22. Проаналізуйте політичну ситуацію в Східній Галичині та причини розгортання українського націоналістичного руху.

Попри терор, попри всі намагання нових правителів колонізувати українські землі місцеве населення і, особливо, його політичні лідери різними формами виборювали свої соціальні й національні права, прагнучи до волі. На середину 20-х років українці мали до 12 політичних партій різних ідеологічних спектрів. Найчисленнішою і найвпливовішою серед них тривалий час було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — ліберальна партія, яка обстоювала конституційну демократію та незалежну українську державу. Ця партія, утворена в 1925 p., контролювала багато українських фінансових, кооперативних та культурних закладів. На виборах УНДО збирало до 600 тис. голосів, мало своїх представників у польському сеймі. Проти загарбників також виступала Українська військова організація (УВО), котра діяла в підпіллі з 1920 р., та інші організації.

На початку 20-х років набуває поширення теорія інтегрального націоналізму Д. Донцова. До речі, цей термін доволі умовний, і сам Донцов його ніколи не вживав. У його політичній публіцистиці нуртував крик душі, біль за те, що трапилося в 1917—1920 pp. у Великій Україні. Оскільки, на думку Донцова, українську справу програли соціалісти і демократи (Грушевський, Винниченко, Петлюра), то Україна тепер має утверджуватись як тоталітарна держава і робити ставку на одного вождя, на одну партію. Такі настрої тоді дедалі більше поширювалися і в Західній Європі.

У міжвоєнний період у середовищі молодих українців виникла потужна організація, яка сповідувала ідеологію націоналізму — Організація українських націоналістів, перший організаційний конгрес якої відбувся 1929 р. у Відні. Очолив її полковник Євген Коновалець. Більшу частину організації становила галицька молодь.

Нелегально діяла у Польщі Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена в лютому 1919 р., до 1923 р. — Комуністична партія Східної Галичини. У 1923 р. вона змінила назву на КПЗУ і, відступаючи перед натиском Комуністичного Інтернаціоналу, стала автономною частиною Польської комуністичної партії. її членами, крім українців, були також поляки та євреї, які проживали в Західній Україні. Єдиним шляхом до національного і соціального визволення західноукраїнські комуністи, будучи підконтрольними ВКП(б), вважали соціалістичну революцію в Польщі, яку мали спільно здійснити робітники та селяни всіх національностей. КПЗУ висувала гасло об'єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній державі — УСРР. У 1927 р. більшість ЦК КПЗУ підтримала так званий націоналістичний ухил О. Шумського в КП(б)У. У відповідь тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив керівництво КПЗУ в зраді, а викликаних до Москви лідерів партії було знищено. У 1938 р. Виконком Комінтерну розпустив Комуністичну партію Польщі, а разом з нею і КПЗУ. Приводом стало звинувачення, що керівництво цих партій нібито захопила фашистська агентура.

Із членами ОУН і КПЗУ особливо жорстоко розправлялася окупаційна влада. На початку 30-х років вони відбували покарання в страшній в'язниці "Береза Картузька", по суті, у концтаборі, який розміщувався на території нинішньої Брестської області. Сотні борців за волю рідного краю мучились у сумнозвісній румунській тюрмі Дофтана.

Важливим чинником національно-визвольного руху галицьких українців була Греко-католицька церква, яка наприкінці 30-х років налічувала 4 млн віруючих і близько З тис. парафій. Вона мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих товариств, навіть політичну партію — Українську католицьку національну партію. Ця церква, як суто українська установа, берегла східні церковні традиції, підтримувала національні прагнення свого народу, сприяла розвитку шкільництва. У цьому значна заслуга її глави митрополита Андрія Шептицького — талановитого церковного і громадського діяча. Як щедрий меценат, він на власні кошти будував храми, монастирі, школи, допомагав бідним дітям здобувати освіту. Чималу суму грошей А. Шептицький пожертвував на Академічний дім, який служив гуртожитком і бібліотекою для багатьох українських студентів. Значний вплив А. Шептицький справляв також на політичне життя. Як противник політичного терору, він публічно виступав проти пацифікації, а восени 1930 р. розпочав переговори з керівництвом Польщі про нормалізацію стосунків з українцями Галичини.

Українці західного регіону успішно використовували і такий випробуваний метод боротьби з окупантами, як масова участь у різних національних товариствах. Широку популярність серед українства мало, зокрема, товариство "Просвіта", яке на початку 20-х років поновило свою діяльність у містах і селах краю і в 1939 р. налічувало більш як 500 тис.активних членів. Товариство утримувало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало самоосвітні гуртки, вело цілий ряд курсів тощо.

Оскільки українців обмежували в правах навчатися у вищих освітніх закладах, зокрема у Львівському університеті, де було закрито всі українські кафедри, українська професура відкрила низку підпільних факультетів Львівського університету, політехнічного і медичного інститутів. Навчання на цих незвичайних факультетах тривало 5 років. Керували ними академік В. Щурат, народний лікар В. Панчишин та інші. Усе це допомагало українцям Галичини плекати рідну мову і культуру, піднімати національну свідомість.

У важких і тривожних буднях завершувався короткий, але буремний період 20-30-х pp. Стало ясно: не складається в житті так, як було обіцяно п'ятирічними планами й резолюціями партійних з'їздів, сталінською Конституцією 1936 р. Проте народ, котрий звик до несприятливих поворотів мінливої долі, надіявся на те, що найважче вже позаду