15. Провідні ідеї, основні проблеми і специфічні риси філософської думки Київської Русі (Іларіон, Нестор, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Клим Смолятич, Даніїл Заточник).

Передумови становлення філософії в Київській Русі:

- Для встановлення давньоруської філософської думки принципове значення мав процес християнізації Київської Русі (988).

- Другою важливою передумовою виникнення, поширення та розвитку філософськиї ідей у Київській Русі є писемність.

- Важливим етапом у зародженні філософської думки на Русі є формування літературно-писемної мови, коли у зв'язку з уведенням християнства почався масовий переклад книг. У давньоруській літературі XI-XII ст. можна виокремити такі напрями: перекладна література та оригінальна. Перекладалися передусім біблійні тексти, твори отців церкви та богослужебна література, потрібні для практичного функціонування нової ідеології. Перше місце серед найпоширеніших у Давній Русі перекладених творів посідає твір Іоана Дамаскіна "Джерело знань". Широко був відомий у Давній Русі слов'янський просвітник Іоанн Болгарський (864-927). Він переклав з грецької твори Іоана Дамаскіна, написав кілька своїх творів і склав слов'янський "Шестиднів", тобто тлумачення біблійного оповідання про шість днів утворення світу (за Біблією).

Поширення в Київській Русі набули і збірки висловів давньогрецьких та римських філософів. Однією з таких була збірка "Бджола".

Філософська думка К.Р. мала християнський характер, її світогляд був наповненим та комплексним. Найбільш яскравим свіченням цього є наявність таких культурно-історичних творів як „Слово о полку Ігоревім”, „Повість временних літ” тощо. В них відображена етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, люд. вчинки, ставлення люд. до суспільства. Все розглядається крізь призму вічного конфлікту добра та зла. У „Слові про закон і благодать” Іларіона Київського показане зростання безпосередньої божественної участі в людській історії, яка поділяється на язичницький період, період іудейського закону і завершальний період християнської благодаті та істини. Основна ідея - історія людства здійснюється внаслідок зміни старого новим, за висхідною лінією. Серед творів Нестора особливе місце займає „Повість временних літ”. де він об’єднав роздрібнений матеріал літописань і цілісно його осмислив відносно історії Руської землі. Нестор прагнув порівняти історичні події з іншими подіями, знайти їх першопричини, передбачити наслідки. Такі проблеми, як світова історія, звідки пішла руська земля, роль і місце її серед інших держав, фактично визначали тему і сенс людського буття. В працях “Повчання” (текст світської, практичної філософії), „Статут Мономаха” (збірник законодавчих актів) В. Мономаха порушуються основні питання про світобудову, державну владу, сутність людини, її моральність, ствердження думки про постійну присутність Бога в людських ділах. Етичною нормою є вимога справедливого суду, в основі якого повинна лежати правда. Основа життя людини – праця. У митрополита Смолятича в „Посланні пресвітеру Фомі” виявляються свідчення високої філософської культури автора та глибоке знання Біблії. Він проголошує, що проблема істини подана у Св. Письмі. Весь всесвіт – книга, яка містить у собі божу премудрість, а людина повинна її прочитати. „Притча про людську душу та тіло” відомого оратора Златоуста (К. Туровського) присвячена філософсько-богословській проблематиці, коментуванню Біблійного тексту. Використовуючи євангельські епізоди, філософ прагне виробити моральні критерії для світської людини. За Златоустом пізнання являє собою тлумачення тексту, що містить божественну істину.

Прославлення розуму, мудрості — основний змістовний орієнтир "Моління" Даниїла Заточника. Мудрість він зіставляє з красою, визначаючи і те, і друге опорою серця. Розум, на його думку, прикрашає людину, наділяє її силою, яка перевершує силу багатства і силу влади та військової слави. Спираючись на свідчення чуттєвого досвіду, він здатний досягти істини, внаслідок чого людина має почитати не віру, а мудрість.

Твердо віруючий і щиро сповідуючий релігію Христа, Даниїл Заточник розглядав на відміну від церковних ораторів добро і зло не з погляду метафізики, а з позиції життєвої практики, в дусі народної мудрості, засуджуючи шлюб без любові, чернецтво без святості. Різко критикуючи чернецтво, підкреслював, що, маючи ангельське обличчя, ченці душею "похабные" і шукати у них святості — це все одно, що шукати смоківницю на вербі або бачити людину верхи на свині. З гіркотою Даниїл Заточник констатував незавидне положення розумної, але бідної людини. Порівнюючи багатого з шовковою подушкою, набитою соломою, він зазначав, що багатий промовить, його всі слухають, а бідного, хоча і розумного, ніхто слухати не хоче. В соціально-політичних поглядах Даниїл Заточник дотримувався концепції "богоданності" князівської влади, вважав, що князь є самовласним правителем, який не потребує посередників ні у відносинах з підлеглими, ні у спілкуванні з Богом. Церква, духівництво повинні служити князю, сприяти реалізації його задумів. Радив князям при розгляді тих чи інших питань прислуховуватися до голосу розумних і чесних радників, які мають його оточувати.

У всіх цих працях знаходять свій вияв особливості, що становлять основу філософської культури Київської Русі. Які ж це особливості?

По-перше, для філософської культури Київської Русі характерний синкретизм, тобто нерозчленованість. Річ у тім, що в культурі Давньої Русі не існувало ще розподілу між різними сферами духовної діяльності людини. Кожен твір тієї епохи для нас є водночас пам'яткою і історії, і літератури, і філософії.

По-друге, для філософської думки тієї епохи характерна різноманітність підходів до розв'язання тих чи інших проблем. Вона розвивається не як монолог, обмежений православною догмою, а як поліфонія (багатоголосся) різних позицій.

По-третє, для філософської думки того періоду характерна теїстичність, тобто розвиток під егідою церкви, церковного світогляду. Однак, будучи теїстичною, вона не була теологічною. Як це розуміти?

Річ у тім, що давньоруські книжники здебільшого були не теологами, не релігійними проповідниками, а політиками. їх непокоїли передусім соціально-політичні та етичні проблеми. Проте їх праці створювалися під значним впливом релігійної ідеології. Тож філософська культура того періоду є теїстичною, але не теологічною.

По-четверте, для філософської культури Київської Русі характерна етизація. Це означає, що розгляд будь-яких проблем здійснювався книжниками з позиції етики: через конфлікт сил добра і зла.

По-п'яте, для філософської думки періоду становлення характерна історіософічність. Тобто центральною проблемою філософської думки Київської Русі була проблема вироблення уявлень про людську історію.

Таким чином, філософська думка часів Київської Русі була переважно оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні питання. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини, при цьому людина розглядалась як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.