48. Поняття закону. Класифікація законів.

Все в світі підкоряється закономірностям. Протягом століть люди помічали певний порядок світостворення та повторюваність явищ. Поняття закону сформувалось на пізній стадії розвитку людського суспільства, в період становлення науки як системи знань. Закон – це стійкий, регулярний, необхідний тип зв’язку між явищами, взятий в узагальненій формі відносно умов свого прояву.

Важливою ознакою закону є необхідність такого зв’язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов’язково пов’язане із старим. Закон – це зв’язок між сутностями, який є: об’єктивним, необхідним, загальним, внутрішнім, суттєвим, повторювальним.

Можна виділити три групи законів: 1) часткові закони, притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо); 2) загальні закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження); 3) універсальні закони (закони діалектики).

Також є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер – «процес розвитку відбувається так, а не інакше». У статистичних законах передбачення носять імовірний характер – «може бути, а може і ні». Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи.

Динамічний закон – закон класу явищ. При цьому, початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон – закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності, бо у ній взаємодіють і виникають нові властивості, відміні від тих, що були притаманні окремим явищам.

Діалектика опирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні; закон єдності та боротьбі протилежностей; закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що діють у природі, суспільстві та пізнанні.

49. Філософський зміст категорії буття. Основні форми буття.

Серед численних філософських категорій, що складали структуру категоріального апарату як різних філософських шкіл, категорія “буття” незмінно займає центральне місце. Буття є все те, що існує: це і матеріальні речі, і процеси, і властивості, і зв’язки, і відносини. Отже, буття охоплює і матеріальне, і духовне. Воно є (Гегель), щось реально суще.

Буття – філософська категорія, яка позначає реальність, що існує об’єктивно за межами та незалежно від свідомості людини(за Гегелем); загальний спосіб існування людини. Ввели античні філософи Парменін (незмінне, непорушне, основа світу), Демокріт (першооснова буття – атом).

Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтології. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система най-загальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Шелер включає до буття і емоційні переживання, і оцінки, Хайдеггер обмежує його тільки колом інтерпретацій. Сартр проти­ставляє «буття в собі» і «буття для себе», розрізняє матеріаль­не буття і людське буття. Основна характеристика людського буття, за Сартром, - вільний вибір можливостей.

Кант вважає, що буття – спосіб зв’язку людського поняття і думок, переходить в свідомість. Категорія мислення.

Фіхте буття – процес пізнання. Буття – щось таке, що дає існування усьому; категорія, форма мислення, що дозволяє відчувати, що світ є, ми десь перебуваємо. Оперує даними. Якщо щось існує, то воно десь існує. Буття: єдність об’єктивного, суб’єктивного і реальності.

Ідеї в категорії буття: 1)світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність(вічна); 2)природне і духовне, індивіди і суспільство існують рівноправно, але в різних формах. Є різні підходи до поділу форм. Основні форми буття такі:1) буття речей (тіл), процесів, які існують незалежно від людини та її діяльності - «перша природа» і буття речей і процесів, створених людиною, - «друга природа»; 2)буття людини як існування її у світі речей і світі духовних цінностей;3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуалізоване духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне; 4) буття соціальне, яке поділяється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в істор.процесі) і суспільне буття.

В Новий час вираж. через Субстанцію (сутність, що лежить в основі себе, дещо, що лежить в основі) – філософська категорія, яка означає внутрішню єдність, різноманітність конкретних речей, явищ і процесів, основу і суть усього існуючого (буття). Якщо різні предмети і явища можуть виникати і зникати, то субстанція нестворювана і незнищувана, вона тільки змінює форму свого буття, переходить з одного стану в інший. Вона - причина самої себе й основа всіх змін, найбільш фундаментальний і найбільш стійкий шар реальності.

Філософи намагалися розв'язати і питання, щодо кількості субстанцій. Так виникли монізм, дуалізм і плюралізм. Плюралізм (від лат. множинний) – філософська концепція, за якою все існуюче складається з множини само­стійних рівнозначних духовних субстанцій, що не зводиться до єдиного першопочатку. (Лейбніц (учення про незалежні духовні сутності - монади), Демокріт.

Дуалізм (від лат. двоїстий) - принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) - духу і матерії, ідеального і матеріального. (Спіноза у вченні про відношення атрибутів мислення і протяжності. Рене Декарт вважав, що в основі світу лежать дві субстанції: духовна (мисляча) і тілесна (про­тяжна). І. Кант, який поділяв дійсність на світ явищ, єдинодоступний пізнанню, та світ надчуттєвих непізнаних «речей у собі».)

Монізм (від грец. один, єдиний) - філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиної першооснови - матерії (матеріалістичний монізм) або духу (ідеалістичний монізм). В античності розглядались першоречовини (вода, вогонь, повітря). Арістотель, Геракліт, Гегель