44 Наука як феномен культури і об’єкт філософського дослідження. Специфіка і основні функції науки.

Наука, як частина культури, полягає в тому що вона інструмент теоретичного і практичного оволодіння природою. Міра оволодіння природою, об'єктивна міра його власного культурного розвитку, що досягається людиною за допомогою практичного використання науки.

Вже з моменту зародження в Древньому світі, наука виступала важливим чинником подолання пережитків міфологічного світогляду. У епоху середньовіччя наука поступово здає світоглядні позиції. Положення верховної світоглядної інстанції завойовує релігія, теологія.

Теологія — вчення, предметом пізнання якого є Бог і все що з Ним пов'язано.

Практично всі бунтарі від науки аж до XVII віку служителі церкви. Саме вони створили духовні передумови для того, щоб наука надалі сперечалася у теології за право визначати світогляд.

Перші реальні ознаки світоглядної значущості науки виявилися в епоху Відродження і пов'язані з коперніковським переворотом.

Сучасна наука є складним та багаторівневим соціокультурним феноменом. Вона досліджується з різних точок зору цілим комплексом дисциплін.

Філософське дослідження науки спирається на єдині універсальні теоретико-світоглядні й методологічні засади (принципові положення, основоположні ідеї тощо). Фундаментальною ідеєю, що пронизує всі структури філософських концепцій, є ідея абсолютної суверенності науки, науковця-дослідника, як незалежного суб'єкта пізнання. Вона виходить з того, що об'єктивність і предметна істинність можливі за умови виключення всього суб'єктивного (суб'єкта, процедур і засобів пізнавальної діяльності) з процесу наукового дослідження, а ідеалом науки має бути створення абсолютно довершених систем теоретичного знання, картини світу на зразок вічного знання.

Онтоло́гія – це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.

Наука в сучасних умовах виконує ряд конкретних функцій:

• пізнавальну — задоволення потреб людей у пізнанні законів природи, суспільства і мислення;

• культурно-виховну — розвиток культури, гуманізація виховання і формування інтелекту людини;

• практично-діючу — удосконалення виробництва і системи суспільних відносин.

Сукупність окремих, конкретних функцій науки формують основну її функцію — розвиток системи знань, які сприяють створенню раціональних суспільних відносин і використанню продуктивних сил в інтересах усіх членів суспільства.

45 Проблема істини у філософії. Співвідношення абсолютної та відносної істини в процесі пізнання. Конкретність істини.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.

Класичне визначення істини, яке потім стало традиційним у філософії, дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань та уявлень дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мислителі, як Ф.Аквінський і П.Гольбах, Г.Гегель і Л.Фейєрбах, К.Маркс та його послідовники.

У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснення.

Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.

Абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.

Прикладом співвідношення відносної та абсолютної істини може бути розвиток знань про будову речовини. У XVIII та, особливо, у XIX ст. в природознавстві була обґрунтована думка, що матерія складається з найдрібніших неподільних частинок – атомів. Цей погляд був відносною істиною, тому що він відображав дійсну будову матерії лише приблизно правильно. Зерно абсолютної істини полягало в правильному уявленні, що матерія дійсно складається з атомів. Подальший розвиток знань про будову речовини призвів у кінці XIX ст. до відкриття електрона – найдрібнішої складової атома.

Конкретність — це властивість істини, заснована на знанні реальних зв'язків, взаємодії всіх сторін об'єкту, головних, істотних властивостей, тенденцій його розвитку. Так істинність або помилковість тих або інших думок не може бути встановлена якщо не відомі умови місця, часу, в яких вони сформульовані. Думка, вірно відображає об'єкт в даних умовах, стає помилковим по відношенню до того ж об'єкту в інших обставинах.