13.Суперечки про природу універсалій в середньовічній філософії: номіналізм і реалізм.

Для Середньовіччя у соціально-економічному плані характерне панування феодального укладу, в ідеологічному - утвердження християнства як панівної релігії. Вона проникла у всі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що філософії цієї епохи притаманна значна залежність від релігійного світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля.

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Реалізм у його середньовічному розумінні — це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалей. Згідно з ученням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Для реалістів пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу. Термін номіналізм походить від латинського слова «nomen», що означає «ім'я». На противагу середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (універсалії) — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот. І. Росцелін, У. Оккам. Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін обґрунтовували думку про те, що загальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне — це ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі. Полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці». Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою формою. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і окремого. Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунтовували, по суті, об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного. окремих речей і явищ. В ХІ-ХІV ст. в суперечках мiж реалiзмом (Кентеберiйський, Форма Аквiнський), якi стверджували iснування поза людським розумом i до одиничних речей загальних понять, та номiналiзмом (Росцелин, Скот) визнавали реальне iснування тiльки окремих речей, знайшла своє вiдображення боротьба iдеалiстичних i матерiалiстичних тенденцій. Середньовiчне мислення i свiтогляд визначають двi рiзнi традицii: християнську вiдвертiсть з однiєї i античну фiлософiю з другої. В середньовiчнiй фiлософiї проводиться розрізнення буття, чи iснування чiтке розмежування дає Боецiй, чия розробка проблем логiки мала вирiшальний вплив на розвиток середньовiчньої схоластики (школа, шкiльна фiлософiя). Згiдно Боецiю буття i сутнiсть це не одне i теж, тiльки в Боговi цi поняття співпадають. Щоб та чи iнша сутнiсть могла iснувати вона повинна бути створена Богом .

14. Тома Аквінський як систематизатор схоластичної філософії. Принцип гармонії віри та розуму.

Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість вона зробила крок вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про Духовний світ людини).

Фома Аквінський — один з найвидатніших представників середньовічної філософії пізнього періоду, видатний філософ і богослов, послідовник Арістотеля, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник одного з її напрямків – томізму. Культурна спадщина цього мислителя досить широка. Особливе місце займають монументальні праці „Сума теології” і „Сума проти язичників” („Сума філософії”). Фома Аквінський коментував тексти Біблії та праці Арістотеля. У працях мислителя крім богословія і філософії розглядалися питання права, моралі, державного устрою та економіки. Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології. Під буттям він розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття. Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Аристотель назвав «рослинною душею» — це рослини. Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того. що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосутніми і гинуть разом із загибеллю тіла.

Великого значення надавав Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум — це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Фома Аквінський спрямовує свої зусилля на розмежування суті того, у що віримо і що знаємо. Віра і розум не тільки відрізняються один від одного, але разом з тим і утворюють єдність, гармонійно існують. Рухаючись до істини, розум може вступити у суперечність з догматами віри. Фома стверджував, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то із виникненням суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослів'я.

У своїх працях Фома розділяє догмати віри на такі, що осягаються розумом (Бог існує, Бог єдиний, душа людини безсмертна), і такі, що розумом не можуть бути осягнені (творення світу, трійця, першородний гріх тощо). Перші є предметом як теології, так і філософії. Другі - предметом лише віри і теології.

Філософія і теологія - самостійні науки, оскільки принципи теології і принципи розуму не залежать одне від одного, бо наука і віра втілюють два зовсім різних типи прийняття істини. Проте теологія використовує філософію для того, щоб наблизити істини одкровення до розуміння людьми, показати їх несуперечність розумові, відводити сумніви щодо них. Тому, як зазначає Фома у своїй головній “Сумі”, що філософія є служниця теології.

Існування Бога потрібно довести, вважає Фома. Для цього він використовує опосередкований взаємозв'язок Бога і світу, спирається на твердження, що Бог безперервно править світом і його провидіння поширюється на всі події в ньому. Фома Аквінський запропонував п'ять доведень буття Бога, які вміщені у його праці “Сума теології”:

- Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху - Бог.

- Всі явища і предмети мають причину сього виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

- Усе в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність -Бог.

- Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості - Бог.

- У природі все має певний сенс, доцільність свого існування, значить повинна існувати “остання” і головна ціль - Бог.

Фома Аквінський був прихильником помірного реалізму.

Вчення про людину Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою, розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.