59. Предмет соціальної філософії. Специфіка соціального пізнання.

Соціáльна філософія — розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що є суспільство і яке місце займає в ньому людина.

Соціальна філософія розглядає соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідає соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім'я, виховання, культура. Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої 'їхні домінантні норми. Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечать цим нормам, контролюють та упорядковують їх згідно із своїми принципами.

Соціальне пізнання виявляється у системі знань про суспільство на його різних рівнях і в різних аспектах.

Специфіка цього виду пізнання полягає насамперед у тому, що в якості об'єкта тут виступає діяльність самих суб'єктів пізнання. Тобто самі люди є і суб'єктами пізнання, і реальними дійовими особами. Крім цього, об'єктом пізнання стає також взаємодія між об'єктом і суб'єктом пізнання. Іншими словами, на відміну від наук про природу, технічних та інших наук у самому об'єкті соціального пізнання спочатку присутній і його суб'єкт.

Далі, суспільство і людина, з одного боку, виступають як частина природи. З іншого - це творіння і самого суспільства, і самої людини, опредмеченное результати їх діяльності. Усередині самого суспільства різні його структури та елементи прагнуть до задоволення своїх власних потреб, інтересів і цілей. Ця складність суспільного життя, її розмаїття та різноякісність обумовлюють складність і трудність соціального пізнання та його специфіку по відношенню до інших видів пізнання.

До труднощів соціального пізнання, пояснюється об'єктивними причинами, тобто причинами, що мають підстави в специфіці об'єкта, додаються й труднощі, пов'язані із суб'єктом пізнання. Таким суб'єктом є в кінцевому рахунку сама людина.

Ще одна особливість соціального пізнання полягає в складності досліджуваного об'єкта - суспільства. У соціальних процесах взаємодіють різні соціальні сили, переплітаються різноманітні економічні, політичні, духовні причини, у них перетинаються інтереси, очікування і воля, дії безлічі людей.

Нарешті, ще одна помітна особливість соціального пізнання. Якщо у вивченні природи велике місце займають безпосереднє спостереження (наприклад, виверження вулкана, життя тварин тощо) і експеримент, то в соціальному пізнанні можливості спостереження й експерименту обмежені. У першу чергу, це відноситься до історичної науки.

60. Суб'єкти суспільного розвитку. Місце та роль культурно-історичного суб'єкта у соціальній структурі суспільства та проблема його формування в умовах побудови в Україні громадянського суспільства.

Субєкти суспільного розвитку:

1) особистість - стійка система соціально значущих рис, що характеризують особу як члена того чи іншого суспільства або спільноти. Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства.

2) соціальна група — це сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною справою.

Малі соціальні групи — це малочисельні соціальні групи, члени яких об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм поведінки. (сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи чи студентські групи, військові підрозділи тощо.Розрізняють формальні і неформальні малі групи. Перші складаються у відповідності з наперед установленими і, як правило, офіційно зафіксованими, цілями, статутами, інструкціями чи положеннями. Другі формуються на основі особистих симпатій чи антипатій, любові, дружби, товариськості тощо.

Середні соціальні групи є більш чисельними об'єднаннями людей. Це мешканці одного села чи міста, працівники певного заводу чи фабрики, установи, викладачі та студенти одного вищого навчального закладу тощо. Їх, за умови сталого спілкування та консолідації, називають ще колективами.

Великі соціальні групи, етнічні спільності (племена, народності, нації), вікові групи (молодь, пенсіонери), об'єднання за статтю (чоловіки, жінки) — це багаточисельні об'єднання людей. Саме вони найбільшою мірою є суб'єктами суспільного розвитку. До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу(часто їх називають ще прошарком) — наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані робітники).

Суб'єктом суспільного розвитку є також народ. У широкому розумінні народ —різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем'я, народність, нація тощо).

Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб'єктами розвитку суспільства. Такими суб'єктами є і етносоціальні спільності людей.

Історичний досвід демократичних країн із розвиненою ринковою економікою свідчить що цю ідею може в тій чи іншій мірі реалізувати основна рушійна сила прогресивноп розвитку в соціальній структурі суспільства, під якою слід розуміти культурно-історичний суб’єкт. Культурно-історичний суб’єкт - це продукт соціальної структур суспільства, який досяг зрілого стану, усвідомив свої корінні інтереси як клас для себе водночас своєю діяльністю утворює сприятливі умови для реалізації як власних інтересів так і об’єктивно-національних інтересів своєї країни.

Основною проблемою України є несформованість культурно-історичного суб’єкта в соціальній структурі. В умовах поглиблення соціальної диференціації суспільства, яка викликана наслідками науково-технічної революції, таким культурно-історичним суб’єктом в умовах України може бути, на нашу думку, клас асоційованих фахівців (спеціалістів), під яким слід розуміти найбільш активну, творчу і досить численну частину населення. Цей клас складається у своїй сукупності з найкращих представників усіх соціальних груп, верств і класів.

В Україні може виникнути в перспективі реальний носій соціальної справедливості за умови проведення політичного курсу, який повинен відповідати інтересам цього прогресивного класу. На жаль, в сучасних умовах домінують вузько-групові інтереси.

61. Платон (Арістокл). Гїппій Більший (ідея прекрасного). Полеміку Сократа з софістом Гіппієм щодо краси Платон відтворює в діалозі „Гіппій більший”, показуючи нездатність Гіппія відповісти на поставлене питання. Власна відповідь Платона: „Ніщо інше не робить річ прекрасною, ніж присутність прекрасного самого по собі”. Справді, не можна назвати серед предметів навк.світу предмет, котрий би був реальним буттям загального – красою взагалі. Дiалог "Гіппiй" присвячений відмежуванню естетичної області від всіх інших областей людської свідомості. У вступi зустрiч Сократа iз софiстом Гiппieм. Сократ ставив питання про прекрасне взагалi, а не про ок-ремi прекраснi предмети. У 1 роздiлi говориться, що прекрасним є особливого роду загальна iдея все, що приєднане до неї стає прекрасним. У 2 роздiлi виникає нова спроба визначити прекрасне як "придатне й наділене здатністю творити благо". Тут Платон вводить ще один — етико-естетичний аспект проблеми прекрасного, що бере початок, очевидно, від сократівської традиції з її першорядним інтересом до етичної сфери: "придатне й наділене здатністю творити благо" характеризується як корисне. Таким чином, "і прекрасні тіла, і прекрасні звичаї, й мудрість - все це прекрасне, тому що воно корисне". Але корисне — це те, що творить благо, а тому воно не може бути прекрасним самим собою, оскільки в такому випадку треба було б визнати, що прекрасне є причиною блага, але таке визначення, якщо воно й можливе, є невірним, тому що причина предмета ще не є сам предмет: батько ще не є син. Таким чином, прекрасне не є чимось корисним чи придатним, тому що воно безвiдносне. Подальші пошуки приводять до сенсуалістичного розуміння ідеї прекрасного, коли прекрасне визначається "як задоволення, отримане через слух і зір". Платон застосовує його, щоб аргументовано відхилити: задоволення не може бути тим, що визначає прекрасне, бо існують задоволення, не пов'язані з прекрасним, що виникають через їжу, пиття, любовні утіхи, тобто через відчуття, не пов'язані із слухом і зором. Крім того, для прекрасного не так важливо те, що ми бачимо, оскільки існує прекрасне і для слуху, не так важливо для прекрасного також і те, що ми чуємо, бо існує прекрасне і для зору. Насамкінець робиться спроба поєднання утилітаристського, сенсуалістичного й етичного визначення: "прекрасне — це задоволення, яке є корисне", "корисне ж те, що творить благо". А те, що творить, і плід цього творення, як виявилося,— речі різного роду. "Ні благо не може бути прекрасним, ні прекрасне — благом, якщо кожне з них є відмінним від іншого". Таким чином, діалог Гіппія і Сократа так і не приводить до кінцевого й однозначного визначення прекрасного, і здається, що єдиний позитивний висновок, який з цього діалогу випливає, розкривається в останній фразі Сократа: "Прекрасне — річ складна". Але це лише на перший погляд. Насправді ж у ході діалогу, виходячи з негативного визначення прекрасного, тобто через послідовне заперечення його як конкретної фізичної речі, відповідного, придатного, корисного і врешті через відхилення сенсуалістичного розуміння прекрасного у софістів, що розглядали його як задоволення завдяки зору й слуху, Платон робить важливий філософський висновок про те, що прекрасне — це якась "сутність", "ідея", яка, приєднавшись до речі, робить її прекрасною.

62. Арістотель. Метафізика (вчення про основні принципи буття). А. створив найб. обширну наукову с-му античності, першим дослідив усі доступні йому роботи попередників. Ядром філософії вважає онтологію – науку про буття. В основному ф-му трактаті „Метафізика”(те, що після фізики) А виступив з критикою вчення Платона про ідеї. Він говорить, що непорушні ідеї не м.б. причинами речей, не м.б. причинами руху. А.стверджує, що справжнім, існуючим у собі самому, буттям, субстанцією. М.б.тільки одиничне буття. Тому світ є сукупністю множини таких субстанцій, кожна х яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Основою всякого буття вважає першу матерію, яка чуттєво неосяжна, її не можна ототожнювати з буттям чи вважати складовою частиною буття, це субстрат. У бутті вона проявляється поєднанням 4х елементів. Друга матерія – це будівельний матеріал речей, матерія визначена завдяки діяльності форми. Чотири елементи – земля, повітря, вогонь, вода – представляють проміжну ланку між першоматерією та реальним світом. Матерія – пасивна, форма – активна. Ці 4 елем. – основа усіх речей, але допускається заміна од. ел. ін., оскільки всі вони є модифікацією першоматерії. Форма утворює із потенціального буття ( першоматерії та 4х осн. елементів) дійсне, реальне буття. У вченні про буття А виступив як діалектик, наголошуючи, що воно перебуває в стані постійних змін, руху. Рух тісно пов’язаний з конкретними формами буття, він не існує окремо від речей. А. вважає, що з однієї сторони, рух характерний самим речам і є саморухом – його джерелом є співвідношення матерії і форми, а, з другої сторони, можливе пояснення чинника руху за допомогою нерухомого першодвигуна бога. Час – це рух відносно попереднього і наступного, він є неперервним. Простір - це особлива реальність, яка може проявлятись у рухові тіл, існуючи незалежно від них. Будь-який рух відбувається завдяки наявності причини. Розрізняє осн. види причин руху: матеріальна, формальна, активна та кінцева. Матеріальна міститься в першоматерії, виступаючи потенціальною причиною. Формальна поєднана з формою, яка творить з матерії істинну реальність. Активна (рухаючи) поєднана із джерелом руху і з процесом переходу можливості в дійсність. Кінцева (цільова) пояснює мету і сенс руху. Визнавав об’єктивність необхідності та випадковості. Необхідність – те, що повинно бути обовязково, це фактично діяльність форми. Випадковість – діяльність матерії, опір формі, те, що м.б. іншим.

63. Аврелій Августин (Блаженний). Сповідь (вчення про створіння Всесвіту, поняття часу та основні ознаки його вимірювання). Сповідь – це лірична автобіографія, яка описує внутрішній розвиток Августина, від немовляти до зрілості. Він зумів показати протиріччя становлення особистості, від констатації темних куточків душі А. приходить до висновку про необхідність божественної благодаті, яка виводить особистість від гріховної інерції і тим самим спасає. Августин розвиває вчення про творіння природи богом з нічого актом своєї волі, своєї вільної волі. У Августина історія подібна стрілі, що летить, а не собаці, яка ловить хвіст (кругообіг). Історія людства має початок, має зміст та має кінець, завершення. Зміст історії в перемозі християнства у всесвітньому масштабі, в християнізації всього людства. Її початок – творення першолюдей. В основу періодизації історії людства Августин поклав “Біблію”. Він поділив історію на 6 періодів. П’ять періодів у нього пов’язані з старим завітом. Шостий період почався з першого пришестя Іісуса Христа. Він закінчиться “другим пришестям”, страшним судом, відділенням грішників від праведників. Книга 1частина 1 Похвальна молитва - "Великий єси, Господи, і достойний безконечної хвали"; "велика могутність Твоя, і немає міри премудрості Твоїй". Частина 2 Бог є в людині — людина в Бозі ... Отже, я не існував би, Боже мій, не існував би взагалі, якщо б Тебе не було в мені. Або, скоріше, я б не існував, коли б я не був у Тобі, "з Якого і в Якому - все"? Куди ж волаю до Тебе, коли я сам у Тобі? Або звідкіля ввійшов би Ти в мене? Бо куди ж я б мав відійти поза небо й землю, щоб звідтіля вступив у мене Бог мій, що сказав: "Це я виповнюю небо й землю" ... Частина 14 Аналіз поняття часу. Отже, не було б часу, коли б Ти нічого не робив, тому що Сам Ти створив час. І нема такого часу, що був би одного віку з Тобою, бо ж Ти триваєш завжди; а коли б щось тривало, то воно не було б часом. Бо що ж таке час? Хто ж міг би пояснити це влучно й коротко? Хто ж навіть у думці зможе ясно збагнути це поняття, щоб згодом передати його словами? Чи ж у нашій мові є якесь частіше вживане й краще відоме поняття, ніж поняття часу? Коли ми говоримо про нього, ми розуміємо його. Це випливає з того, що говоримо саме ми, але ж так само ми розуміємо, коли про нього говорить хтось інший. Отже, що таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю. Однак я сміливо тверджу, що знаю ось що якби ніщо не минало, то не було б минулого часу; й якби не було нічого, то взагалі б не було часу теперішнього. Частина 17 Де знаходяться минувшина і прийдешність? Я шукаю, Отче, я не тверджу; помагай мені, Боже, і керуй мною...Хто б наважився мені сказати, що нема трьох часів (ми ж вивчали це ще дітьми, і самі навчили дітей, що є минулий, теперішній і майбутній час), а лише теперішній, оскільки ті два не існують? Нехай кажуть і далі: "Є три часи: минулий, теперішній і майбутній", — тому що це хибне вже узвичаїлось; нехай так кажуть, мені це байдуже, я не противлюся, не ганю, але з умовою, що вони розуміють те, що кажуть, і нехай не уявляють собі, що майбутній час уже існує, а минулий ще існує. Бо ж ми дуже рідко вживаємо слона у притаманному їм значенні, здебільшого — у значенні, не притаманному їм, і все ж розуміємо, про що йдеться. Частина 21 Нові труднощі вимірювання часу. Отже, я вже сказав, що ми вимірюємо час в ту хвилину, коли він проминає, аби можна було твердити, що цей проміжок часу удвічі довший, ніж той, або такий же, як і той, а вимірявши, визначити якесь відношення між частинами часу. Тому-то, як я вже сказав, ми вимірюємо час у ту хвилину, коли він минає. Але що ми вимірюємо, як не час у визначеному просторі? І коли ми говоримо про тривання поодиноке, подвійне, потрійне, рівне та інші подібні відношення, то тут теж йдеться про часові простори. Отже, у якому просторі ми вимірюємо час тоді, коли він минає? Частина 28 час вимірюємо розумом. Але в який спосіб зменшується й вичерпується прийдешність, коли її ще нема? В який спосіб зростає минувшина, коли її вже нема, якщо у нашому розумі, де все це відбувається, не було б ось таких трьох дій: він очікує, зосереджується, пам'ятає, аби те, на що він очікував, перейшло через те, на чому він зосереджувався, у те, що він пам'ятає. Отже, хто ж заперечить, що прийдешності ще немає? Адже сподівання прийдешності вже існує в дусі І хто сумнівався, що минувшини вже немає? Але ж пам'ять минувшини ще в дусі.

64. Тома Аквінський. Сума теології (вчення про буття Бога). Фома Аквінський — один з найвидатніших представників середньовічної філософії пізнього періоду, видатний філософ і богослов. Культурна спадщина цього мислителя досить широка, особливе місце займає монументальна праця „Сума теології”. В „Сумі теології”(сукупності теологічних вчень) розробляється католицька догматика. Галузі науки і віри чітко визначені. Задачі науки зводяться до пояснення закономірностей світу. Над царством ф-го, метафізичного пізнання є інше царство, яким займається богословія. Сюди не можна проникнути силою мислення. Ф-я повинна служити вірі, сама вона не може довести надприродну істину, але може послабити виставлені проти неї аргументи. „Сума теології” містить 5 доказів. 1) базується на тому, що все рухається чимось іншим. Цим визначається необхідність існування першодвигуна, яким є Бог. 2) виходить із сутності діючої причини. У світі є ряд діючих причин, але першою причиною є Бог. 3) витікає із взаємовідношення випадкового і необхідного. Вивчаючи ланцюг цього в зв’язку також не можна йти до нескінченності. Випадкове залежить від необхідного, яке має свою необхідність або від іншого необхідного або в собі. 4) ступені якостей, які йдуть один за другим, які є всюди, в усьому сущому, тому найвищий ступінь досконалості – Бог. 5) теологічне. В його основі покладена корисність, що проявляється в усій природі. Пізнати Бога можна 3ма способами: опосередковано Божим впливом в природі, все м.б. зрозумілим як частинка нескінченної досконалої сутності Бога, на основі подібності творця і створеного. У створеному Бог реалізує свої ідеї. Людська душа безтілесна, вона є чиста форма без матерії. Цим зумовлюється її незнищеність і безсмертя. Прагнення людини до безсмертя пояснював як доказ безсмертя душі. Розрізняє вегетативну (рослинну), сенситивну (у тварин) душу. У людини додається інтелектуальна здатність – розум. Розуму він надає перевагу перед волею. Джерелом пізнання є не належність до божественних ідей, а чуттєве сприйняття, яке потім обробляється інтелектом. Пізнання сутності можливе за допомогою абстракції. Сенс життя бачить у щасті, яке розумів як пізнання і споглядання Бога. Пізнання – найвища функція людини, а Бог невичерпний предмет пізнання.

65. Ніколас Кузанський. Про учене незнання (пантеїстична тенденція та її зв'язок з діалектичною ідеєю взаємодії всього сущого, вченням про збіг протилежностей, про згорнення світу у богові і розгортанні бога у світі). Н.К. намагався реформувати схоластику, привівши її у відповідність з новими знаннями про світ. Вченню Н.К. властивий сильний діалектичний елемент. Одним з най важливіших творів є „Про вчене незнання”, у якій виклав ідею зв’язку, єдності протилежностей, безконечності Всесвіту. Головною проблемою була проблема Бога та його співвідношення зі світом. Офіційною точкою зору було вчення, згідно з яким, Бог, створюючи цей світ перебуває поза ним, перевершуючи його своєю могутністю та досконалістю. Основною тенденцією у ф-ї К. було прагнення подолати розрив між земним і небесним, зблизити Бога і світ (пантеїзм – ототожнення світу з Богом). Основу пантеїстичної онтології К. Становить вчення про абсолютний максимум і мінімум та їх єдність. Абсолютний максимум – це одна з назв Бога, це єдине начало, поза яким нічого немає і не м.б. Максимум і мінімум – протилежності, але взяті у своєму граничному виразі, вони збігаються. Абс.максимум і є збігом протилежностей. Протилежності властиві лише речам, які підлягають збільшенню чи зменшенню, абс.максимуму вони не властиві. Він вищий за всі протилежності. Отже осягнути його можна, лише долаючи їх і розкриваючи їхню єдність. Проте досягти цього звичайним розумом, що пристосований для пізнання скінченних речей, неможливо. Звідси і поняття „вченого незнання”, тобто розуміння обмеженості мислення, нездатності звичайного розуму за допомогою конечних визначень осягнути безконечну природу абсолюту. Його нескінченність можна або пізнати інтелектуальним спогляданням, або символічно виразити математичними поняттями. Єдність, або зв’язок Бога зі світом, у самому світі виявляється як органічна єдність речей між собою. Для пояснення світу застосовує гасло „Усе в усьому”(Анаксагора). Своє розуміння єдності Бога і світу конкретизує у вченні про згортання множинного світу в єдності Бога і про розгортання Бога у світ. Світ з усіма його відмінностями є результатом саморозгортання абсолютної єдності Бога. Світ із самого початку присутній у Богові, але ідеальним чином, він згорнутий у ньому так, що всі його протилежності і відмінності зведені тут до неподільної тотожності. Те, що у Богові згорнуто в абс.єдність, у світі розгорнуто у багатоманітності речей. Поняття Всесвіту є другим за значенням після поняття абс.максимуму. Це таке первинне начало речей, як і Бог, тільки конкретно обмежене. На відміну від безкінечності Бога, безкінечність Всесвіту - це безмежність, нескінченний процес, який ніколи не м.б. завершений. К. один з перших поширив властиву Богові нескінченність на природу, на матеріальний світ. Якщо цей світ безмежний у часі, то втрачає всякий сенс твердження про його початок і кінець. Всесвіт він порівнював із сферою, центр якої повсюди. К. підкреслював високу цінність людини. Людина належить світові, є однією з його частин, але такою частиною, яка втілює у собі ціле світу, його безкінечну сутність. Вона є вищою ланкою природи, у якій природа досягає найвищої досконалості. Людина стає земним втіленням Бога. Вона є єднальною ланкою між Богом і речами, тому є мірою всіх речей.

66. Бекон Ф. Новий Органон (вчення про індукцію як істинний метод (шлях) пізнання, поняття чотирьох видів ідолів, які обсідають уми людей). Б. – засновник матеріалізму та експериментуючої науки нового часу. Автор трактату „Новий Органон” у якому розвинуте нове розуміння задач науки і основи наукової індукції. Б вважав, що досягнути знання здатності науки збільшувати владу людини над природою може лише наука, котра осягає істині причини явищ. За відношенням до всього передуючого знання Б займає скептичну позицію. Однак він не заперечує можливість достовірного знання, але для досягнення істини вважає необхідним реформу метода. Першим кроком у цій реформі повинно бути очищення розуму від омани (ідолів). Після знищення помилкових думок можлива побудова нової науки на основі істинного судження. За Б ця наука повинна бути раціональною переробкою фактів досліду. Посиланнями її висновків (середніми аксіомами) будуть положення, засновані на поняттях, одержаних шляхом методичного узагальнення або індукції. Передумову індукції утворює аналітичне розуміння експерименту. У своїй теорії Б вперше вказав на значення „отрицательных” інстанцій, тобто підбору випадків, які протирічать раніше зробленому узагальненню і тим самим вимагають його перегляду. Індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент головні умови раціонального методу. В „Новому Органоні” Б свідомо протиставить своє розуміння науки та її методу тому розумінню, на якому заснований „Органон” Арістотеля. Людський розум перебуває у полоні хибних уявлень, забобонів, суб’єктивних суджень, які, наче примари відволікають його від істинного шляху, заважають бачити речі, якими вони є. За Б. існує 4 класи помилкових думок, або примар, властивих людському розуму: 1) примари роду;2)печери; 3)ринку або площі; 4)театру. Примари роду мають основу в самій природі людини та в самому роді людському чи поколінні. Ідоли роду походять із недосконалості людського розуму. Примари печери – це ідоли людини як індивіда, адже кожен індивід має свою печеру, бо кожному належить власна природа, кожен отримав різне виховання. Примари ринку виникають шляхом взаємного спілкування, домовленості в суспільстві. Неправильний вибір слова перешкоджає розумінню. Примари театру своїм корінням заглиблюються в науку і ф-ю. У концентрованій формі в них проявляються усі недоліки існуючих методів отримання знань. Чуттєвий досвід має стати основою розвитку усіх наук. Саме він веде до відкриття нових істин і є тією сферою, де народжується вірогідне наукове знання. Б розрізняє 2 види дослідів : „плодоносні” – що мають на меті принесення безпосередньої користі людині; „світоносні” – мета – не безпосередня користь, а пізнання науки законів і властивостей речей. Передумова перетворення науки – критика існуючої схоластики та сумніви у істинності всього того, що раніше вважалося істиною. Б підкреслив значення тих випадків, що спростовують узагальнення, протирічать йому. В історії науки чітко виступають 2 методи дослідження: догматичний та емпіричний. Догматичний метод починається із загальних положень та прагне вивести з них всі випадки. Емпіричний метод полягає у розумовій обробці матеріалу, який одержується дослідним шляхом. Відкриттів було б більше, якби дослідники користувались правильним методом. Метод – це шлях, головний засіб дослідження. До нього належать засоби, здійснюючі здатність нашого сприйняття та засоби, здійснюючі саму людську думку. Науку розвиває активне випробування природи – експеримент. Головною умовою прогресу знання є вдосконалення здатності умовивід, важливою формою якого є правильна індукція.

67. Декарт Р. Міркування про метод (вчення про основні правила методу пізнання з позицій раціоналізму). Рене Декарт створив с-му раціоналізму, стояв на позиціях дуалізму. Свої погляди виклав у „Міркуваннях про метод”, „Принципи ф-ї”, „Роздуми про першу ф-ю”. У своїх судженнях Д намагається відшукати вихідну тезу для всього знання і метод, завдяки якому, можна посилаючись на цю тезу, збудувати достовірну будівлю науки. Вихідним пунктом є сумніви у загальноприйнятому знанні. Сумнів є одним із актів мислення. Я сумніваюсь, оскільки я мислю. Я мислю, відповідно я існую. Таким чином критерій істинності знання полягає в людській свідомості. Значний вплив на розвиток вчення Д мала релігійність вченого. Він вважав, що для доведення реального існування світу, необхідно довести існування бога. В причині повинно знаходитися стільки реальності, скільки її знаходиться в наслідку. Оскільки ми існуємо, і оскільки ми є сутністю першоначала, то існує саме першоначало – бог. Можливість існування істини зумовлена існуванням вроджений ідей (істин), до яких Д передусім, відносить матеріальні аксіоми. У свідомості головна роль належить розуму – раціоналізму. Д вважав, що джерелом достовірності знання може бути лише сам розум. В процесі пізнання визначне місце мислитель відводив дедукції. В логічному ланцюгу дедукції кожна наступна ланка є достовірною. Однак, для ясного і чіткого уявлення усього ланцюга необхідна сила пам’яті. Тому безпосередньо очевидні вихідні положення або інтуїції, мають перевагу порівнянно із дедуктивними міркуваннями. Озброєний інтуїцією і дедукцією розум, здатний досягнути достовірного знання в тому випадку, коли буде озброєний методом. За Д метод складається із 4 вимог: 1) йдеться про визначення принципів або перших начал. Істинними можна вважати лише ті положення, що не містять жодного сумніву і не потребують доказів, істинність яких очевидна. Критерієм тут виступає ясне сприйняття їх розумом (інтелектуальна інтуїція). 2) формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну річ або проблему треба ділити на простіші складові доти, поки не постануть найпростіші, зрозумілі для розуму речі. (за Д. – логічні зв’язки, ясні й прості істини розуму). 3) містить необхідність дотримувати певного порядку мислення, який полягає у тому, що треба починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших. Таке сходження і є процесом логічного виведення або дедукції. 4) це правило, яке він назвав „енумерацією”, орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність наукового дослідження. Д. був переконаний, що наукове знання утворює єдину логічну с-му і все, що ми можемо пізнати, закономірно випливає одне з одного. Проте вірогідність с-ми наукового пізнання залежить в кінцевому підсумку від тих вихідних принципів, на які спирається мислення у своїх логічних висновках і доказах.

68. Спіноза Б. Етика, доведена геометрично (пантеїстичне розуміння Бога як субстанції, поняття атрибуту і модусу. Свобода як пізнанна необхідність). Центральним поняттям раціоналістичної метафізики є поняття субстанції, корені, якого лежать в античній онтології. Б.С. розвинув матеріальну сторону вчення Декарта протиставляючи дуалізму матеріалістичний монізм – філософський погляд, за яким все різноманіття світу пояснюється за допомогою єдиної субстанції – матерії або духу. Знайомство С. З ідеями Декарта призвело до розриву з іудаїзмом. Завоювання панування над зовнішньою природою і вдосконалення людської природи було основною ідеєю філософії С. Ідеї попередників він доповнив вченням про свободу. С. вважав, що існує лише одна субстанція – природа, котра є первопричиною самої себе. З одного боку природа є утворюючою, а з іншого – створеною. Як природа утворююча вона є субстанцією, або тим самим що і бог. Ототожнюючи природу і Бога, С заперечує існування надприродної істоти, розчиняє Бога в природі і тим самим обґрунтовує матеріалістичне розуміння природи. Мислитель обґрунтовує також важливу різницю між сутністю та існуванням. В одиничних, перехідних речах вони не співпадають, але у вічній, безкінечній субстанції з сутності із необхідністю витікає її існування. Таким чином буття Бога (або субстанції) може бути доведеним виходячи із поняття про сутність Бога (природи). Буття субстанції одночасно необхідне і вільне, оскільки не існує жодної причини, яка б спонукала до дії, окрім її власної сутності. Свобода є центральною проблемою етики Спінози. Вільною є така річ, яка існує лише через необхідність своєї природи. Ототожнивши свободу і необхідність, він ввів поняття „вільної необхідності”, тобто внутрішньої на противагу зовнішньому примусові. Одинична річ не виходить із субстанції як зі своєї ближчої причини, вона може виходити лише із іншої кінцевої речі. Тому будь-яка одинична річ не володіє свободою. Від субстанції слід відрізняти світ кінцевих речей або сукупності модусів. За С модус це те, що існує не само пособі, і в іншому. Субстанція - єдина, її сутність виключає будь-яку множину. Модусів є нескінчена кількість, вони відносяться до субстанції як безліч точок, що лежать на прямій, до прямої. Природа існує незалежно від розуму, поза розумом. Людський розум скінченний, тому він осягає існування субстанції як нескінченної лише у 2 аспектах: як протяжність і як мислення (атрибути субстанції). Людина як предмет пізнання є істотою для якої модусу протяжності – тілу, відповідає модус мислення – душа. Таким чином у будь-якому випадку людина є частиною природи.

69. Сковорода Г.С. Наркісс (вчення про світ, що складається з двох натур); Потоп зміїн (вчення про три світи). Робота „Наркісс" була написана в формі діалогів. Вона одна з перших філософських діалогів Сковороди Г.С. В основу філософ взяв легенду про юнака Нарциса, який дивлячись у воду закохався в себе. Сковорода підкреслює," що хто в водах тільки свою красу побачив, той не в зовнішність якусь, не в тління своє, а в самого себе закохався „. Кожен, по Сковороді, є тим, яке серце в ньому. Кожен є тим де, його серце. В „Наркисі" показана людина, яка містить в собі два начала - тлінне і нетлінне, які поєднуються: в тлінному відображається нетлінне. Все у світі складається з двох протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, обману та істини, тварі та Бога, матерії і форми. Бачити гаманець і не знати, що в ньому, пояснює Сковорода значить дивитися і не бачити. Значення цих двох натур - неоднакове. Основою всіх речей, їх діяльністю і рушійною силою є саме невидима натура ‑ Бог. Питання про бога, що складає першооснову всього сущого - "вищу всіх причин причину", є одним з основних питань у філософській системі Сковороди. Його бог ‑ вічний початок - невловимий і невидимий, тому що він, присутній у всьому, не є частиною, ні цілим, не має міри, тимчасової і просторової характеристики. Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура або тварь. Видима натура – це «лжа», вона обманює нас, приховуючи справжню основу всього існуючого – невидиму натуру або істину. Існуючи в одному сутому, невидима і видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух — з тілом. Вчення про дві натури органічно пов'язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи. Все існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття ("світи") – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Першим і головним світом у Сковороди є увесь Всесвіт - макрокосм. У цьому світі немає ні початку, ні кінця - він вічний і безмежний. Людина, мікрокосм для Сковороди – це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ, або людину, є стрижнем усієї філософської системи Г.С.Сковороди. Але він не пов'язує збільшення людиною своїх пізнань із зростанням матеріальних потреб, задоволення яких розуміється як досягнення людського щастя. Скоріше навпаки: чим краще людина пізнає самого себе і навколишній його світ, тим розумніші і скромніші повинні бути його потреби. Третім - з існуючих "трьох світів" - є символічний світ. Він ототожнюється Сковородою з Біблією. Основна філософська ідея Г. Сковороди сконцентрована навколо поняття "серце" людини. Слово "серце" – це слово-першоджерело. Сковорода порівнює серце з вітром: підіймаючись нечутно й тихо, він потім ламає дерева, руйнує будівлі, здіймає хвилі і жене кораблі, розносить і гасить вогонь. Сковорода звертає нашу увагу на те, що серце це точка, центр, середовище, орієнтир людської душі. Серце – це першоджерело знання, воно дає нам це знання відразу і без роздумів. Іншою характерною рисою серця є рух. Серце - це динамічний центр, єдність, що постійно перебуває в стані становлення. Серце як єдність перебуває в русі, в безкінечній погоні за ідеальною формою аж до самознищення. Серце, за Сковородою, перебуває в доцентровому русі. Людина серця повинна наблизитися до свого центру, до свого суб'єкта-таємниці, до єдиного руху свого велетенського "я". За Сковородою, гармонія людського буття залежить від дотримання кожним принципу спорідненої (сродної) праці. У кожної людини є нахил до спорідненої собі справи. Ця спорідненість є виявом в людині вічного, "Іскри Божої". Принцип спорідненості є принципом відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття.

70. Кант І. Критика чистого розуму (переворот у теорії пізнання). У 1781р Кант написав книгу "Критика чистого розуму". Кант бачить своє завдання в тому, щоб перебороти дві світоглядні позиції, два види однобічного підходу до проблеми пізнання - догматизм і скептицизм. Кант пропонує третій шлях - шлях критики. Причому мова йде не про критику яких-небудь книг чи філософських систем, а про критику самого розуму, взятого в чистому виді, тобто незалежно від досвіду. Кант має намір вивчити інструмент пізнання, перш, ніж пустити його в справу. Кант здійснив корінний переворот у філософії, зробивши предметом філософії пізнаючий суб’єкт, який визначає спосіб пізнання і контролює предмет знань. Людина пізнає в тій мірі, якою сама випробовує природу, вибудовує розумові гіпотези та конструкції. Тобто, чим активнішою є людина, тим ширшими будуть її знання. Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання. Він вважав, що найпершим джерелом пізнання стають чуття, через які нам дається реальність та які постачають матеріал для знання, та глузд, за допомогою якого відбувається мислення. Глузд мислить, а це значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати. Чуття дають нам матеріал неоформлений і невпорядкований. Глузд упорядковує його, накладаючи на нього свої форми – категорії – вони притаманні розсудкові за природою і тому постають як апріорні – переддосвідні. Ми бачимо у сприйнятті предмет(або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає як результат синтезу апріорних категорій глузду та матеріалу чуття. Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Навички здійснення подібних синтезів Кант назвав досвідом. Досвідчена людина це така людина, яка здатна бачене перевести у певні міркування та висновки. Ми можемо пізнати лише те, що самі створили. За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту – розум. Він оперує ідеями, які визначають спосіб упорядкування категорій глузду. Ідеї розуму виконують регулятивну функцію в пізнанні, пробуджуючи свідомість до пізнання. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя: що є Бог, безсмертя, свобода волі. Ідеї не стосуються досвіду, оскільки виходять далеко за його межі, тому їх не можна спростувати або підтвердити на основі досвіду. Ідеї можна сформулювати у їх протилежних значеннях – у формі антиномій. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді на це запитання. На яких же підставах ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, ми опираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза: „ Мені довелось обмежити розум, щоб звільнити місце для віри”. За Кантом існують три види віри. Прагматичною він називає віру людини у свою правоту в тому чи іншому одиничному випадку. Віру в загальні положення Кант називає доктриальною. Сюди ж Кант відносить вчення про бога, і його буття. Зовсім інший характер носить моральна віра, де не постає питання про істинність суджень "Цю віру нічого не може похитнути, тому що були б заперечені мої моральні принципи, від яких я не можу відмовитися, не ставши у власних очах гідним піклування". Вірити в бога означає не міркувати про його буття, а просто бути добрим.

71. Гегель Г.В.Ф. Енциклопедія філософських наук (філософська система Гегеля: 1) логіка; 2) філософія природи; 3) філософія духу) Вищим досягненням нім класичної філософії була діалектика Гегеля. Він вперше представив весь природний, історичний, духовний світ у вигляді процесу, тобто у безперервному русі, зміні, перетворенні, розвитку, а також спробував розкрити внутрішній зв’язок цього руху і розвитку. Гегель розрізняв 3 ступені діалектичного методу: 1) глузд; 2) негативний розум як проміжний етап між глуздом і розумом; 3) спекулятивний розум, який неможливо осягнути мисленням, що спрямований на кінцеві природні цілі. Гегель вважав, що розум є вищим проявом мислення. Розум і глузд повинні складати єдину зростаючу послідовність. За Гегелем логіка це наука про ідею в собі і для себе. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення. Мислитель намагався довести, що походження різноманітного із одного начала може бути предметом раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою – поняття. Значним досягненням Гегеля було дослідження і викладання логіки, як цілісної системи принципів і категорій. Дана система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза), заперечення заперечення (синтез). Система логічних категорій розпадається за тріадою буття-сутність-поняття. Таким чином, Гегель сформулював основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і навпаки, принцип рівності протилежностей, принцип заперечення заперечення. За Гегелем філософія природи це – наука про ідею у відчуженому стані. Він вважав, що природа знаходиться під впливом глузду і є найбільш зрозумілою для нього, вона є царством глузду. Головними формами природного буття виступають механіка, фізика, органіка. Механіку Гегель розглядає через простір, час, матерію, рух. У фізиці розглядає небесні тіла, світло, тепло, розкриваючи зв’язки між ними, вказує на послідовний ряд духовної сутності, що їх породжує. Органіка в Гегеля присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Філософ прагне вказати на те, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу. Філософія духа за Гегелем включає в себе вчення про суб’єктивний дух (антропологія, психологія), вчення про об’єктивний дух (право, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Основу розуміння історії становить поняття світового духу. Прогрес свободи виконується схематично: основу історії становить світовий дух як суб’єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. У своїй діяльності вони виходять із приватних індивідуальних інтересів. Оскільки кожен індивід переслідує свої цілі, часто виходять різні результати та невідповідність між метою і результатом. Гегель вважав, що світовий дух реалізує себе через окремі індивіди – хитрість розуму. Розвиток свободи та історія проходять 3 етапи: деспотизм (вільний тільки один), грецькі поліси, вільна особистість, але в державному устрої (нім народи). Прогрес здійснюється через обрані народи. Поняття хитрості світового розуму дає робити кожному те, що він хоче, але воля наштовхується на волю, на виході виникає результуюча сила. Таким чином чужими руками розум досягає мети.

72. Фейербах Л.А. Сутність християнства (аналіз релігії як соціокультурного феномена). „Сутність християнства" – основна робота філософа - атеїста. Л.А.Фейєрбаха. Центральною тезою роботи є: „Не бог створив людину, а людина створила бога за своїм образом і подобою". „Сутність християнства" - це аналіз виникнення релігії і ставлення людини до неї з погляду Фейєрбаха. Філософ вважає, що люди створили бога таким, якими є вони, тобто усі якості людини були перенесені на бога. Богу приписуються любов, тому що людина сама любить; мудрість і доброту, тому що ці якості вважає своїми вищими якостями; людина вірить в існування бога, бо сама існує. За Фейєрбахом бог є сутністю людини і розглядається в якості вищої істини - істини людської. Тому людське визначення бога є істиною для неї і звідси, вищим буттям, або взагалі буттям. Релігійна людина вважає божеством все, що їй імпонує, все що дає їй особливі почуття. Релігія охоплює всі предмети в світі; все існуюче було предметом поклоніння. Сутністю релігії є те, що в ній божі якості реальні, а не образні; ці визначення служать вираженням божого існування. Релігія забирає в людини всі хороші якості, людина зла не може творити добро, тільки бог є добрим. Фейєрбах вважає, що бог діє в людині," на людину, для людини, він принцип її спасіння". В цій роботі Фейєрбах розкрив свій погляд на людське розуміння бога. Для людини бог є проявом її якостей. Людина є жорстокою, бог - теж. Таке розуміння вона знайшла трактуючи по-своєму Біблію. Крім того, в Біблії багато уваги приділяється страху перед богом. Людина зрозуміла це по-своєму. В результаті цього, протягом довгого часу відбувалось залякування: якщо не боятись, то бог покарає, причому дуже жорстоко. Таке розуміння бога і релігії людина вважає основним і не приймає іншого.

73. Шопенгауер А. Світ як воля і уявлення (світова (космічна) воля, воля як підвалина буття, єдність волі і духу, домінуюча роль волі над розумом, ірраціоналізм і песимізм, основний спосіб пізнання – метод художньої інтуїції). Філософія Шопенгауера різко протистоїть метафізичним поглядам Фіхте, Шеллінга та Гегеля. Життєвим ідеалом філософа був буддистський самітник. Шопенгауер постійно підкреслював самостійне виникнення своєї філософської системи. На думку Шопенгауера, світ є власним уявленням людини. Потрібно розрізняти світ у собі, незалежний від власних почуттів і світ, яким людина його бачить і пізнає, тобто світ феноменальний. Пізнавальна свідомість сприймає світ через сітку особливих категорій, які просто упорядковують наші уявлення. Але світ народжений процесом пізнання, відрізняється від ідеального світу, про який нам важко зробити висновок. Ось чому філософія Шопенгауера не визнає вчення про безпосередньо та абсолютно пізнаваючий, споглядальний та сприймаючий розум. Шопенгауер розрізняє два світи. Один - це уявлення. Інший, відокремленний від нього, це світ реальний, Світ - воля. В першому панує причинність як і в усьому, що знаходиться у часі та просторі. Інший вільний від усяких меж і нічим не сформований, не скутий. Розрізнити ці два світи – задання філософії Шопенгауера. Дві різні сфери; сфера феноменів, яка не має в собі нічого реального і щось зовсім інакше, до сих пір нерозгадане, таємниче, можливо принципово не розуміле. "Це вже не уявлення, а воля…". "Воля - це початок усього існуючого. Воля - це абсолютно вільне бажання, що не має ні причин, ні підстав". Уся різноманість світу за Шопенгауером - це виявлення волі. Пізнання людини - також одна з об'єктивацій світової волі, включеної до нескінченної боротьби її виявлень. Воно служить волі, зокрема цілям збереження істоти, що має різноманітні потреби. Відокремлення волі та пізнання складає важливу особливість філософії Шопенгауера. При цьому в своїх міркуваннях він рухається не від буття до людини, а від людини до буття. Воля - це незмінне прагнення буття. Шопенгауер наділяє її трьома головними властивостями: тотожністю, незмінністю, свободою. Розум людині, за Шопенгауером, це продукт волі. Він гине разом з індивідом, але воля при цьому не втрачається, не руйнується. Людина не завжди співвідносить свою поведінку з мірками одержаного знання. Нація і страх, кохання і ненависть викривлюють наші уявлення, породженні інтелектом. Розум усилює свою міць завдяки волі. Будучи рабом волі, інтелект має властивість пізнавати. Інколи інтелект направляє волю. Але в цій неузгодженості виявляється протиріччя людської природи. В людині закладено кілька програм, і наївно вважати, що вони співвіднесені, гармонізовані у деякій сфері розуму чи волі. Навпаки, унікальність людини виявляється сама в цій первісній "неузгодженості". Песимістична установка мислення виявляється принципово іншим поглядом за відношенням до бездумно теологічної традиції. На думку Шопенгауера, у злі є щось позитивне, воно взагалі неминуче, як наслідок бажання жити. Німецький філософ вважає, що звільнення від світового зла вимагає тотального відновлення втрачених і нереалізованих можливостей, радикального перетворення існуючого світу, багато людей звертаються до релігії, шукають компенсації в мистецтві. Шопенгауер покладає сподівання, яке, не його думку, забезпечує волі кінцеве звільнення. Свобода волі виявляється не в окремих вчинках і втіленнях волі, а в самій її спрямованості. Таким чином, за Шопенгауером, Світова Воля - це могутній творчий принцип, породжуючий всі речі процеси, але споконвічно в ній закладене щось хибне, негативне.

74. Конт О. Курс позитивної філософії (фрагмент: вчення про три теоретичні стани у розвитку пізнання - теологічний або фіктивний; метафізичний або абстрактний; науковий або позитивний). Конт О. французький мислитель, засновник позитивізму. Позитивізм ґрунтується на принципі, що все істинне, “позитивне” знання може бути отримане лише як результат окремих спеціальних наук у їх систематичному об’єднанні і що філософія як особлива наука, котра претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. У своїх працях Конт пише, що “кожна з наших головних ідей, кожна з галузей нашого знання проходить послідовно три різні теоретичні стани: стан теологічний або фіктивний; стан метафізичній або абстрактний; стан науковий або позитивний. Тобто, людський дух, за своєю природою, у своїх дослідженнях користується послідовно трьома методами мислення, за характером своїм істотно різними і навіть прямо протилежними один одному. У теологічному стані людський дух, спрямовуючи свої дослідження на внутрішню природу речей, первісні і кінечні причини вражаючих його явищ, прагнучи до абсолютного пізнання, вважає, що явища творяться прямим і постійним впливом надприродних факторів, довільне втручання яких пояснює усі аномалії Світу. У метафізичному стані, що являє загальну видозміну теологічного, надприродні фактори замінені на абстрактні сили, справжні сутності (уособлені абстракції), нерозривно пов’язані з різними речами і у змозі самі собою творити всі спостережувані явища, пояснення котрих полягає у такому випадку лише у пошуку відповідної сутності. У позитивному стані людський дух пізнає неможливість досягнення абсолютних знань, відмовляється від дослідження походження та призначення існуючого світу і від пізнання внутрішніх причин явищ і прагне, правильно комбінуючи розмірковування та спостереження, пізнати дійсні закони явищ, тобто їх незмінних відношень послідовності і подоби. Пояснення явищ, доведе до його дійсних меж, є віднині тільки встановлення зв’язків між різними окремими явищами і деякими загальними фактами, число котрих зменшується все більше і більше в міру прогресу науки. По-перше, вивчення позитивної філософії, дає нам єдино раціональний засіб виявити логічні закони людського розуму, до відшукання котрих досі використовувались не придатні засоби. Другим наслідком є провідна роль позитивної філософії у всезагальній реформі нашої системи виховання. Спеціальне вивчення загальних положень наук змінило виховання, й сприяло прогресові окремих позитивних наук; це складає третю властивість. Четверта і основна властивість науки, яку Конт назвав позитивною філософією полягає в тому, що позитивну філософію можна вважати єдиною міцною основою суспільних реформ.

75. Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року... (поняття комунізму та його типів; проблема відчуження людини та шляхи її розв'язання). За Марксом комунізм є позитивним вираженням ліквідації приватної власності; на перших порах він виступає як всезагальна приватна власність. Він має двоякий вигляд: по-перше, панування речової власності над ним таке велике, що він прагне знищити все те, чим, на початку приватної власності, не можуть володіти всі; безпосереднє фізичне володіння є єдиною метою життя й існування; категорія робітника не ліквідовується, відношення приватної власності залишається відношенням усього суспільства до світу речей; Цей комунізм заперечує особистість людини, є лише послідовним вираження приватної власності, яка є цим запереченням. Таким чином, перше позитивне скасування приватної власності, „грубий” комунізм, є тільки форма прояву мерзенності приватної власності, яка хоче утвердити себе як позитивна спільність. Комунізм політичного характеру, (демократичний або деспотичний); із скасуванням держави, але в той же час ще незавершений і все ще перебуваючий під впливом приватної власності, тобто відчуження людини. Відчужену працю (працю за примусом, підневільну працю) Маркс розглядав в 4 аспектах: 1) Працівник використовує матеріали, взяті у природи та в результаті отримує потрібні для життя предмети, продукти праці. Ані вихідні матеріали, ані продукти людині не належать – вони їй чужі. Природа стає для робітника лише засобом праці, а предмети, що створюються у виробництві – засобом життя, фізичного існування. Працівник повністю від них залежить. 2) Процес праці для робітника вимушений. Але така праця це не задоволення потреби в праці, а засіб для задоволення інших потреб. Лише поза працею робітник володіє свободою. Таким чином він вільний лише здійснюючи життєві функції (їжа, пиття, статевий акт), спільні у людини і тварин. А праця (форма діяльності притаманна для людини) для працівника є приниженням в собі чола. 3) Праця підневільна віднімає у людини її „родове” життя. Життя чола нерозривно зв’язане з природою. Цей зв’язок – діяльний контакт з природою у якому, головним є праця, виробництво. Але для робітника праця є лише засобом для підтримки власного життя, а не роду. Працівник ставиться до природи і виробництву не як вільна людина, а як робітник, тобто відчужено. Це означає, що в робітника відібрані родове життя та людська сутність. 4) Підневільна праця породжує відчуження між людьми. Раби чужі однин до одного, оскільки вони конкурують за можливість працювати. Не лише робітники, але всі люди є відчуженими. Відносини між людьми також відчужені і різниця полягає лише у видах та рівнях відчуження. Маркс вказував на існування первинних і вторинних рівнів відчуження. Відчужена праця рівноцінна існуванню приватної власності. Життя людей в умовах відчуження робить їх частковими індивідами або нерозвинутими, недолюдськими істотами. Процес обернений відчуженню є присвоєння людині власної справжньої сутності. Маркс пов’язує цей процес із власними перетвореннями, із звільненням, що має у своїй основі знищення відчуженої праці. В цьому випадку праця буде засобом саморозвитку чола, реалізацією чолом своїх внутрішніх сторін. Характеристика присвоєння людині власної сутності, або перетворення праці із примусової в людську розглядається Марксом за тими критеріями, що і процес відчуження: 1) за присвоєнням предмету праці та її результату; 2) за звільненням самої діяльності; 3) за присвоєнням людиною загальної родової сутності; 4) за гармонізацією людських відносин. Таким чином Маркс створює грандіозну картину людства, яке живе в єдності з природою, перетворює природу відповідно до її законів. Гармонія із зовнішньою природою здійснюється через діяльність, в якій людина реалізує свої цілі не за законами утилітарної користі, а за законами краси. Універсально розвинута, живуча в єдності та гармонії з зовнішньою та внутрішньою природою людина є ідеальним філософським образом, що уявляв Маркс в якості ядра комуністичного ідеалу.

76. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії (співвідношення між класичною німецькою філософією і марксистською філософією; визначення основного питання філософи та двох його сторін). Великий вплив на формування ф. поглядів Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейєрбаха. К Маркс і Ф.Енгельс критично сприйняли і застосували на абсолютно нових засадах; їх гегелівське вчення про діалектику як теорію розвитку і ф. метод. По-новому трактуються також ф. ідеї Фейєрбаха, зокрема щодо об'єктивності матерії, сутності людини, критики релігії. Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників. У праці "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії" Ф.Енгельс висуває ідею, що в ф завжди ставлять одне й те ж питання, яке він називає основним питанням ф. Його суть - відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись, як єдність двох сторін: 1) що існувало раніше – свідомість, дух чи матерія (питання про первинність і вторинність). 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об'єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаванність). Ідея Енгельса про основне ф питання має в собі певний евристичний потенціал, оскільки дає можливість певним чином класифікувати ф школи і напрямки. Згідно з марксизмом, філософів, ям визнають матерію первинною, а свідомість вторинною, називають матеріалістами. Тих, хто визнає первинність духу або свідомості, називають ідеалістами. Ідеалізм, у свою чергу, постає у двох формах - суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний ідеалізм бачить першооснову буття у свідомості суб'єкта. Об'єктивний ідеалізм як першооснову буття розглядає дух або ідею, що існує об'єктивно, поза суб'єктом. Залежно від відповіді на другу сторону основного філософського питання філософи також були поділені на два табори: тих, хто визнавав можливість пізнання людиною навколишнього світу і отримання об'єктивно істинного знання про нього, і тих, хто таку можливість заперечував. Філософів, які заперечують можливість пізнання, називають агностиками, а відповідну філософську течію - агностицизмом. Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейєрбаха, але йдуть значно далі. Вони критично переосмислюють й, повертають обличчям до реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика - матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості, а й природи, економічних соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються в суспільстві, процесу пізнання.

77. Юркевич П.Д. Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого (поняття серця як осередку духовного життя людини, яке визначає сутність особистості). Філософські погляди Юркевича сформувалися під впливом вчень Платона, Канта, Сковороди. Філософію Ю. можна назвати філософією душі, мікрокосмосу, пізнати який можливо за допомогою людського серця. Поняття ідеї пронизує всю творчість Ю. Предмети пізнання нашого розуму – ідеї, вона має ідеальне буття, вона є щось мислиме, вона лише прообраз реальності. В ідеї ототожнюється мислення і буття. Сама ідея пізнається як закон і норма явища. Між ідеями та явищами стоїть творча воля Бога і людини. Ю. визнає 3 сфери буття – царство ідей (ноуменальний світ), царство розумних істот(реальний світ), царство примарного існування тілесності (феноменальний). Зрозуміти все буття розумом, пізнати його не можливо. Розум є сферою загального, він не може проникнути в глибину особистісно-індивідуального. Цю діяльність людської душі, яка стоїть поза межами розуму Ю. називає серцем. Органом душі виступає не лише головний мозок, а й усе людське тіло. А оскільки серце поєднує усі тілесні сили, то воно має бути визнане найближчим органом душевного життя. Серце – центр духовного життя людини, в ньому започатковується рішучість, різні наміри і бажання, воно є місцем волі. Серце – центр морального життя людини, в ньому з’єднуються всі моральні стани, це вихідний пункт усього доброго і злого в словах, думках і вчинках, є добрий і злий скарб людини. Світ існує і відкривається передусім для серця, а звідси вже для мислення. У відображені дійсності, яка утворюється нашим мисленням на основі вражень від зовнішнього світу, Ю. пропонує розрізняти 2 аспекти: знання зовнішніх предметів, яке присутнє в цьому уявленні; душевний стан, який обумовлюється цим уявленням і знанням. Саме у цьому аспекті виявляється якість нашого душевного настрою. Не мислення утворює сутність людини, а життя її серця, її безпосередні та глибокі переживання, що походять від серця. Якщо розум – це світло, то духовне життя виникає раніше від цього світла, у пітьмі людської душі. Розум – вершина, а не корінь душевного життя. Істинні знання тільки тоді принесуть користь, коли вони знайдуть місце у серці. Ю. намагається пов’язати біблейське вчення про серце, за яким серце є прихованим, але основним життям Духа, з християнським началом моральності і цим з’ясувати значення моральності для потреб практичної філософії. Він має надію, що саме у вченні про серце закладені основи релігійної свідомості людства. Ю. вважає, що людині притаманний етико-естетичний погляд на світ, який виникає з природи серця. Історія людства починається життям особи в спільному – в племені, роді, її моральність – це звичаї племені, а знання – авторитет старших. Не за себе, а за своє плем’я вона радіє і тужить, спільне благо таке близьке її серцю, що вона довго не може виділити думку про свою окрему корисність. Навіть у предмети неживої природи вкладає вона свою душу, одухотворяючи їх. Людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке бажало б усюди бачити добро, щастя. Тільки в цій формі здійсненого загального щастя вона уявляє світ, що є гідний існувати.

78. Соловйов B.C. Оправдання добра. Моральна філософія (вчення про моральність, пізнання добра і зла). Соловйов створив своєрідну теософську систему. Критикував матеріалізм та атеїзм, вважаючи їх вченнями які спустошують духовну природу людини, ведуть людину в безвихідь. Він доводив, що головним завданням філософії є збагачення теологічними ідеями, стати накою християнського віросповідання. За Соловйовим початком всього існуючого є тотожне з богом абсолютне. Абсолютне сприймається людьми через віру, містить в собі вічні ідеї. Теорія пізнання Соловйова повністю підкоряється його ідеалістичній, релігійно-містичній системі, в якій головна роль відводилася інтуїції та містиці. В основі суспільних відносин люди повинні керуватися християнським вченням – любов’ю до ближнього. В області естетики Соловйов притримувався ідеологічної теорії „чистого мистецтва”, доводячи , що митець творить в тому випадку, коли знаходиться в містичному екстазі, коли його твори є втіленням божественного одкровення.

За Соловйовим первісною основою морального життя людини є сором. У людини пізнання добра і зла не тільки дано безпосередньо у відмітному для неї почутті сорому, але з цієї першооснови, поступово розширюючи свою конкретно-чуттєву форму, воно переходить у вигляді совісті. В межах морального відношення людини до самої себе чи до своєї власної природи почуття сорому (що спочатку має власне статевий характер) зберігає свою формальну тотожність незалежно від того, чи протиставляється воно інстинкту тварин самозбереження, індивідуального або ж родового. Переходячи до іншої області відносин - не до себе самого, як окремої особини і як одному з екземплярів роду, а до ближніх і до Бога, - відносин незрівнянно більш складних, моральна самооцінка проходить через середовище абстрактної свідомості. Сором і совість промовляють різними мовами і з різних приводів, зате суть того, що вони говорять, однакова. Така суть міститься у соромі: совість додає аналітичне пояснення: зробивши це недозволене чи негідне, ти винуватий у злі, гріхові, у злочині. Тільки голос совісті, що визначає ставлення до ближнього і до Бога як добре чи зле, надає йому морального значення, котрого воно без того не мало б, а оскільки сама совість є тільки розвитком сорому, то таким чином усе моральне життя людини, у всіх своїх сферах, виростає мовби з одного кореня, притому кореня чисто людського, чужого світу тваринному.

79. Джеймс У. Прагматизм (поняття прагматизму, прагматичного методу та істини). Прагматизм – це філософський напрямок, що досліджує механізми пізнання і духовні структури, які забезпечують продуктивну діяльність людини. Вільям Джеймс - американський філософ і психолог. Як представник прагматизму Джеймс вважав, що поняття, теорії, визначаються практичними діями, а істинність – успіхом і користю при їх використанні в житті. Головним недоліком попередньої філософії Джеймс вважав її відрив від життя, нерозуміння людської сутності. Істина завжди задовольняє будь-які наші бажання – це вже благо, але бажання різноманітні і можуть бути досить величними; істина, що призивається ними, - подвійне благо. Прагматизм не будує ієрархію людських потреб, гадаючи, що всі агенти психіки рівноцінні у своїх творчих здібностях. За В.Джеймсом, людський досвід досить самодостатній і не має потреби ні в яких трансцендентних сферах, що гарантують його дійсність. Для радикального емпіризму не викликає сумнівів той факт, що відносини між речами переживаються нами так само чітко, як самі речі. Саме таким чином у Джеймса обґрунтовується думка про ймовірну присутність Бога у світі. Люди мають потребу в ньому, хочуть комусь молитися, бути упевненими в стабільності світу, - і вони створюють ідею Бога. Ідея, в свою чергу, визначає їх моральний стан і вчинки. Так ідея породжує реальність, що потрібно людині, отже, сама ідея - у підсумку, на практиці - виявляється щирою. Подібним шляхом стверджується й інший ідеал Джеймса - меліористичний Всесвіт. Віра в те, що світ може змінитися на краще, ми не впадаємо у смуток, а діємо і він стає кращим. Джеймс схильний вважати, що істина визначається особистими інтересами конкретних індивідів. Визначена особистими інтересами, істина повинна вести до успішних дій; вона повинна діяти. За Джеймсом, воля до віри доречна лише в конкретних умовах. Неможливо знайти цю якість як щось, що діє за певних обставин. Насамперед, повинна існувати ясна гіпотеза, що відповідає нашій вірі. Ця гіпотеза покликана бути живою, а не мертвою, тобто, як би за допомогою електричного проводу бути зв'язаною з нашим життям. Визначивши умови, при яких можлива воля до віри, Джеймс потім пояснює, що воля впливає на наші переконання у ситуації вибору, що має характер випадку. Ми бажаємо володіти істиною, ми хочемо вірити, що наш досвід відкриє нам ще більшу істину, і в цьому бажанні ми знаходимо підтримку в інших членів зв'язаного з нами співтовариства. На цій підставі Джеймс стверджував, що наша жагуча людська натура має повне право, і повинна робити справжній вибір, який за своєю природою не може бути здійсненим на основі лише інтелекту. Основні ідеї американського філософа здаються значно випереджальними за свій час. Міркуючи про те, що не слід змішувати екзистенціальну проблему з проблемою цінності, він передбачає появу філософії існування (екзистенціалізму). Джеймс явно формулює гіпотезу, відповідно до якої розумна свідомість – лише одна з форм пізнання світу. Безсумнівно, існують і інші способи світовідчуття. Вони відділені від інтелекту тонкою перегородкою. Дистанція між Джеймсом і сучасним рівнем знання - майже сторіччя, але його праці мають велике значення для сучасності.

80. Вітгенштейн Л. Філософські дослідження (філософія як активність, спрямована на прояснення мовних виразів). Вітгенштейн розглядав мову, як діяльність, тісно переплетену з іншими – нелінгвістичними – видами людської діяльності. Залишивши завдання виявлення апріорної структури мови та її логічної будови, загальної мові та світу, він звернувся до комунікативної сторони мови. В цьому змісті аналіз у Вітгенштейна виступає, як опис функціональної ролі слів та виразів, що породжують їх значення. Він розрізняв “поверхневу” та “глибинну” граматики мови. В першому випадку мається на увазі граматичний синтаксис, в другому – рівень так званих мовних ігор. Мовні ігри представляють собою взаємопереплетення різноманітних форм людської активності. Для людини вони виступають, як його “форми життя”, в які вона занурена та правилам, яких в тій чи іншій мірі наслідує. Ключовим словом його типу аналізу вважають слово “вживання”. В. зберігши ідею про "безглуздість" проблем традиційної філософії, відмовився в той же час від абсолютизації формально-логічного підходу до мови. В. стверджує, що мова служить не тільки цілям опису світу, але і різним людським комунікаціям. Об'єктом філософського дослідження виступає у В. природна ("повсякденний") мова, що розглядається як сукупність "мовних ігор", що ведуться за правилами, що обирається "граючими". В. переходить з позиції логічного атомізму до точки зору логічного емпіризму. Позиція конвенціоналізму у відношенні до мови, відповідно до якого мова виявляється продуктом довільної угоди, позбавляє "ідеальний" мову його спочатку надзвичайного стану. Задача філософії зводиться до визначення й усунення помилок у вживанні мови. Погляди В. мали значний на розвиток лінгвістичної філософії.

81. Франко І.Я. Що таке поступ? (розуміння поступу з позиції еволюціонізму. Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство - зло, а праця - добро. Праця у розумінні Франка – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Одна з основних філософських ідей Франка про те, що найбільшою цінністю на землі є справжня жива людина. Отже, духовний світ людини – її найдорожче надбання. Філософія Франка поєднана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості - це дух істинно франківський, каменярський. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові. Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. Погляд на історію у нього як на процес поступу, що опирається на загальні закони еволюції в органічній природі. Тобто, концепція історичного поступу в історіософії І.Франка свідомо ґрунтується на філософських засадах позитивізму та ідеалах соціалізму. Характеризуючи поступ людської історії, І.Франко передусім не схильний розглядати його як прямолінійно спрямований, що здійснюється по висхідній. По-перше, поступ не охоплює на кожному етапі все людство. По-друге, поступ здійснюється хвилеподібно, де на зміну хвилі високого підйому приходять хвилі падіння, знесилля і зневіри. По-третє, "поступ не держиться одного місця, а йде, мов буря, з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад". Це все переконливо засвідчує, що поступ не досягає вселюдського масштабу й сам по собі має неоднозначні, суперечливі наслідки для конкретної людської індивідуальності. Поділ праці, який є головною рушійною силою поступу, разом з властивою людям неоднаковістю сил, вдачі й здібностей породжує й загострює нерівність між людьми, поділяючи людство на протилежні один одному табори невеликої жменьки багатіїв та мільйонів експлуатованих бідняків. Тому критерієм дійсного поступу має бути не зростання багатства, прогрес науки, мистецтва самих по собі, а "емансипація людської одиниці". З цього погляду І.Франко обстоює розуміння історії як процесу зростання людської волі. Але шлях до повного щастя неможливо здійснити наодинці. Визначаючи спільності, через які людина здатна реалізувати своє прагнення до щастя, І.Франко, завершуючи їх перелік (родина, громада), акцентує увагу на нації. Саме нація, на думку Франка, становить невід'ємну «органічну», «натуральну» складову частину історичного прогресу.

82. Фрейд 3. Я і Воно (поняття свідомого і несвідомого у психіці людини як основа психоаналізу). З.Ф. – австрійський лікар психопатолог, психіатр, основоположник психоаналізу. Основні ідеї викладені в працях „По той бік принципу задоволення”, „Я і Воно”, „Масова психологія і аналіз людського Я”. Досліджуючи характер і причини неврозів, Ф. виявив область людської психіки, що має важливе значення для життєдіяльності людини – несвідоме. За Ф. несвідомі багато наших бажань та прагнень. Досить часто несвідоме проявляється назовні в гіпнотичних станах, сновидіннях, в будь-яких фактах нашої поведінки (обмовках, неправильних рухах, описках). За Ф. психіка людини є взаємодією трьох рівнів: несвідомого, предсвідомого, свідомого. Несвідоме він вважав центральним компонентом, що відповідає суті людської психіки, а свідоме – лише особливою інтуїцією надбудовою над несвідомим. Ф. створив триелементну модель особистості. „Воно” – глибинний шар несвідомого потягу, основа діяльності індивідів, „Я” - сфера свідомого, посередник між „Воно” і „зовнішнім світом”, природними і соціальними інститутами. „Зверх - Я” внутрішньо особова совість, що виникає як посередник між „Воно” і „Я” за рахунок постійно виникаючого конфлікту між ними. „Зверх - Я” є ніби вищою істотою в людині. Це внутрішньо засвоєні індивідом соціально значущі норми та заповіді, соціальні заборони батьків, авторитетів. Глибинний шар людської психіки, за Ф. функціонує на основі природних інстинктів, „первинних потягів” з метою отримання найбільшого задоволення. Безпосередньо сексуальний потяг Ф спочатку розглядав як основу первинних потягів. Пізніше він його запінює поняттям „лібідо”, яке осягає всі сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу і навіть любов до батьківщини. Наостанок він висунув гіпотезу, що діяльність людини зумовлена наявністю біологічних і соціальних потягів, де домінуючу роль відіграють „інстинкт життя” – ерос та „інстинкт смерті” – танатос. Оскільки в задоволені своїх пристрастей індивід стикається із зовнішньою реальністю, яка протистоїть у вигляді „Воно”, в ньому виділяється „Я”, яке прагне подолати несвідомі потяги і спрямувати їх в русло соціально одобреної поведінки за допомогою „Зверх – Я”. Ф не абсолютизував силу несвідомого. Він вважав, що людина може оволодіти своїми інстинктами, пристрастями та керувати ними в реальному житті. Завданням психоаналізу на думку Ф, полягає в переведенні несвідомого матеріалу людської психіки в область свідомості та підкорити його своїм цілям.

83. Бердяєв М.О. Про призначення людини (специфіка філософії як дослідження людини з людини і в людині як належної до царства духу). М. О. Бердяєв займає особливе місце в російській і світовій філософії. Для творчості Бердяєва характерна необхідність філософського осмислення явищ, які аналізуються, постійна зосередженість на своїх переживаннях і пошуках. М.Бердяєв свою ф-ю називав ф-ю духу. Центром в ній стала тема людини, її свободи, творчості особи, духу, історії, зміст якої він розглядав з точки зору загальнолюдських цінностей, визнання примату свободи над буттям, свободи як фундаменту життя особистості. Філософ переконаний у самоочевидності волі людини. Воля Бердяєва - це воля духу людини, її свідомості і самосвідомості. М. Бердяєв відокремлює волю від людини і протиставляє її людині як вищу і первинну сутність, що лежить в основі світу. Свобода не дарується Богом, вона передує буттю і Богу. З первісної свободи розкривається Бог, з неї розвивається і особистість, постає світ як перехід буття в небуття, творчості з свободи. Цим визначається смисл історії. Сформулював протиставлення трансцендентальної і психологічної свідомості. До останньої відніс сферу переживань, які формуються в конкретному життєвому досвіді – це відносна, суб’єктивна свідомість. Трансцендентальне – об’єктивне і абсолютне як сукупність всезагальних умов пізнання. Абсолютні істини існують незалежно від емпіричного їх сприйняття. Вони лише сприймаються певним угрупуванням по-різному, а умови їх існування роблять ці істини сприйнятими чи не сприйнятими. Б. прагнув виробити нове розуміння християнства, нову релігійну свідомість як відновлення досвіду і духовного самопочуття переломної епохи, хворої соціальними вибухами. В ім’я свободи не сприймав ні державних насильницьких політичних начал, ні позадержавного насильства. Передбачав появу культу земної матеріальної сили (надлюдини), який звеличиться на вершині людських трупів. В центрі своїх поглядів на людину ставив особистість та її призначення в універсумі. Суть його поглядів полягала в тому, щоб через свідомість світового зла відновити релігійний смисл життя, повернути людину до істинного покликання в світі, яке робить її гідною вічного життя, дати їй внутрішню свободу. Усвідомлення зв’язку індивідуальних долей з долею світобудови дасть змогу людині здолати трагізм беззмістовного існування, світове зло, трагічну історію. Все це повинно відбуватися за активною участю людини, де найважливішим покликанням історичного процесу є свобода вибору, щаблями якої служить духовний розвиток. Нова людська соціальність повинна виступати як соборна єдність людей, що ґрунтується не на підпорядкуванні деяким зовнішнім силам, а на вільному покладанні начал самої особистості. Така асоціація людей не потребує держави. Місце політичної організації тут займе союз людей для пошуку спільної святині і припинення боротьби за владу. Свобода є насамперед здатність до самоуправління і самозбереження. Втрата будь-якої дисципліни і цієї здатності перетворює народ в стадо диких звірів. Народ тільки тоді гідний називатися вільним і громадянським, коли усвідомлює свою національну єдність як всередині власної держави, так і зовні, перед іншими народами.

84. Вернадський B.I. Наукова думка як планетне явище (біосфера як основна галузь наукового знання; біогеохімічна енергія та й нова форма: енергія людської культури, яка створює ноосферу). Вернадський здійснив кардинальну корекцію стійкої наукової картини світу, де не було місця живому, розробив вчення про живу речовину, біосферу, запровадив поняття всюдності життя, тиску життя, його швидкості та згущення. Біогеохімічна енергія – це вільна енергія, що утворюється життєдіяльністю природних організмів; викликає міграцію хімічних елементів біосфери і тим формує її історію. Поява людини в ряду висхідних життєвих форм означає, що еволюція переходить до використання нових засобів – психічного, духовного порядку. Еволюція у першій мислячій істоті породила небувале знаряддя подальшого розвитку – розум, якому притаманна самосвідомість, з можливістю глибино пізнавати та перетворювати себе і світ. З першої думки людини про світ і про себе, з першого малого практичного винаходу, ідея і проект якого стали передаватися, вдосконалюватися далі, розпочався той інформаційний потік відомостей, що оперезав нині всю планету, потік знань, концепцій, теорій, який дає уявлення про нову специфічну оболонку Землі (ноосферу), яка немовби накладається на біосферу, але не зливається з нею, а все більше справляє на біосферу перетворюючий вплив. Вернадський розглядав біосферу як особливе геологічне тіло, будівля і функції якого визначаються особливостями Землі і Космосу. А живі організми, популяції, види і вся жива речовина - це форми рівні організації біосфери. Вчений зв'язав вчення про біосферу з діяльністю людини з різноманітними проявами буття особистості і життя людського суспільства. Центральною темою вчення про ноосферу є єдність біосфери і людства. Вернадський у своїх роботах розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери в розвитку людства. Це дозволяє зрозуміти місце і роль історичного розвитку людства в еволюції біосфери, закономірності її переходу в ноосферу. Однією з ключових ідей, що лежать в основі теорії Вернадського про ноосферу, є те, що людина співіснує всередині природи і є частиною неї. Людство саме по собі є природне явище і закономірно, що вплив біосфери позначається не тільки на середовищі життя але і на стані думок. Але не тільки природа впливає на людину, існує і зворотний зв'язок. Причому він не поверхневий, що відбиває фізичний вплив людини на навколишнє середовище, він набагато глибший. Таким чином, людина є визначена функція біосфери, у визначеному її просторі і часі. Ноосфера – це біосфера, перероблена науковою думкою, що підготовлене всім минулим планети, а не короткочасне і перехідне геологічне явище. Вернадський вважав за необхідне утворити “Інтернаціонал вчених”, що культивував би свідомість моральної відповідальності вчених” за використання наукових відкриттів і наукової праці для руйнівної, що суперечить ідеї ноосфери, мети. В. високо цінував значення філософії для наукового дослідження, вказував на необхідність систематичної розробки логіки та методології природознавства.

85. Тейяр де Шарден П. Феномен людини (характерною рисою є панпсихізм, що стверджує наявність духовного начала, яке присутнє у Всесвіті і спрямовує його розвиток). Тейяр де Шарден французький антрополог, теолог, член ордена єзуїтів. Прагнув створити наукову феноменологію, яка б синтезувала науковий та релігійних досвід з метою розкриття змісту Всесвіту, породженням якого є людина. Т.Ш. вважав релігію і науку взаємопов’язаними фазами одного акту пізнання, який охоплює минуле та майбутнє еволюції. Центральним методологічним принципом сучасного мислення Шарден оголосив еволюціонізм. Принцип еволюції властивий всім природнім явищам. Основними критичними точками розвитку світу, космогенезу виступають: перед життя (неорганічна природа); життя (органічна природа); мислення, ноосфера, наджиття. На етапі мислення з’являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, створює ноосферу, персоналізує світ. Людина це ланка еволюції, до її появи світ був розділений. Людська діяльність постійно підвищує синтез всього існуючого, створює нову сферу – сферу духу. На цьому рівні виникає вища форма розвитку світу – думка, свідомість, духовність. Для вчення Т. Де Шардена характерним є панпсихізм, тобто визнання присутності духовного начала. Духовне буття розглядалося як радіальна енергія – властивість матерії, що одночасно є духовною рушійною силою, яка завдає імпульс космічній еволюції. Радіальна енергія призводить до ускладнення матеріальних явищ, є природною формою божественної благодаті. Кінцевою метою еволюції є досягнення наджиття, а в ньому точки Омеги. В цій точці сумується, збирається, вдосконалюється свідомість, яка поступово перетворюється на Землі на ноогенез. Космогенез у Шардена ототожнюється з „христогинезом”. Наджиття означає з’єднання людської душі після завершення історії в космічному Христі. Точка Омега – центр Всесвіту, символізує Христа, причетного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього. Христос завдяки механізму втілення володіє універсальними космічними атрибутами. Саме тому він є особливим центром універсуму, від якого починаються та до якого ведуть всі еволюційні шляхи.

86. Фромм Е. Втеча від свободи (основна ідея: ідеологія і культура взагалі коріняться в соціальному характері; сам соціальний характер формується устроєм життя суспільства). Фромм один із основних представників неофрейдизму, перетворив психоаналіз Фрейда в соціальну філософію, переосмислив роль соціальних факторів в розвитку особистості, досліджував вплив психологічних факторів на соціальний розвиток. Фромм виділив такі протиріччя людського існування: екзистенціональні (життя і смерть), історичні (патріархат, матріархат, авторитарна, гуманістична свідомості, протилежні типи характеру, володіння і буття). Основні теоретичні положення психоаналізу Фромма викладені у праці „Втеча від свободи”. В центрі соціально-філософської теорії лежить психологічна модель людини, розвиток як результат пристосування людини до певної соціально-економічної ситуації. Критерієм соціального розвитку є людські самовідчуття (задоволення або не задоволення загальною життєвою ситуацією). Активним психологічним фактором соціального прогресу є соціальний характер - зв’язок індивідуальної психічної сфери та соціоекономічної структури. Людська природа це сукупність потреб, яка реалізується різними способами залежно від певних соціальних умов. Людська природа зберігається, реалізується, модифікується під впливом соціуму. Соціальний характер є результатом адаптації людської природи до структури суспільства. За Фроммом існують такі типи: рецептивний, експлуататорський, накопичувальний, ринковий. В основі кожного типу характеру знаходиться механізм, завдяки якому індивід вирішує свої проблеми: мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм (відказ від особистого Я). Єдиним правильним способом вирішення проблем є любов – критерій буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодівання мистецтва любові відбувається зміна структури характеру (наприклад, перехід до гуманізму). Головна ідея твору – створення ідеального суспільства, в якому спрямованість на володіння замінюється орієнтацією на буття. Функцією такого суспільства є створення нової людини, характер якої визначається відмовою від володіння заради буття, а вищою метою життя – всебічний розвиток та відмова від експлуатації.

87. Сартр Ж.-П. Екзистенціалізм - це гуманізм (християнських і атеїстичних екзистенціалістів об'єднує лише переконання в тому, що існування передує сутності). Сутнiсть i явище - фiлософські категорiї, що вiдображають загальні форми об'ективного свiту, його пiзнання та практичної дiяльностi людей. Сутнiсть - це внутрiшнiй змiст предмету, що виражається в єдностi всiх можливих i суперечливих форм його буття. Явище – певне знаходження (вираження) предмета. В мисленнi категорiї сутність та явище виражають перехiд вiд багатогранностi наявних форм предмета до його внутрiшнього змiсту та єдностi - до поняття. В античнiй фiлософії сутність трактується як начало розумiння речей i разом з тим, як джерело генезису, а явище - як те, що iснує як видимий образ речей. В Демокріта сутнiсть речi навiд'ємна вiд самої речi. В Платона сутнiсть -"iдея", яка має надчуттєвий нематеріальний характер, вiчна та нескiнченна. В Арiстотеля сутність не виводиться з матерiї, з якої будується рiч. В середньовiччi сутність розглядається, як бог носiя, а земне iснування як iлюзорне. В новий час сутність знаходить своє вираження в концепції первинних та вторинних якостей. Кант визнавав об'єктивнiсть сутностi (рiч в собi). Вiн вважав, що сутність не може бути пiзнаною людиною в її самобутному iснуваннi. Гегель стверджував, що сутнiсть існує, а явище - це явище сутностi. Неопозитивiзм вiдкидае об'єктивнiсть сутності. Екзiстенцiалiзм прагне зрозумiти буття, прагне перебороти психологiзм i розкрити онтологiчний змiст переживання. Основне означення буття, як воно вiдкрите нам, тобто нашого власного буття (так званої екзистенцiї) є незамкненiсть, вiдкритiсть. Французький екзистенціаліст Жан-Поль Сартр протиставляє речове буття людському буттю. Матеріальний світ розглядається Сартром як постійна загроза нашому життю. Він вважає, що сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. За Сартром свобода є протилежнiстю буття, яке вiн трактує як емпірично сутнє. Людина вiльна коли вона сама проектує себе, створює, обирає себе, не визначаючись нiчим, окрiм власної суб'єктивностi, сутнiсть якої полягає в повнiй незалежностi вiд будь-чого. Проте людина, на думку Сартра, повсякчас намагається подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття буттю речей, щоб злитися зі світом у стійку, гармонійну цілісність. Подібні спроби виявляються для людини марними, й навіть трагічними, оскільки призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на річ серед інших речей. За Сартром, вихід з відчуження можливий на шляху гуманізації людської ситуації у світі. Таким чином, екзистенціалізм постає єдиною гуманістичною філософією. На думку Сартра, людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, спрямованих у майбутнє. Специфічність людини пов’язана з її постійною націленістю на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації вибору, що є власне єдиною людською ситуацією. Навіть якщо людина відмовляється вибирати, це теж своєрідний вибір – вибір не вибирати. Отже, свобода є універсальною характеристикою людського існування.

88. Камю А. Сіф про Сізіфа. Есе про абсурд (точка зору: абсурд не в людині і не в світі, а в їх спільній пристуності. Сізіф -абсурдний герой). А. Камю тлумачить суспільний світ як світ безправності, відчуження, приреченості, байдужості, в якому людина відчуває себе сторонньою і лише на порозі смерті постає вільно і щасливою. Для описання цього світу він вводить поняття „абсурду” – ясного розуму, що констатує свої межі. Якщо в цьому світі відсутній вищий смисл, то він має „істинну людину”, яка надає смисл життю. Подібно до всіх філософів-екзистенціалістів, Камю вважає, що найважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває за допомогою почуття, яке немовби висвітлює її існування, “буття-у-світі”. В Камю почуттям, що характеризує буття людини, виявляється почуття абсурдності. Воно з’являється не за нашим бажанням, народжується з нудьги, перекреслює значущість всіх інших переживань. Пошуком буття у світі, в якому померла релігійна надія, стає філософське есе Камю “Міф про Сізіфа”. Камю замислюється над питанням : як жити без вищого сенсу і без благодаті ? Світ як такий не є абсурдним, він просто нерозумний, бо він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями й нашим розумом. Камю розглядає два неправомірні висновки з констатації абсурду : самогубство та “філософське самогубство”. Абсурд становлять людина і світ, отже зникнення одного з них означає припинення абсурду. Абсурд є першою очевидністю для розуму, отже самогубство – це затемнення ясності, примирення з абсурдом, ліквідація його. “Філософське самогубство” являє собою “стрибок через стіни абсурду”. Якщо при самогубстві знищений той, хто запитує, то в разі “філософського самогубства” на місце ясності приходять ілюзії, бажане видається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум, любов, милосердя тощо. Камю заперечує і релігію, вважаючи сумнівними всі докази існування трансцендентного порядку. З абсурду Камю виводить заперечення етичних норм, доходячи висновку: “Все дозволено”. Єдиною цінністю стає ясність бачення і повнота переживань. Абсурд не треба знищувати самогубством або стрибком віри, його треба якомога повніше виживати. Камю пропонує людині міф про затвердження самого себе – з максимальною ясністю розуму, з розумінням своєї долі, людина мусить нести тягар життя – самовіддача і повнота існування важливіше за всі вершини, абсурдна людина обирає бунт проти всіх богів. З плином часу філософська концепція Камю певною мірою трансформувалася. “Від анархічної самотності “міфа про Сізіфа”, де абсурд долається сам по собі, Камю переходить спочатку до індивідуалістичного бунту “Калігули” і “Непорозуміння”, а потім до колективістської моралі “Чуми” і “Стану облоги”, яка виражає людську солідарність у боротьбі проти зла. Тому, вважає Камю, є більше підстав захоплюватися людьми, аніж зневажати їх.

89. Гадамер Х.-Г. Істина і метод. Основи філософської герменевтики (герменевтика е філософією «тлумачення»: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття). Герменевтика це мистецтво й теорія тлумачення, що має метою виявити зміст тексту, виходячи з його об'єктивних (граматичне значення слів та їх історично обумовлені варіації) і суб'єктивних (наміру авторів) підстав. Виникає в період еллінізму у зв'язку із завданнями наукового дослідження й виданням класичних текстів та розвивається далі в рамках тлумачення “Свящ писання”. У філософському розумінні цей термін почав вживатися в ранньому німецькому романтизмі. Герменевтика з самого початку була пов’язана з ідеями інтерпретації та розуміння. Представники сучасної філософської герменевтики (Є.Бетті, Х.Г. Гадамер, М. Ладман) вбачають в ній не лише метод гуманітарних наук, але і спосіб тлумачення певної культурно-історичної ситуації та людського буття взагалі. Відомий діяч епохи німецького романтизму Ф. Шлеймахер тлумачив герменевтику як мистецтво розуміння чужої індивідуальності – „іншого”. Предметом герменевтики виступає аспект вираження, оскільки воно є втіленням індивідуальності в її проявах. Як метод історичної інтерпретації герменевтика розроблялась В.Дільтеєм – нім історик культури і філософії, представник філософського життя, основоположник розуміючої психології та школи історії духа (історії ідеї) в нім історії культури. Центральним для Дільтея є поняття „життя”, культурно-історичні реалії. Дільтей, вважав, що людина не має історії, вона сама – історія. Завдання філософії (як науки про дух) полягає в розумінні „життя” виходячи з нього самого. В зв’язку з цим Дільтей запропонував метод „розуміння” як безпосереднє досягнення деякої духовної цілісності – цілісного переживання. Основна проблема герменевтики, за Дільтеєм, полягає в розкритті того, як індивідуальність може стати предметом загальнозначимого об’єктивного пізнання в почуттєво даному прояві чужого унікального життя. Подальше опрацювання цієї проблеми здійснював нім філософ Х.Г.Гадамер, учень М.Хайдеггера, який тлумачив герменевтику в широкому розумінні – як вчення про буття, як теорію пізнання. Багато наслідуючи у Дільтея та Хайдеггера, Гадамер надав герменевтиці універсального змісту, перетворивши проблему розуміння в саму суть філософії. Предметом філософського знання з точки зору герменевтики є світ людини, котрий трактується як область людського спілкування. Саме в цій області відбувається повсякденне життя людей, створюються культурні і наукові цінності.

90. Кун Т. Структура наукових революцій (концепція історичної динаміки наукового знання розкриває значення поняття наукової спільноти; парадигма як домінантна модель або «дисциплінарна матриця»). Томас Кун аналізуючи наукову історію та філософію виявив надзвичайно перекручену, романтизовану картину реального перебігу подій. Глибше дослідивши цю очевидну невідповідність, Кун почав інтенсивно вивчати історію науки і результати досліджень опублікував у праці «Структура наукових революцій». Центральною в теорії Куна є концепція парадигми. У широкому розумінні парадигму можна визначити як набір переконань, цінностей і технік, що їх поділяють члени даного наукового співтовариства. Деякі з парадигм мають філософську природу, вони є загальними та всеосяжними, інші ж парадигми керують науковим мисленням у досить специфічних, обмежених сферах досліджень. Наукові спостереження не диктують єдиних і однозначних рішень, жодна з парадигм ніколи не пояснить усіх наявних фактів, і для теоретичного пояснення одних і тих самих даних можна застосовувати багато парадигм. Який з аспектів складного явища буде обрано і який з можливих експериментів буде почато чи проведено першим, визначається багатьма факторами. Таким чином, у принципі неможливо займатися наукою без деякого набору апріорних переконань, фундаментальних метафізичних настанов і відповідей на питання про природу реальності та людського знання. За Куном, парадигми відіграють в історії науки вирішальну, складну і неоднозначну роль. Раннім стадіям наук, що їх Кун описує як «до-парадигмальні періоди», властиві концептуальний безлад і конкуренція великої кількості розбіжних поглядів на природу. Жоден з цих поглядів не можна одразу відкинути як невірний, оскільки вони приблизно відповідають спостереженням і науковим методам свого часу. Як тільки парадигму приймають, вона стає потужним каталізатором наукового прогресу; Кун називає цю стадію «періодом нормальної науки». Більшість вчених увесь свій час займається нормальною наукою, а тому ця окрема сторона наукової діяльності стала в минулому синонімом науки взагалі. Нормальна наука ґрунтується на припущенні, що наукове співтовариство знає, що таке Всесвіт. Нові теорії не виникнуть без руйнування старих поглядів на природу. Нова, радикальна теорія ніколи не буде доповненням або прирощенням до існуючих знань. Вона змінює основні правила, вимагає рішучого перегляду або фундаментальних допущень попередньої теорії, здійснює переоцінку існуючих фактів і спостережень. За теорією Куна, тільки в подіях такого роду можна визнати справжню наукову революцію. Вона може або статися в якихось обмежених галузях людського знання, або радикально вплинути на цілий ряд дисциплін. Томас Кун відзначив, що науковій революції передує період концептуального безладу, коли нормальна практика науки поступово переходить у те, що він називає «екстраординарною наукою». Раніше чи пізніше повсякденна практика нормальної науки обов’язково приведе до відкриття аномалій. Спочатку несподівані результати називатимуться «поганими дослідженнями», оскільки діапазон можливих результатів чітко визначено парадигмою. Коли ж аномальні результати підтверджуватимуться повторними експериментами, це може призвести до кризи в даній області. Протягом деякого часу розбіжність розглядатиметься як проблема, котра зрештою розв’яжеться шляхом модифікацій і вияснень. Після періоду стомливих і марних зусиль аномалія виходить за рамки ще однієї загадки, і дана дисципліна вступає в період екстраординарної науки. До і під час наукових революцій відбуваються також палкі дебати стосовно законності методів, проблем і стандартів. За цих обставин, із розвитком кризи зростає професійна невпевненість. Неспроможність старих правил веде до інтенсивних пошуків нових.