30. Раціоналістичний метод у філософії р.Декарта.

Рене Декарт (1596-1650) – один з найвидатніших учених і мислителів Нового часу. Його наукова діяльність мала величезний вплив на формування сучасної науки. Коло його інтересів: філософія, математика, фізика, біологія, медицина. Народився на півдні Франції, впродовж кількох років мандрує країнами Європи, назвавши свої мандри „вивченням великої книги світу”. У 20-х роках XVII ст. він переїхав до Голландії, де написав за 20 років всі свої головні філософські та природничонаукові праці. В останні роки життя був придворним мислителем, науковцем шведської королеви Христини. Основні твори: „Міркування про метод”, „Роздуми про першу філософію”, „Принципи філософії”.

Як і Бекон, французький мислитель виступав за практичну значущість науки, вбачаючи у ній головне знаряддя людської могутності, а також створив відповідний метод для наукового типу знання. Однак, якщо Бекон пішов шляхом емпіризму, то Декарт створив систему раціоналізму.

У своїй філософії Декарт обстоює думку про безмежні можливості людського розуму, для якого не існує нерозв’язаних проблем. Найскладніші явища світу стають прозорими для розуму, треба лише звільнити його з полону пристрастей і правильно використати для пізнання. Такими правилами використання розуму і є метод, який пропонує Декарт. Цей його метод відрізняється від методу Бекона тим, що англійський вчений ставить чуттєвий досвід і експеримент як джерело достовірного знання, а Декарт джерелом достовірного знання бере людський розум, інтелект: „Лише інтелект здатний пізнавати істину, хоча й мусить звертатись по допомогу до уяви, відчуттів і пам’яті”. Свій метод він виробив під впливом математики, адже саме він створив аналітичну геометрію, систему координат, дифрівняння, і назвав його раціональна (логічна) дедукція, який зафіксований у чотирьох правилах:

1. Перше правило вимагає включати в свої міркування тільки те, що уявляється чітко і виразно. Важливу роль тут відіграє інтелектуальна інтуїція, або інтуїції розуму. – т.зв. “lumen naturale intellectus”- “природне світло розуму” (напр. таке положення, як „ціле є більшим за частину” не потребує доказу, воно відразу сприймається як істинне).

2. Друге правило методу вимагає ділити кожну складність чи проблему на простіші складники і робити це доти, доки не прийдемо до простих, ясних і очевидних для нашого розуму речей. Це положення відбиває загальну для науки 17 ст. орієнтацію на аналітичне розчленування природи.

3. Третє правило вимагає дотримуватись певного порядку мислення, який полягає у тому, що треба починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження і є процесом логічного виведення, або раціональної дедукції.

4. Четверте правило вимагає повного переліку, огляду, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено, адже достовірність всієї системи виведеного знання залежить від кожної ланки ланцюга дедуктивних висновків. Тобто, це свого роду математична індукція, яка завершує весь процес дедуктивних висновків.

Викладені Декартом правила лягли в основу будь-якого наукового пізнання.

б) Пошуки перших начал своєї філософії Декарт починає з вимоги піддавати сумніву, тобто бути об’єктивним до всіх без винятку видів знань. (“De omnibus dubitandum” – “Сумнівайся у всьому”). Проголошуючи принцип сумніву, Декарт прагне звільнити наукове мислення від різних забобонів, хибних уявлень: „Звільнитися від них ми можемо наважившись піддати сумніву все те, стосовно чого у нас виникає найменша підозра у недостовірності”. Декарт намагався не входити у суперечки зі сталими поглядами і звичками, з практичним життям. Його сумнів стосується лише наукового пізнання, де сумніву підлягає все, що дає до цього найменший привід. Щоб вибратися з цієї бездонної трясовини сумнівів, слід знайти хоча б одну істину, на яку можна було б опертися. Отже, усе є сумнівним, але безсумнівним є сам факт сумніву, а також факт існування того, хто сумнівається. Не можна сумніватися, не існуючи. Сумнів, отже, є актом мислення. Звідси випливає принцип декартівської філософії: „Я мислю, отже, я існую”.

Отже, філософія Нового часу була реакцією на потребу прогресивного розвитку самої науки, результатом теоретичного осмислення тих революційних змін, що відбувалися в духовному житті суспільства. Філософія Ф.Бекона і Р. Декарта у цьому відношенні мала велике значення для подальшого розвитку філософського, наукового та культурного розвитку Європи. Зокрема, оцінюючи значення філософії Р.Декарта, російський суспільно-політичний діяч XIX ст. О.Герцен у праці „Вибрані філософські твори” зазначив, що „з часів Декарта наука не втрачає свого грунту, вона твердо стоїть на самопізнавальному мисленні, на самозаконності розуму”. Творці нової філософії не просто підсумували досвід попередніх століть, а й пішли значно далі, формулюючи власні проблеми і розв’язуючи власні завдання.