, де переховуватись і чим озброювати партизан, вони почули у відповідь, що переховуватись треба у кущах («не будуть же німці перевіряти кожен кущ»), а озброюватись треба сокирами («сокира також є зброєю»).
Новостворені загони діяли в прифронтовій смузі, насиченій німецькими військами. Погано озброєним і непідготовленим людям протистояли добре підготовлені та озброєні піхотні і моторизовані дивізії вермахту. Партизани самовіддано боролись з ворогом і гинули в боях, не завдаючи фашистам відчутних втрат. Водночас в глибокому ворожому тилу активність бойових дій партизан була не досить ефективною. Проявлялася слабка організація партизанського руху в перші місяці війни.
В перший рік війни на окупованій території України було залишено 3 500 партизанських загонів і диверсійних груп, а на червень 1942 р. штаб партизанського руху знав про наявність тільки 22-х діючих загонів, решта розпалася або загинула. Влітку 1942 р. тільки 30% партизанських загонів мали зв'язок з «Великою землею».
Чималу шкоду розгортанню партизанського руху завдало те, що частина керівників, залишених для роботи у підпіллі, самовільно виїхала у радянський тил, кинувши напризволяще людей і доручену справу. Окремі особи з числа керівного та рядового складу виявились зрадниками і перейшли на бік окупантів, допомагали гестапо вистежувати підпільників, виявляти явки, конспіративні квартири.
Пасивність опору окупантам у перші місяці війни пояснюється ще й невдоволенням певної частини населення сталінським режимом, репресіями, голодомором, насильницькою колективізацією. Не дивно, що саме сільські райони, які мали стати центрами партизанського руху, найменш активно підтримували його.
Деяка частина селян навіть співробітничала з окупантами. Як повідомлялось в одному з офіційних донесень, складених окупантами, у серпні 1941 р., «закинуті десантам російські партизани не мають жодного впливу на населення. Скрізь, де вони з'являються... їх схоплюють і передають нам»,
Неабияку роль мало те, що з самого початку війни мільйони людей, опинившись у глибокому ворожому тилу, перебували в ізоляції, під тиском переслідувань і терору.
На повну потужність працювали гітлерівська пропаганда і каральна система. Спеціальною директивою «Продовження воєнних операцій на Сході», схваленою Гітлером 19 липня 1941 р., наголошувалось: «Для підтримання порядку та безпеки у завойованих східних областях... військ буде вдосталь лише тоді, коли застосовуватиметься не юридичне покарання винних, а породжений окупаційними властями страх, здатний відбити у населення будь-яке бажання чинити опір... Замість того, щоб використовувати додаткові охоронні частини, командуючі повинні вживати в своїх районах відповідні драконівські заходи... ».
В інших указах і директивах окупаційної влади зазначалося: «За наявність зброї, боєприпасів і вибухівки в будинках, клунях, садах тощо відповідальність падає на особу, яка використовує дану земельну ділянку» (23 серпня 1941 р.); «хто навмисно чи то несвідомо заподіє шкоду роботі зв'язку.., пошкодить або зруйнує проводи лінії передачі або інші прилади... підлягає розстрілу» (10 жовтня 1941 р.); «партизани, не знищені в бою, повинні осуджуватись до смертної кари» (4 листопада 1941 р.).
Тільки за перший рік війни з червня 1941 р. по липень 1942 р. каральні частини та війська СС за підтримку партизан знищили 90 тисяч мирних жителів України, Гітлерівською окупаційною владою був введений інститут заручників. За Інструкцією серед арештованих і засуджених до страти мало бути «процентів 50 євреїв, решта 50 процентів – росіяни, поляки і українці у рівних співвідношеннях».
Незважаючи на кривавий нацистський терор, до партизанської й підпільної боротьби ставали найбільш мужні люди, переважно комуністи, комсомольці та бійці Червоної Армії, які потрапили в оточення. У складних умовах підпілля, щодня піддаючи себе смертельному ризику, вони збирали на полях недавніх боїв кинуту зброю, готували мережу явок, шукали і налагоджували зв'язок з «Великою землею» (так називали радянську територію за лінією фронту), розмножували та поширювали антифашистські листівки.
Після розгрому фашистських військ під Москвою ситуація в партизанському русі почала змінюватись. Війна набувала затяжного характеру. Радянське керівництво, враховуючи ситуацію на фронтах, переглянуло свою воєнну доктрину. Необхідно було створити масовий партизанський рух. який би відтягував на себе значні сили ворога, створював йому труднощі та перешкоди в тилу.
З цією метою 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії П.Пономаренком. Услід за цим стали створюватися республіканські й обласні штаби партизанського руху.
У травні 1942 р. виникає Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі зі Т.Строкачем. УШПР розгорнув активну роботу, спрямовану на забезпечення дій партизанських загонів, переправляючи літаками в партизанські краї зброю, боєприпаси, засоби зв'язку, пропагандистську літературу, поліграфічну техніку та спеціалістів з ведення «лісової війни».
Партизанському керівництву вдалося здійснити координацію бойових дій як між окремими партизанськими загонами, так і узгодити їх з діями частин регулярної армії. Під керівництвом Українського штабу партизанського руху визвольна діяльність народних месників активізувалася.
За матеріалами Українського штабу партизанського руху на середину 1943 р. тільки в Україні діяло 46 великих партизанських з'єднань, близько 2 000 загонів і диверсійно-розвідувальних груп. У бойових діях взяло участь до 100 тисяч чоловік.
Український штаб партизанського руху надавав допомогу партизанам на території Чехо-Словаччини. Польщі та Румуни. У його спеціальних школах і центрах пройшли підготовку сотні поляків, чехів і словаків. Терор окупантів викликав опір населення, сприяв створенню партизанських загонів. Там, де 1941 р. німців дехто зустрічав ще як визволителів, в 1942 р. вже закладав міни.
Негативну роль в масовому розгортанні руху Опору в Україні на першому етапі війни відіграло сталінське керівництво.
Певний час Сталін з недовірою ставився до керівників партизанських загонів України, обережно й упереджено сприймав всю інформацію, яка надходила з республіки. Провідні посади в УШПР зайняли представники Москви. «Апарат Українського штабу комплектувався, як правило, без участі ЦК КП(б)У, внаслідок чого на деякі, навіть командні посади заступили випадкові люди, які не знали України, її соціальних і національних особливостей», – зазначалося в одному з партійних документів.
Думка Сталіна змінилась на користь українських партизан тільки після його особистої зустрічі в Москві з відомими організаторами антифашистського руху Опору в Україні.
Після цього поліпшилось матеріально-технічне забезпечення партизанських загонів і з'єднань, бійців, які відзначились у боях, нагороджували орденами й медалями.
Партизанський рух в Україні набув масового характеру.
У серпні 1942 р. партизанським угрупованням Ковпака, Федорова, Сабурова було поставлено завдання перейти з Брянських лісів на Правобережну Україну для розгортання там всенародного партизанського руху.
Під час партизанських рейдів були знищені десятки ворожих гарнізонів, розгромлені формування поліцаїв, порушені комунікації та тилове забезпечення вермахту.
У жовтні 1942 р. почався рейд партизанських з'єднань С.Ковпака й О.Сабурова з північних районів Сумської області в райони Київської і Житомирської областей.
У лютому-березні 1943 р. глибокий рейд південними областями України розпочали партизанські з'єднання під командуванням М.Наумова.
В березні рейд із Чернігівської у Волинську область здійснило партизанське з'єднання під командуванням О.Федорова. Для продовження бойових дій на півночі України були залишені партизанські з'єднання під командуванням П.Куманька та М.Попудренка.
Під керівництвом Штабу партизанського руху в серпні 1943 р. була проведена одна з найбільших операцій, що мала стратегічне значення. Розпочалась «рейкова війна» на основних залізничних магістралях, якими пересувалися під Курськ гітлерівські дивізії. Українські партизани вивели з ладу тисячі кілометрів залізниць, тим самим перешкодивши нацистам перекинути до лінії фронту людські резерви, військову техніку, боєприпаси.
Восени 1943 р., в період підготовки радянських військ до форсування Дніпра, партизани України разом із партизанськими загонами Росії, Білорусії, Молдавії взяли участь в операції «Концерт», під час якої були знищені залізничні колії, засоби зв'язку, що на якийсь час паралізувало передислокацію військ вермахту.
«Велика лісова війна» (так називали боротьбу партизанських загонів) була складовою частиною Великої Вітчизняної війни. За німецькими даними, майже 10% сил вермахту були зайняті боротьбою з партизанами.
У складних умовах ворожого тилу боролось з нацистами і антифашистське підпілля.
В літопис героїчних справ зробила також свій внесок підпільно-партизанська організація «Народна гвардія» ім. Івана Франка, яка діяла в західних областях України: Львівській, Дрогобицькій, Станіславській (тепер Івано-Франківській) і Тернопільській.
Організація об'єднувала понад 600 чол. її бійці знищили понад 30 військових ешелонів, 10 промислових підприємств, 6 військових складів фашистів. Членами організації розповсюджувались листівки антифашистського змісту українською і польською мовами. Підпільники і партизани від імені народу скарали на смерть фашистських катів України: помічника Коха – Функа, його радників – Вінтера і Шнайдера, нацистського віце-губернатора Галичини Бауера та ін.
Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Юнаки і дівчата стали найбільш масовими учасниками радянського руху Опору.
Безстрашно боролися з ворогом члени підпільної організації «Партизанська іскра» в селі Кримки на Миколаївщині. її очолили учитель В.Моргуненко, учні-старшокласники П.Гречаний і Д.Дяченко. Підпільники нападали на поліцаїв, чинили диверсії на залізниці, визволяли з концтаборів військовополонених. У лютому 1943 р. організація була викрита ворогом, а її члени – заарештовані.
Героїчну боротьбу в тилу ворога вели підпільні організації в м.Сталіно (нині Донецьк) на чолі з учителем історії С.Матьокіним, у м. Ніжин, яку очолював Я. Батюк, краснодонська «Молода гвардія», командиром якої був І.Туркенич. У спеціальних донесеннях поліції та СД відзначалось, що в Україні «більшість молодих людей є фанатичними більшовиками».
Окрилене перемогами радянських військ, натхненне активізацією партизанської і підпільної боротьби, в рух Опору з часом включилося майже все населення окупованої України. Мешканці республіки саботували проведення господарських робіт, уникали відправки в Німеччину на роботу, допомагали партизанам.
