23. Філософія тотожності ф.В.Й. Шеллінга. Метод інтелектуальної інтуїції

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854 рр.). Народився у сім'ї протестантського пастора, вчився в училищі в Тюбінгені. Його надихав пафос свободи у філософії і літературі того часу, він таємно читав твори Спінози, Руссо, Шіллера. З тодішніх політичних подій найбільший вплив мала на нього французька революція, з духовних явищ - філософія Канта. У дев'ятнадцять років, ще студентом, він написав свій перший філософський трактат «Про можливості форми філософії взагалі», завдяки якому став популярним як оновлювач німецької філософії після Канта. Однією з важливих праць - «Ідеї філософії природи»

Центральною ідеєю Шеллінга, яка уможливила йому побудувати систему "філософії природи" і систему "трансцендентального ідеалізму", є ідея "абсолютного розуму, в якому суб'єктивне і об'єктивне — неподільні". З погляду Шеллінга, "абсолютним може бути лише самопізнання безумовної тотожності". Використовуючи вчення Фіхте про те, що межа між протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа взагалі можлива тільки тому, що протилежності у чомусь тотожні, Шеллінг шукає основу абсолютної тотожності усього існуючого, яке має ім'я "Буття".

Якщо протилежності самі по собі виявляються абсолютно протилежними, вони не будуть мати між собою нічого спільного, що свідчить — вони взагалі не є протилежностями, бо коли одна з тез проголошується, то інша не може взагалі виявляти себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрічаються протилежності між собою лише остільки, оскільки між ними покладено межу, яка не покладена жодною з протилежностей, а покладена окремо від них. Таким чином, межа є не що інше, як дещо спільне обом протилежностям. Так, коли ми починаємо протиставляти злих і добрих людей, ми вже їх об'єднали за ознакою — люди. Там, де ми протиставляємо: більше — менше, близько — далеко, пусте — повне тощо, ми їх попередньо об'єднали поняттям "простір". Таким чином, усе, що виявляє себе як протилежності, обов'язково повинно мати спільність, бути ототожнене у чомусь, інакше ми протилежність взагалі не помітимо. Однак якщо ми бачимо протилежності, то ми бачимо і їх тотожність. Чому тоді так складно вирішується проблема пізнання тотожностей протилежностей? Шеллінг вважає, що тотожності ми сприймаємо тільки інтуїтивно, хоча постійно використовуємо їх і в практичному, і в теоретичному житті.

Те, що в Абсолюті тотожне, вічне і бездоганне, у світі речей, навпаки, — поділене, множинне, неосяжне, змінюється у часі, уявляється як процес. Розвиток Абсолюту, за Шеллінгом, має цілепокладаючу форму. Крайні ступені його на одному полюся дають матерію, а на протилежному — ідею, істину пізнання. Саморозподіл Абсолюту, єдиного тотожного самому собі початку, має своєю метою самопізнання єдиного, своє власне самоусвідомлення Абсолюту. Адже Абсолют не може вдовольнитися лише несвідомою інтуїцією самого себе. Самосвідомість абсолютного розуму (Бог) неможлива без існування людини як протилежності, яка має здатність до самозміни, саморозвитку, до поступового переходу від інтелектуальної інтуїції до самосвідомості.

Шеллінг вважає, що діяльність нашого інтелекту відбувається згідно законам, які не залежать від свавілля нашого бачення. Щоб дії нашого інтелекту могли сприйматися нами як дії об’єктивні, необхідно, щоб у момент, коли наш інтелект здійснює певну дію, ми одночасно прослідковували і сам процес цієї дії. Таке відслідковування інтелектуальної дії є, згідно Шеллінгу, інтелектуальною інтуїцією (по суті, Шеллінг говорить про рефлексію у її сучасному розумінні). Інтелектуальна інтуїція за Шеллінгом – це усвідомлення діючим інтелектом необхідності законів, по яким він діє. Сам інтелект, згідно з філософом, розглядається як діяльність, яка становиться та розвивається.

24. Філософська системи і метод Г.В.Ф.Гегеля. Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Основні праці філософа “Наука логіки” (складається з 3–х розділів: вчення про буття; вчення про сутність; вчення про поняття), “Феноменологія духу”, “Енциклопедія філософських наук”. Гегель найбільш глибоко і всебічно розробив діалектичний метод мислення і світорозуміння. Гегель створив цей метод в рамках ідеалістичної системи об’єктивного ідеалізму. В основі світу лежить ідеальне начало – абсолютна ідея, тобто система категорій, що саморозвиваються, яка є творцем природи і людського суспільства. Абсолютна ідея мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку 3 етапи: до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії “чистого мислення” і виступає системою логічних понять і категорій як система логіки; духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає “інобуттям” абсолютної ідеї; абсолютний дух – на цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї). Людське мислення є однією з форм виявлення абсолютного духу. Найважливішою частиною гегелівської системи є логіка, оскільки тотожність буття і мислення означає, що закони мислення, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей. Гегель виділяє 3 сходинки діалектичного методу. Першою сходинкою є розсуд. Другою сходинкою діалектичного методу є негативний розум як проміжний етап між розсудом і розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення. Значним досягненням Гегеля було дослідження і виклад логіки як цілісної системи принципів і категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою: твердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза), та заперечення заперечення (синтез). Кожна наступна сходинка зберігає суттєві результати попереднього розвитку. Система логічних категорій Гегеля здійснюється відповідно до тріади: буття–сутність–поняття. Буття включає в себе категорії: якість, кількість, міра; сутність – видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність і т. д. Поняття включає в себе 2 моменти: 1) перехід від суб’єктивного поняття до об’єктивного; 2) перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея). Історія, за Гегелем, є розвитком світового духу в часі. Історія має своєю мету. Її мета – це розвиток свободи. Гегель розрізняє 3 етапи світової історії: Древні східні народи (вони були всі невільні, окрім одного — деспота); Античний світ (були вільні лише деякі); Сучасні західні народи (Гегель називає їх германськими) — повністю усвідомили, що усі люди вільні. Філософська система Гегеля мала значний вплив на наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї.

25. Соціокультурні передумови і джерела виникнення і становлення марксистської філософії. Історична доля марксизму. Марксистська філософія сформувалась на багатому ґрунті попередніх філософських систем. Марксистська філософія виникла як складова широкого вчення – марксизму, до складу якого, крім філософського вчення, входить також теорія економічного розвитку суспільства – політекономія і теорія соціально-політичного розвитку (науковий комунізм). Велику роль у формуванні марксистсько-філософського бачення світу відіграв бурхливий розвиток природознавства. Особливе місце тут належить трьом великим науковим відкриттям (закон збереження і перетворення енергії; клітинна теорія живої речовини; про еволюційний розвиток живої природи) першої половини 19 ст., які дали можливість зробити ряд нових філософських висновків, які сприяли утвердженню діалектичного способу мислення. Закони збереження і перетворення речовини стали науковою основою для філософських висновків про нестворюванність і незнищуванність матерії та руху, єдність різноманітних форм руху, їх взаємодію і взаємоперехід. Клітинна теорія живої речовини дозволила зробити філософський висновок про єдність усіх живих організмів і про те, що основою цієї єдності є клітина. У філософському аспекті набула належної аргументації ідея безперервності еволюції органічного світу, закономірності виникнення людини як найвищого прояву природи. Великий вплив на формування філософських поглядів К.Маркса і Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейєрбаха. Німецька класика виступила теоретичною основою нового філософського світобачення. Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників. Філософія марксизму зосереджує увагу на тому, що є спільним для природної і соціальної дійсності, людського мислення, процесу пізнання, що об’єднує ці сфери, досліджує найзагальніші закономірності їхнього розвитку. Крім найзагальніших закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання, К.Маркс і Ф.Енгельс включають до предмету філософії також людину, практику, відношення "людина - світ". У праці "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної нім. Ф." Ф.Енгельс висуває ідею, що основним питанням філософії є відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись як єдність двох сторін: 1) що існувало раніше – свідомість, дух чи матерія (питання про первинність і вторинність); 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об’єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаваність). Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейєрбаха, але йдуть значно далі. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика – матеріалістичною. г) Марксизм і сучасність

Марксистська ідеологія, особливо в XX столітті, справила великий вплив на робітничий рух в капіталістичних країнах, на здійснення соціалістичних революцій, створення і розвиток соціалістичних країн, на ті грандіозні переміни, які відбулись у світі. Під її впливом докорінно змінився сучасний капіталізм. Авторитет теорії марксизму змусив провідні західні держави багато чого взяти із її соціалістичного вчення: побудовано різні (шведську, швейцарську та ін.) моделі соціалізму, комуни, кібуци та ін. В результаті змінився й статус найманого робітника. Пом'якшились умови використання найманої праці, певною мірою забезпечується правовий статус людини. Розвиток матеріального чинника продуктивних сил і посилення розриву між розвинутими країнами й тими, що розвиваються, послабили тотальність відчуження. Проте глобальні проблеми сучасності свідчать, шо це суспільство ще далеке від гармонії у системі "людина - суспільство - природа". Водночас, в останні десятиріччя в колишніх соціалістичних країнах відбувся відрив теорії від практики соціалістичного будівництва, знизилися темпи його розвитку, а з ними й рівень життя

26. Провідні ідеї, характерні риси і основні проблеми діалектико-матеріалістичної філософії. Вищою формою діалектики є її марксистська модель. Досліджуючи та матеріалістично обробляючи ідеалістичну діалектику Гегеля, К.Маркс звільнив її від ідеалізму та елементів містики. Діалектико-матеріалістична філософія - це не набір філософських систем і точок зору, а розвиток однієї концепції як органічної цілісності, яка саморозвивається. Для марксистської діалектики характерними є об’єктивність розглядання явищ, прагнення осягнути річ саму пособі, такою яка вона є, у сукупності її багатоманітних відношень до інших речей. Особливостями марксистської діалектики є: створення єдиного філософського вчення діалектико-матеріалістичного методу, створення матеріалістичного розуміння історії. Раніше історія та суспільство мати ідеалістичне тлумачення. Із усіх суспільних відносин виділили головне – трудові відносини. Суспільство є сукупністю суспільних відносин, діяльності людей. Найбільш яскраво ці принципи виявляються у вченні про об’єктивну і суб’єктивну діалектику. Об’єктивна діалектика це рух і розвиток у матеріальному світі, як у єдиному зв’язаному цілому. Вона не залежить ні від свідомості людини, ні від свідомості людства. Суб’єктивна діалектика або діалектичне мислення це рух і розвиток думок, понять, які відображають у свідомості об’єктивну діалектику. Суб’єктивність діалектики мислення головним чином полягає у тому, що вона існує лише в голові людини (суб’єкта), у формах людського мислення – поняттях, судженням, умовиводах. Суб’єктивна діалектика залежить від об’єктивної, а об’єктивна не залежить від суб’єктивної. Суб’єктивна діалектика є відображенням об’єктивної в такій мірі наскільки вона співпадає з нею за змістом. За марксистською діалектикою предметом діалектики, як науки є всезагальні об’єктивні принципи і закони розвитку матеріального світу. Оскільки об’єктивна діалектика складає зміст суб’єктивної, то її основні закони та категорії є одночасно законами та категоріями як буття так і пізнання. Елементами діалектики є ідеї, принципи, закони та категорії пов’язані між собою різноманітними способами. Центральною ідеєю діалектики є судження про єдність і боротьбу протилежностей всього існуючого. Діалектика вивчає тотожні протилежності та їх перетворення одна в одну. Діалектика навчає людський розум розглядати протилежності як живі, умовні, рухливі і як такі, що перетворюються одна в одну. Діалектичний матеріалізм вперше поширив матеріальне розуміння не на природу, а на суспільство, що мало значний вплив на розвиток історичного процесу. Вихідними принципами теорії пізнання діалектико-матеріалістичної філософії є принцип відображення і матеріалістичне вирішення основного питання філософії, визнання основою процесу пізнання суспільної практики, що являє собою взаємодію людини з оточуючим світом у конкретно-історичних умовах суспільного життя. Основний гносеологічний принцип про первинність матерії і вторинність свідомості конкретизується у матеріалістичному розумінні історії як визнання первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості.

27. Провідні ідеї, специфічні риси і основні проблеми філософії ірраціоналізму (А.Шопенгауер, Ф.Ніцше): порівняльний аналіз. Ірраціоналізм – філософське вчення за яким основні життєві функції відбуваються без втручання інтелекту, а розум і свідомість відіграють суто технічну роль. Видатний представник цього напряму А.Шопенгауер народився в заможній сім'ї в Німеччині. Шопенгауер виходить з того, що кантівському терміну "явище" протиставляє термін "уявлення", який охоплює все, що дано нам в чуттєвому сприйнятті. Світ існує тільки як уявлення. Матеріальний світ - не що інше, як світ явищ, і його вивчає наука. Він вважав, що наукове світорозуміння ілюзорне, класична філософія - "шарлатанство". На думку Шопенгауера, помилкою всіх філософів було те, що основним і первинним моментом душі, тобто внутрішнім, духовним життям людини вони вважали мислення і висували його на перший план. Отже, об’єктивному пізнанню протиставляється ірраціональне пізнання, яке вводить у недосяжний іншим чином світ. Кожне поняття, думка - лише абстракція. Основною рисою вчення Шопенгауера є відокремлення волі від пізнання. Воля первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, незалежним від волі. Кожний організм, у тому числі і людське життя, є нічим іншим, як розкриттям волі. Кожний вчинок є егоїстичним: "Я" і "егоїзм" - це одне і те ж, вони тотожні: якщо зникне останній, не буде і першого. Шопенгауер розрізняє два види егоїзму: один, який хоче власного добра, і другий – гіпертрофований, злостивий, який хоче чужого горя. Складовою частиною "трагічної діалектики" Шопенгауера є поняття вини Світової Волі. Виникнення Всесвіту і життя в ньому - це стихійно неусвідомлене, а потім усвідомлене гріхопадіння, і тільки частково воно виправдовується стражданнями, що випали на долю тих, хто живе в світі. Вихід мислитель вбачає в тому, що люди повинні спрямувати притаманну їм життєву енергію як проти самої цієї енергії, так і проти її джерела - Світової Волі. Духовний аристократизм Ф. Ніцше переходить у проповіді, "надлюдини", вчення про життя як ірраціональне становлення, порив, волю. Основні його праці: "По той бік добра і зла", "Так сказав Заратустра", "Антихристиянин". Центральним поняттям ніцшеанства є "воля до влади" як найбільш значний критерій кожного типу поведінки, кожного суспільного явища. "Життя, - стверджує Ніцше, - прагне до максимуму почуття влади". Якщо у Шопенгауера Воля є основою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-морального відтінку. „Воля до влади" - основа права сильного. Це вище всіх моральних, релігійних та інших нормативних настанов. Для Ніцше не існує поняття вчителів і учнів. Він вважає, що кожен повинен йти своєю дорогою, інакше він не створить свого єдиного життя. Перетворюючи в реальність чиїсь настанови і пророцтва, ідеї і теорії, людина не може стати нічим іншим, як рабом обставин, доктрин, і ідеологій. З "волі до влади" Ніцше виводить усі основи моралі. Він стверджує, що мораль визначальними поняттями якої є поняття добра і зла, виникає як наслідок почуття зверхності одних людей над іншими. Ніцше вважає, що іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини, і тому необхідно провести переоцінку цінностей з метою відродження "моралі пануючих", яка має ґрунтуватися на таких принципах: 1) єдиною безумовною цінністю є "цінність життя"; 2) існує природна нерівність людей, пов’язана з життєвими силами і "волею до влади"; 3) сильна людина вільна від моральних обов'язків і не зв'язана ніякими моральними обіцянками. Всім цим вимогам, згідно з Ніцше, відповідає суб'єкт моралі пануючих - "надлюдина". Це найбільш суперечливе поняття в етиці Ніцше. З одного боку, ці люди у ставленні одні до одних стримані, горді, приємні. З іншого боку, у ставленні до "чужих" вони не відрізняються від звірів, бо звільнені від моральних обов'язків і керуються в своїх діях інстинктами. Зовнішня особливість "надлюдини" полягає у "вродженому благородстві", "аристократичності". Володарем влади "надлюдина" стає не в силу вродженої приналежності до певного класу чи стану, а як обранець самої природи. Його "надлюдина" це гармонійна людина, в якій органічно поєднуються фізична досконалість, високі моральні та інтелектуальні якості. Проте не слід однозначно і обмежено тлумачити вчення Ніцше, якому притаманна надзвичайна широта культури, чесність, відкритість, щирість морально-інтелектуального пошуку, глибина думки. У теорії Ніцше чимало суперечностей і випадів проти демократії, але Ніцше не випадково остерігався і зневажав ницу людину, котра живе якимись догматами, традиціями і жадобою влади, людину, маленьку і сіру, слабку і боягузливу, бо добре розумів, що загибель і зруйнування суспільства може спричинити саме така людина, яка одержала владу і можливість керувати людськими долями.