14. Охарактеризуйте суть політики «українізації», зіставляючи різні точки зору щодо її оцінки.

Більшовики, здобувши владу в Україні та інших національних республіках переважно насильницькими методами, повинні були завойовувати прихильність населення, щоб утримати її. З цією метою вони розпочали широку кампанію, спрямовану на вкорінення свого впливу на місцях, створення відданого більшовицькій партії кадрового потенціалу з місцевого населення. Така політика, запроваджена в 1923 р., отримала назву коренізація. В Україні вона здійснювалась у формі українізації. Українізація передбачала поширення марксистсько-ленінської освіти, залучення українців до партії, надання їм посад, підтримку української культури, запровадження української мови в партійному та державному діловодстві, розширення її вживання у сфері освіти, преси, видавничої справи. Значний внесок в „українізацію” зробили наркоми освіти УСРР О. Шумський та М.Скрипник.

Політика українізації мала вагомі здобутки. На українську мову навчання перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало українське радіомовлення, кількість українців серед службовців державного апарату зросла до 54%. Та якщо серед членів і кандидатів у члени КП(б)У кількість українців збільшилася до 52%, то в ЦК КП(б)У їх було не більше чверті, а генеральними секретарями ЦК КП(б)У українці не обиралися. У 1927-1928 рр. майже половину всіх студентів республіки становили українці. У другій половині 20-х років діловодство українською мовою велося у 75% державних установ і організацій.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено автономну Молдавську республіку, протягом 1924-1925 рр. 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський, 1 єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл із німецькою мовою навчання, 342 єврейською, 31 татарською.

Революційний ентузіазм і політика українізації створили передумови для бурхливого мистецького життя 20-х років. З'явилася ціла плеяда молодих і талановитих українських митців, які своєю творчою діяльністю спричинили справжнє відродження української культури. Виникли численні центри літературної творчості. Створювались об`єднання, гуртки, студії. Зокрема, група неокласиків на чолі з М.Зеровим, спілка „Плуг”, об`єднання „Гарт”, „Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ) тощо.

Яскравим явищем стало українське театральне мистецтво. У 1922 р. в Харкові Лесь Курбас заснував театр авангарду „Березіль”.

Різноманітним і змістовним було музичне життя. Плідно працювали композитори Г.Верьовка, Б.Лятошинський. Активно виступала відома капела „Думка”.

Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представленого М.Бойчуком, Ф.Кричевським, А. Петрицьким, В. Касіяном.

Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої на той час в Європі Київської кіностудії. У 1928 р. свій перший фільм „Звенигора” випустив О.Довженко.

У 1920-х роках українські література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягала світового рівня.

З утвердженням сталінського тоталітарного режиму вся сфера культури підпала під повний контроль партійно-державних органів. Усі творчі об`єднання митців ліквідовувалися. Натомість створювалися спілки письменників, художників, композиторів, які були під невсипущим оком партії. Вся творча діяльність літераторів, митців мала відповідати вимогам єдиного творчого методу соціалістичного реалізму. Основними його рисами прийнято вважати: присутність нового героя революціонера-пролетаря, комуніста; оспівування комуністичних ідеалів; відображення й оцінка життєвих ситуацій із точки зору марксизму-ленінізму; багатогранність художніх форм і проявів. Всі, хто не вписувався у дану систему, не мали права на творчість.

Тому українські майстри літератури та мистецтва, які у своїй творчості мали яскраво виражений національний характер, стали об`єктом сталінських репресій. Їх звинувачували в „буржуазному націоналізмі” і знищували. Так сам таврували й українських науковців, які здійснювали українознавчі дослідження, викладачам, учителям тощо. Внаслідок сталінських репресій майже повністю фізично знищили покоління митців першої третини ХХ ст., що дає підставу говорити про „розстріляне відродження”.

Культурне життя на західноукраїнських землях, що знаходилися під владою Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини, мало свої особливості. Провідне місце в розвитку національної культури на західноукраїнських землях належало Галичині, особливо Львову. Тут зберігалися національні самобутні традиції, формувалися кадри національної інтелігенції.

Великий вплив на культурне життя краю мала асиміляторська політика урядів Польщі та Румунії. Найбільш згубно ця політика відбилася на стані народної освіти.