44. Категорія роду іменника (фемінітиви, маскулізми)

ФЕМіНАТИВИ

Серед іменників «спільного» роду окрему групу морфологічних одиниць утворюють словоформи, які потенційно є виразниками чоловічої або жіночої статі, а в структурі мови марковані граматичним жіночим родом, що й зумовило їх назву (лат. femina — жінка), напр.: просторіка, замазура, ненажера, невмивака, хапуга, нероба, невдаха, плакса, нечема, нахаба, непосида, нездара, хитрюга, ябеда, варивода, забіяка, всезнайка тощо. Позбавлені структурно-морфологічних засобів вияву родової віднесеності, вони називають неозначену за статтю особу, тобто е нейтралізованими формами. Рід подібних найменувань виражається «поза» даними слів, тобто аналітично: флексією дієслова — присудка або флексією залежних від нього слів у ролі означення.

За типом семантичної функції іменники неозначеної особи не становлять єдності. Невелика частина імен називає особу — діяча, на цьому ґрунті зближується з маскулізмами, оскільки виконує аналогічну, тотожну роль у мовному вжитку, напр.: листоноша, суддя, слуга. Основна частина найменувань формує ряди експресивно-оцінних слів, які називають осіб за їх діями, вчинками, рисами характеру, зовнішніми ознаками, поведінкою, станом тощо. Здебільшого такі оцінки негативного змісту і загострюють увагу на поведінці, моралі, зовнішньому вигляді, рівні інтелекту, вроджених вадах тощо.

Розгалуженість значеннєвих відтінків доповнюється різноманітним категоріальним набором твірних основ (дієслово, прикметник, іменник), на базі яких відбулося утворення фемінативів за допомогою не однотипних словотворчих афіксів, пор.: чванитися — чвань-к-о; роззявити — роззяв-а; хапати — хап-уг-а; сонний — сонь-к-о; незграб ний — не зграб-а; друзяка — друз-як-а. Однак перелічені розбіжності лексичного і структурно-морфологічного характеру не впливають на семантичну функцію фемінативів: носія ознаки (єхида — єхидна людина), носія процесуального стану (задавака — той (та), хто задається, хвастає). Усі похідні є словами — характеристиками, тобто означають, але не називають (номінують) особу, на цьому ґрунтується роль фемінативів у тексті — дати про людину якусь інформацію або висловити до неї своє ставлення. Цей сигніфікативний компонент властивий найменуванням обох статей, для яких роль присудка-предиката, вираженого прикметником, є спорідненою, пор.: нероба — людина не робоча.

Назва «маскулізм» походить від лат. masculinus — чоловічий і зумовлена тим, що іменники мають форму, марковану граматичним чоловічим родом, але позначають осіб обох статей. Набір лексичних значень іменників «спільного» роду вміщає назви офіційних, адміністративних, посадових осіб: президент, прем'єр-міністр, посол, дипломат; назви учених ступенів і звань: кандидат або доктор наук, доцент, науковий співробітник, професор; назви осіб за військовими спеціальностями: лейтенант, капітан, майор, офіцер; соціально-оцінних характеристик: член уряду, профспілковий діяч, лауреат, депутат. Утворення такого типу назв сягає тих часів, коли потреба парних найменувань жіночого роду не диктувалася виробничою зайнятістю, іменники позначали особу взагалі, без вказівки на стать. З подальшим суспільним розвитком, коли застосування жіночої праці розширилося, частина іменників, не змінюючи зовнішньої форми слова, паралельно стала виражати грамему жіночого роду, пор.: «Михайло Пилипчук, інженер — будівельник з Миколаєва, активно залучився до політичного життя» (з газ.); «Лариса, інженер-будівельник, протягом тривалого часу працювала на будовах Сибіру» (з газ.); «Єдина в світі жінка — керівник військового відомства, міністр оборони Фінляндії Елізабет Рен дала інтерв'ю «Собеседнику»» (журн.); «Верховна Рада республіки затвердила першим міністром оборони України командуючого повітряною армією Морозова К. П.» (з газ.).

У категорії іменника виділення маскулізмів в окрему групу морфологічних одиниць зумовлене тією роллю, яку вони виконують: називають не конкретну, а узагальнену особу, здійснюючи цей процес одночасно з професійною номінацією. Відтворюючи в контексті сему узагальненої особи, вони не виявляють однаковою мірою цієї функції, а демонструють поступовий перехід від часткового до повного підпорядкування окремих явищ загальному принципові, тому генералізація (узагальнення) у маскулізмах має три ступені і залежить від синтаксичної ролі, яку вони виконують у реченні. Генералізація першого ступеня передбачає ситуацію, де діє не особа взагалі, а конкретний індивід.

На другому ступені генералізації іменник-маскулізм, замість функції виділення особи — діяча з ряду подібних йому, стає назвою-характеристикою, у його реченнєвому вжитку з'являється відтінок оцінності, зумовлений переходом маскулізма з позиції підмета або додатка на позицію присудка, напр.: «Тамара Севернюк — лауреат премії ім. Кузьми Голкіна» (з газ.);

Маскулізм третього ступеня узагальнення позначає типового представника відповідної категорії осіб, який поєднує в собі її характерні особливості, формуючи у вислові поняття множинності. У синтаксичній структурі речення йому належить роль підмета або додатка (прислівного члена), зрідка — неузгодженого означення. Можливі при ньому допоміжні слова — атрибути подають додаткову інформацію до повідомлюваного, але граматичної функції не виконують, «розщеплення» ними форми іменника «спільного» роду не відбувається, напр.: «Учений агроном-еколог вирішуватиме три групи питань: охорона ґрунтів, охорона рослин, вирощування екологічно чистої продукції...».