12. Філософія софістів.

Друга половина V ст. до н. е. був періодом найвищого розквіту Стародавньої Греції. Він був зумовлений подальшим утвердженням демократії, активізацією у розвитку торгівлі, ремесел. Саме в цей період відбувається переміщення центру культурно-наукового життя з колоній на континент, зокрема, в Афіни, яке стає справжньою столицею античної науки, культури і мистецтва. Афіни диктують також нові напрямки філософської думки. Якщо раніше головним предметом філософських пошуків були природа, космос, то тепер стає людина, її життя та діяльність. Якщо раніше філософська думка була елітарною, нею займалися поодинокі мислителі, то тепер до філософії тягнеться широке коло грецьких громадян. Філософія відтепер не тільки задовольняє духовні потреби афінян, але й приносить їм практичну користь, адже знавець філософії міг активно виступати в суді, захищати інтереси свої і своїх близьких чи друзів, бути посередником у різних справах. Людей, які займалися філософією, називали софістами (мудрецями, вченими), які мали широку ерудицію, блискуче володіли словом, логікою. Особливо популярною на той час була риторика – мистецтво красномовства, навчаючи якого, софісти допомагали своїм громадянам перемагати в публічних дискусіях, вигравати судові баталії, переконувати людей.

Пізніше поняття „софіст” набуває негативного відтінку. Ця професія трактується як щось презирливе, гідне насмішки, оскільки софісти почали видавати фальшиве, неістинне судження за істинне, вершину знання. Тому в особі софістів вбачали людей, які вміють настільки маніпулювати словом, що можуть завуалювати правильне, істинне, і довести його помилковість (видавати чорне за біле і навпаки). Наприклад, коли хтось у дискусії спіймав софіста на брехні, той казав: „ Хто бреше, говорить про те, чого не має, а оскільки про те, чого немає, не можна сказати, отже, ніхто не може брехати”. Незважаючи не це, софісти відіграли помітну роль у розвитку античної філософії. Вони спричинилися до формулювання основних засад релятивізму (відносності, тобто думки про те, що пізнання навколишнього світу – відносне, оскільки залежить від суб’єктивного стану речей, вражень, обставин), сенсуалізму (чуттєвості, тобто головним джерелом пізнання є відчуття, оскільки явища, які ми пізнаємо, зазнають безупинних змін, тому ми пізнаємо речі не самі по собі, а лише те, що ми бачимо в даний момент) та практицизму (всі погляди на речі однаково умовні і правдиві, тому слід віддавати перевагу тим поглядам, які вигідні, практичні і корисні для життя). Представником софістів є античний мислитель Протагор.

13. Етичний раціоналізм Сократа.

Нова філософія, яку започатковує Сократ (469-399 до н.е.), ставить основним предметом своїх філософських роздумів людину взагалі і її моральне життя зокрема. Сократ був першим за народженням афінським філософом, оскільки всі його попередники жили і творили у різних місцях острівної і материкової Греції. Паралельно Сократ створив відповідний філософський метод, завдяки якому і через який можна було б збагнути, що таке людина і в чому полягає смисл її життя. Таким методом стає діалектика, яку філософ трактує як своєрідний засіб, інструмент, за допомогою якого в процесі оперування поняттями стає можливим здобути істинне знання. Діалектичний метод Сократа поділяється за формою на іронію і маєвтику, а за змістом – на індукцію і визначення. Іронію Сократ ввів для того, щоб виявити в поглядах співбесідника нелогічність, зарозумілість, некритичне ставлення до себе за допомогою іронізування, непомітного кепкування і довести що він помиляється, виявляє незнання. Одна з головних тез Сократа – "Я знаю, що я нічого не знаю", тобто у діалозі з співбесідником він не виголошує готову істину, а закликає співрозмовника до спільного її пошуку, допомагає у її відкритті. Звідси і аналогія його методу повивальному мистецтву (маєвтика). "Запитуючи тебе, - каже він, - я тільки досліджую предмет спільно, тому що сам не знаю його"

Як зазначав французький філософ Жак д”Аламбер: “Справжній філософ той, хто, не хвалячись, володіє тією мудрістю, якою, хваляться інші, що не володіють нею”.

Взявши на озброєння індукцію, Сократ веде мову про те, щоб дати визначення загальним поняттям, віднайти їх, а вже потім збагнути саму сутність головних морально-етичних категорій. Мається на увазі самопізнання, пошук істини в самій людині, а не поза нею Він твердо переконаний, що кожна людина має зерно мудрості – істину, яку лише треба видобути назовні. Тобто людина повинна реалізувати принцип: "Пізнай самого себе" В зв’язку з цим знати, на думку Сократа, – означає дати визначення, класифікувати на види і роди всі поняття, які повинні бути впорядковані в певній єдності чи органічній системі.

Етичне вчення Сократа базується на поняттях "добра" і "доброчинності", які є особливим видом знання. Всяке зло, твердить він, походить з незнання, бо ніхто не чинить зла свідомо, знаючи, що таке добро і яку роль воно відіграє в житті людини. Сократівське ототожнення знання і доброчинності привело філософа до своєрідного етичного раціоналізму, що передбачав розумове, інтелектуальне трактування людського життя і поведінки. Звідси витікає важливий висновок: людина не народжується морально досконалою, довершеною істотою, а стає такою лише через навчання, самопізнання. (етичний раціоналізм).