19. Матеріалістичний сенсуалізм д.Локка та ідеалістичний сенсуалізм Дж.Берклі у філософії Нового часу.

У 17-18ст в Англії відбувається становлення буржуазного суспільства, розповсюджуються ідеї просвітництва. Головними питаннями філософії того часу було відношення знання до віри, відношення нової свідомості до надзвичайних подій священного писання. Історія англійського просвітництва значною мірою була історією розвитку релігійного вільнодумства.

Основна ідея Просвітництва – не можна змінити і зрозуміти світ, якщо немає освідчених людей.

В цей час розвивається багато течій:

І) матеріалізм в різних видах:

- метафізичний

- механічний

- матеріалістичний сенсуалізм

2) ідеалізм: суб’єктивний, об’єктивний, скептицизм

3) дуалізм

4) пантеїзм

5) плюралізм

6) деїзм

Сенсуалізм (лат. sensus -- почуття, відчуття) - напрям у гносеології (вчення про сутність і закономірності пізнання), згідно з яким відчуття є єдиним джерелом пізнання. Представники Локк, Берклі, Мах та ін. Поняття близьке за змістом емпіризму.

Д.Локк, звернувшись до досвіду, який з точки зору його принципово сенсуалістичної позиції є єдиним джерелом нашого знання, висловлює глибокий сумнів у вірогідності теорії «природжених ідей», що її дотримувалася більшість раціоналістів (Декарт). Варто лише вказати шлях, яким приходимо ми до будь-якого знання, і одразу стає зрозумілим, що цього цілком досить, щоб довести, що воно не природжене. Вважав, що наша свідомість, – чистий аркуш – tabula rasa – на який ми записуємо власний досвід

Отже, Локк вважає, що природжені ідеї взагалі не існують. Деякі істини, міркує Локк, отри­муються з ідей одразу ж, тільки розум перетворює їх у тверд­ження. Для відкриття і визнання інших істин необхідний довгий ряд упорядкованих ідей, належне порівняння їх і ретельно зроблені висновки. Деякі істини першого роду за­вдяки їх загальному і легкому визнанню помилково прий­малися за природжені. Насправді ж ідеї і поняття не на­роджуються разом з нами так само, як вміння і науки, хо­ча, правда, одні ідеї засвоюються нами з більшою легкістю, ніж інші, і тому приймаються більшим колом людей. Але й це залежить від ступеня застосовності органів нашого тіла і наших розумових здібностей. Тобто, проблема – ми про світ нічого не знаємо доки не перевіримо пізнання (відчуття).

Об'єктом мислення, за Локком, є ідеї — «білість», «твердість», «мислення», «рух», «людина», «військо», «сп'я­ніння» тощо. Але звідки вони приходять у розум? Єдиним джерелом ідей Локк вважає досвід, який виступає у двох формах — зовнішнього (чуттєве сприймання зовнішніх ма­теріальних речей і явищ) і внутрішнього (внутрішнє сприй­мання діяльності нашого розуму) досвіду. Зовнішній до­свід виступає як сукупність відчуттів (жовтого, білого, га­рячого, холодного, м'якого), внутрішній — як рефлексія (сприймання таких операцій нашого розуму, як сприйняття, мислення, сумнів, віра). Ці два джерела, тобто зовнішні матеріальні речі як об'єкти відчуття і внутрішня діяльність нашого власно­го розуму як об'єкт рефлексії, є тим єдиним, звідки беруть свій початок всі наші ідеї, які походять або з одного, або з другого джерела.

В зв'язку з цим Локк говорить про пер­винні якості, які «зовсім невіддільні від тіла, у якому б воно не було стані». Ці (первинні) якості «породжують у нас прості ідеї, тобто густину, протяжність, форму, рух або спокій, число». Разом з тим існує ще й ін­ший розряд якостей - вторинних. Це «ко­льори, звуки, смаки, що на ділі не відіграють ніякої ролі в самих речах, але являють собою сили, котрі викли­кають в нас різні відчуття».

Дж.Берклі народився в Ірландії, дворянин, закінчив Дублінський університет, був єпископом. Він відкидає матеріалістичний вихідний пункт філософії Локка та вважає відчуття єдиною реальністю, що сприймається людиною. Локк прагнув виявити метод, за допомогою якого, ми підходимо до ідей про матерію і простір. За Локком цим методом є абстракція. Д.Б. доводить, що розум людини не здатний до утворення абстракції. Загальна абстракційна ідея простору, протяжності неможлива, вона є абсурдною і суперечливою. Ці ідеї філософа висвітлені у працях „Трактат про початок людського знання”, „Три розмови між Гіласом і Філонусом”. За Д.Б. ми не можемо чуттєво сприймати матерію, ми сприймаємо лише окремі речі і кожне із цих сприймань є сумою окремих відчуттів або ідей. Також не існує загальної відокремленої ідеї про матерію і простір. Слово є загальним тому що воно здатне бути символом багатьох окремих речей, а не знаком відокремленої загальної ідеї. Людський розум утворює загальну ідею про річ. Вчення – суб’єктивний ідеалізм. У людській свідомості Д.Б. розрізняє ідеї і душі. Ідеї це суб’єктивні якості, що сприймаються людиною, вони пасивні, але це лише стани. Душі – сприймаючі, діяльні нематеріальні суб’єкти духовної діяльності, вони активні. Б. доводив, що речі виникають завдяки сприйняттю і зникають, коли закінчується сприйняття. Філософ намагався уникнути висновку про існування лише одного сприймаючого суб’єкта. Річ, яку перестає сприймати один суб’єкт, може бути сприйнята іншим суб’єктом. Навіть якщо б всі суб’єкти зникли, речі ні у що б не перетворилися. Вони продовжили б існувати як сума ідеї в розумі бога. Бог не може зникнути, тому і не може зникнути весь, створений ним, світ. Бог закладає у свідомість окремих суб’єктів зміст відчуттів.

Матеріалістичний сенсуалізм - світ складається з матерії і сприймається через конкретні предмети.

Ідеалістиний сенсуалізм – світ складається з ідей, які ми пізнаємо відчуттями; пізнаємо світ через ідеї.

20. Провідні ідеї, основні проблеми і характерні риси філософії Просвітництва (деїсти: Ш.Л.Монгеск'є, Вольтер, Ж.-Ж.Руссо; матеріалісти: Ж.Ламегрі, Д.Дідро, П.Гольбах, КА.Гельвецій). Фр просвітники і мaтерiaлiсти були ідейними попередниками бурж. рев. 1783р. видатними представниками буржуазії були Монтеск’є, Вольтер, Руссо. Монтеск’є розрізняв 3 типи правління : республіку, монархію, деспотичне правління; найкращим типом державного ладу вважав конституційну монархію. Монтеск’є стояв на позиціях детермінізму – причинно-наслідкового зв’язку: форма держави залежить від кліматичних умов, в яких знаходиться країна. Вольтер вважав філософію знаряддям розуму в боротьбі проти відмираючого ладу, виступав проти феодальної ідеології. За Вольтером умовою суспільної рівноваги та розвитку суспільства є соціальна та майнова нерівність людей. Свободу людини Вольтер розглядав в абстрактному правовому і політичному змісті. Основним спрямуванням філософських поглядів Руссо є проблема людської нерівності. Руссо вважав, що люди в суспільстві повинні жити за суспільною домовленістю. З прийняттям суспільного договору людина втрачає власну свободу і отримує свободу вищого рівня – громадянську. За Руссо ідеальним є таке суспільство в якому людина не залежить від інших людей ні як виробник, ні як споживач. Це можливо тоді, коли не буде існувати приватної власності. Видатними представниками фр. матеріалізму були Гольбах, Ламетрі, Дідро, Гельвецiй. Вихідним пунктом поглядів фр. мат. на природу є поняття матерії. Матерія - все те, що поза нами, що впливає на наші почуття i викликає відчуття. Головним в матерії є рух. Франц. матеріалісти виходили з розвитого Декартом принципу збереження руху в свiтi. Визнавали, що сума матерії в природі залишається однаковою. Матерія не зникає, світ вічний i нестворений ніким. Матерія активна i є творцем рiзноманiтних тiл в природі. Але будучи механістами, фр. матеріалісти розглядали рух матерії, як кругообіг в природі. Будь-яке тіло існує певний проміжок часу, далі гине з тим, щоб почати знову той же процес свого розвитку. Рух розглядається механічно. Тіло може прийти в рух тільки під впливом поштовху вiд іншого тіла. В притягуванні i вiдштовхуваннi, в причинності фр. матеріалісти вбачали загальні закони природи, котрі діють завжди. Цi закони фр. матеріалісти намагались перенести на суспільство. Людина підпорядкована об'єктивниним закономірностям природи, вiдрiзняється вiд інших істот можливістю відчувати i думати, але це теж дар природи. Дідро уподібнював людину інструменту, що має чуттєвість i пам'ять. Ламетрi в праці "Людина машина" ототожнює людину з машиною i її діями. Людина безпомічна перед силами природи, перед її законами, вона невільна. Тому в кожен момент часу людина є пасивною зброєю необхiдностi. Вся духовна дiяльнiсть людини - мислення, уява, бажання - виводилась з вiдчуттiв. Гельвецiй в праці "Про розум" описував розум як сукупність наших вiдчуттiв. Прагнення звести всю дiяльнiсть свiдомостi до сукупності вiдчутiв, а дiяльнiсть мислення до процесів порівняння вiдчуттiв одне з одним було недоліком вчень фр. матеріалістів. Однак Дідро стверджував, що людська свiдомiсть є не лише почуттям, але й розумом. Фр. матеріалісти відхилили можливість вроджених ідей, як у Декарта, що вiдповiдальнiсть за характер i вчинки людини несе середовище i вихователь. Прийшовши до твердження про необхiднiсть зміни суспільного середовища, за рахунок реформ законодавців або короля. Гольбах, в гарному королі вбачав єдиний шлях до спасіння. Великого значення у вченні про суспільство надавали етиці. Мораль виникає в результаті чуттєвих прагнень. За Гельвецiєм особистий інтерес є основною пружиною людських дiй. Фр. матеріалісти вважали, що iндивiдуальна зацiкавленiсть повинна бути пов'язана з державними інтересами. Критикують релiгiю, церкву, служників культу. Релiгiя - матір безкультур'я, жорстокості. Ідеї просвітництва були надзвичайно прогресивною філософією в зах. Європі XVIIIст., мали значний вплив на розвиток сучасного природознавства i суспільних наук.

21. І.Кант - засновник німецької класичної філософії. Основні проблеми й характерні риси гносеології та етики Канта. Категоричний імператив. Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII cт. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70-х років починається другий, так званий “критичний” період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: “Критика чистого розуму”, “Пролегомени”, “Критика практичного розуму”. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосування. Практична філософія – філософія моральності, звичаїв – містить принципи, які визначають всю нашу поведінку. Теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання. Знання – є судження, тобто поєднання уявлень та понять у свідомості й через свідомість. Судження можуть бути аналітичними та синтетичними. Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції “речей у собі”. Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб’єкту протистоїть незалежна від нього об’єктивна реальність (“річ у собі”). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, це предмети та явища (“світ речей для нас”), які упорядковуються людською свідомістю. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб пізнати явище його треба не тільки спостерігати, а й осмислити.

У основі будь-яких етичних оцінок лежить категоричний імператив, основний закон етики Канта. Категоричним імперативом філософ називає таку форму веління, яка являє собою дію як би ради нього самого, без відношення до іншої мети. Категоричний імператив формулюється таким чином: поступай так, щоб максима (основний принцип) твоєї волі у всякий час могла б служити принципом загального законодавства. Найважливішою конкретизацією категоричного імперативу є імператив “практичний”: поступай так, щоб людство в твоїй особі, так само, як і в особі кожного іншого, неодмінно вживалося як мета і ніколи як засіб. Ці положення, виражаючи принципи гуманізму, мали велике прогресивне значення для свого часу.

22. Діяльнотворча основа буття у філософії Й.Г.Фіхте, сутність його діалектики. Фіхте створив оригінальне суб'єктивно-ідеалістичне вчення, згідно з яким історія - це діалектична й активна взаємодія абсолютного „Я" (самосвідомості людства) та індивідуального „Я" окремої людини. На перший план Фіхте висуває „практичну" філософію - питання обґрунтування можливості й шляхів досягнення людської свободи, встановлення „справедливого" державного устрою. Фіхтеанство будується на 3 основоположеннях („Я є Я", „Я є не-Я⁷', „Я є Я і не-Я"), які обумовлюють як структуру і внутрішній зміст системи, так і метод її побудови. Спираючись на життєвий досвід людини, Фіхте пропонує відрізняти і протиставити реальні події, подіям, що відбуваються лише в уяві. Філософська система Фіхте ґрунтується, насамперед, на визнанні активної практично-діяльної сутності людини. „Все моє мислення повинно мати відношення до моєї діяльності, воно повинно визнавати себе засобом, хоч і віддаленим, для цієї цілі. Без цього воно - пуста безцільна гра, трата сил і часу". Вихідне поняття системи Фіхте - „Я” постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього. Першим актом цієї діяльності є самоусвідомлення себе, що виражається в тезі „Я є Я". Другий акт виражається антитезою „Я є не-Я". Фіхте підкреслює пріоритет людського суб'єктно-діяльного начала на природним. Природа, по Фіхте, існує не сама по собі, а заради того, щоб утворювати можливості самореалізації „Я". В кінцевому рахунку „Я" освоює „не-Я" і досягає тотожності з самим собою. „Не-Я" виступає як об'єкт, який обмежує свободу „Я" (культура, природа). Через подолання цієї перепони відбувається вдосконалення „Я". Третій акт - „Я є Я і не-Я" (синтез) - зняття протилежності суб'єкта і об'єкта, ствердження їх тотожності. Однак така тотожність не може бути досягнута на протязі кінцевого часу. Вона є ідеалом, до якого на протязі всього історичного розвитку прагне людство. Сам Фіхте називав свою філософію ідеал-реалізмом, підкреслюючи, що його система не знає ніякого буття речей в собі. Весь світ речей і предметів - сукупність знань. Внутрішня форма, суть сукупності знань і є буття Я, буття вільної діяльності. Виникає знаменитий генетичний метод Фіхте, що пояснює всі речі із їх становлення, і що пов'язується ним з діяльністю По суті, реал-ідеалізм Фіхте перетворює самостійне мислення в інстанцію людського життя, в абсолютний критерій людської діяльності. Яка людина, така і її філософія, підкреслює Фіхте. Воля Я, що мислить в традиціях європейської освіти.Тому свою філософію Фіхте називає філософською педагогікою, що ставить людину «на свої власні ноги» і навчає формуванню цілісної людини.

Людина трактується як безумовно моральна істота. Життєвий шлях людини повинен бути моральним. Жоден індивід не народжується моральним, а повинен себе таким зробити. Моральність - продукт абсолютної волі діяльності людського Я. В сучасному світі, згідно своєму сумлінню, людина формує святу волю, що дозволяє позбавитися аморальності. Коли воля стає твердою і незмінною, людині відкривається шлях у прийдешні світи

Концепція морально-історичного закону дозволяє побачити повністю особливу грань фіхтеанського ідеал-реалізму: людина не тільки змінює, але й створює світ, створює саму себе як субстанцію - причину, що створює, - свою історію.