34. Основні методологічні концепції мови науки і природньої мови у неопозитивізмі: логічний позитивізм, лінгвістичний позитивізм.

Неопозитивізм виник у 20-х роках XX ст. - третя історична форма позитивізму, що досліджувала проблеми викладення та оформлення наукового знання. Серед напрямів неопозитивізму основними є:

Логічний позитивізм – напрям неопозитивізму, що намагався сполучити емпіризм, що ґрунтується на принципі верифікації, з логічним аналізом мови науки. Представники – Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Отто Нейрат. Логічний позитивізм стверджує, що знання виражається засобами мови у вигляді речень. Предметом пізнання має бути логіка науки, логіка мови та логіка речення.

Представники напряму запропонували принцип верифікації, що передбачає перевірку відповідності теорії чи твердження фактам реального світу, тобто даним, отриманим емпіричним шляхом. Теорія, що відповідає даним, отриманим з чуттєвого досвіду є верифікованою (істинною).

Лінгвістичний позитивізм – напрям неопозитивізму, що вважає завданням філософії є пояснення мови, але не наукової, а буденної (тобто природної). Представники - Джордж Мур, Людвіг Вітгенштейн, Гілберт Райл. Мова викладення, мова мислення відіграє визначальну роль у пізнанні і в усіх сферах життя людини. Центральним поняттям є поняття «значення» як певний спосіб вживання слова у відповідному контексті. Філософи повинні займатись не вирішенням світоглядних проблем, а діяльністю із визначення точного значення слів і виразів, виявлення та усунення безглуздих тверджень.

Школи неопозитивізму: Віденський гурток (представники логічного позитивізму), Львівська-Варшавська школа (Казимир Айдукевич, Ян Лукасевич, Альфред Тарський – займались дослідженням логіки та семантики).

35. Концепція розвитку наукового знання за к.Поппером і теорія наукових революцій за т.Куном у філософії постпозитивізму.

«Четверта» історична форма позитивізму – постпозитивізм, сформувався як продовження логічного позитивізму. Вів боротьбу з залишками метафізики. Представники: Карл Попер, Томас Кун, Пол Фейєрабенд. Заперечували існування детермінізму (вважали, що явища є незмінними та незалежними одне від одного).

Карл Поппер — британський філософ, логік і соціолог. Розробив концепцію розвитку наукового знання та запропонував принцип фальсифікації на противагу принципу верифікації.

Принцип фальсифікації полягає у спростуванні наукового твердження і виступає як засіб демаркації - відокремлення наукових знань від псевдонаукових. Якщо існує потеційна можливість спростування теорії, тобто співставлення її з досвідом – вона вважається науковою. Наявність фактів зовнішнього світу, що суперечать теорії по ключовим точкам (так званих фальсифікаторам), її фальсифікують і вказують на її необґрунтованість (теорія є хибною). Якщо фальсифікатори на даний час не виявлено – теорія вважається істинною. Розвиток наукового знання, за Попером, полягає у постійному переході від одних проблем до інших.

Томас Кун - американський філософ і історик науки. Розробив концепцію наукових революцій. Центральним поняття є поняття парадигми (матриця мислення, модель дослідження в науці стосовно об'єкта пізнання). Наука у своєму розвитку пройшла декілька етапів: допарадигмальний (існування конкуруючих між собою наукових співтовариств, відсутність загальноприйнятої концепції досліджень); парадигмальний або нормальна наука (формування парадигми, наявність чіткої програми діяльності); позапарадигмальний або екстраординарна наука (криза старої парадигми, наукові революції, оформлення нових парадигм).

Розвиток науки відбувається стрибкоподібно від однієї парадигми до іншої. Наукові революції відбуваються на наукових заходах, на яких вчені узгоджують між собою теорії та терміни. Істина – це конвенція (домовленість між вченими).

36. Культурологічні концепції філософії історії (М.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі, П.Сорокін). Згідно з культурологічними концепціями філософії історії розвиток людства відбувається таким чином: в певний історичний період одна з локальних культур є провідною і проходить свій еволюційний шлях від народження до загибелі, після чого на зміну їй приходить інша.

Микола Данилевський - російський соціолог та культуролог. Розробив теорію локальних культур. У своїй праці «Росія та Європа» стверджує, що всі культури розвиваються, виділив 12 локальних культур. У певний історичний період є одна, яка є провідною. У своєму розвитку культура проходить такі фази: виникнення і кристалізації, процвітання, застій і розпад.

Освальд Шпенглер - німецький філософ, культуролог та історик, продовжував ідеї Данилевського. Свою культурологічну концепцію виклав у праці – «Занепад Європи». Стверджував, що є замкнуті цивілізації, кожна з яких проходить свій життєвий шлях як біологічний організм: народжується, розквітає, досягає вищого ступеня розвитку, після чого перетворюється в цивілізацію і починається занепад, який неминуче завершується розпадом та зникненням культури.

Арнольд Тойнбі – історик, культуролог, філософ історії. Є локальні культури, виділив 21. Локальна культура має циклічний характер розвитку: генезис, зростання, надлом, розпад. Відкрив закон «виклик-відповідь». Кожна локальна культура постійно отримує виклики – внутрішні (соціальні або наукові) та зовнішні (природні). Якщо культура може відповісти на виклик – вона модернізується і живе далі, якщо ні – гине.

Пітірім Сорокін - американський соціолог і культуролог російського походження. Праця - «Соціокультурна динаміка». Культура – унікальне, автономне явище, організовує людство і об’єднує людей (наприклад, мова). Культура – це фактор формування соціальних груп людей і держав. Культури народів є взаємопов’язаними і постійно взаємодіють.

37. Специфічні риси і коло проблем сучасної герменевтики як теорії розуміння, методу гуманітарних наук, мистецтва тлумачення текстів та інших досягнень культури людства (Х.-Г.Гадамер). Герменевтика - це мистецтво й теорія тлумачення, що має метою виявити зміст тексту, виходячи з його об'єктивних (граматичне значення слів та їх історично обумовлені варіації) і суб'єктивних (наміру авторів) підстав. Виникає в період еллінізму у зв'язку із завданнями наукового дослідження й виданням класичних текстів та розвивається далі в рамках тлумачення “Свящ писання”. У філософському розумінні цей термін почав вживатися в ранньому німецькому романтизмі. Герменевтика з самого початку була пов’язана з ідеями інтерпретації та розуміння. Представники сучасної філософської герменевтики (Є.Бетті, Х.Г. Гадамер, М. Ладман) вбачають в ній не лише метод гуманітарних наук, але і спосіб тлумачення певної культурно-історичної ситуації та людського буття взагалі. Основоположник герменевтики нім. богослов і філолог Ф. Шлейємахер розумів під герменевтикою вчення про способи проникнення в духовний світ євангельських текстів, тлумачив герменевтику як мистецтво розуміння чужої індивідуальності – “іншого”. Як метод історичної інтерпретації герменевтика розроблялась В.Дільтеєм – нім історик культури і філософії. Центральним для Дільтея є поняття “життя”, культурно-історичні реалії. Дільтей, вважав, що людина не має історії, вона сама – історія. Завдання філософії (як науки про дух) полягає в розумінні “життя” виходячи з нього самого. В зв’язку з цим Дільтей запропонував метод “розуміння” як безпосереднє досягнення деякої духовної цілісності – цілісного переживання. Основна проблема герменевтики, за Дільтеєм, полягає в розкритті того, як індивідуальність може стати предметом загальнозначимого об’єктивного пізнання в почуттєво даному прояві чужого унікального життя. Подальше опрацювання цієї проблеми здійснював нім філософ Х.Г.Гадамер, учень М.Хайдеггера, який тлумачив герменевтику в широкому розумінні – як вчення про буття, як теорію пізнання. Гадамер надав герменевтиці універсального змісту, перетворивши проблему розуміння в саму суть філософії. Його заслугою є перетворення філ. Герменевтики з мистецтва тлумачення релігійних текстів на метод інтерпретації будь-якого гуманітарного тексту. Для нього текст є кінцевою реальністю і предметом філософії. Завдання герменевтики він вбачав не в розкриті смислу створених у минулому текстів, а у виявлені можливих інтерпретацій, також і тих, про які автори тексту могли і не знати. В своїй праці “Істина і метод” Гадамер розглядяє герменевтику не як методологію гуманітарних наук, а як спробу осягнути, чим же є насправді ці науки поза їх методологічним усвідомленням. Вважав, що мова зберігає, крім смислу, суб’єктивні і об’єктивні передумови розуміння і є носієм традицій.

Герменевтику цікавить людина, що живе не стільки в об’єктивному світі, скільки в просторі історії і культури, в світі соціально-історичних цінностей і особистісних смислів. Щоб зрозуміти людину необхідно зрозуміти умови її життя, її звичаї, думки і отримані знання, мистецтва до яких прагне людина.

38. Ідея суспільного прогресу: історія і сучасність. Проблема критеріїв суспільного прогресу. Суспільний прогрес означає поступальний рух суспільства по висхідній лінії. Основними ознаками суспільного прогресу є: поступальна направленість соціальних процесів, їх подальше ускладнення та об’єктивність (соціальні реформи), які ведуть до розквіту суспільства. Критерії суспільного прогресу: 1) ступінь розвитку виробничих сил; 2) тип економічного ладу; 3) надбудова (рівень гуманізації суспільства: ступінь розвитку науки, культури, особистості; ступінь росту свободи; форми політичного життя суспільства; всенародна доступність до освіти та до досягнень культури та науки). Будь-яке суспільство володіє рисами і прогресу, та регресу, але в суспільстві прогресивні риси повинні домінувати, інакше це суспільство не буде розвиватись та загине. Спосіб виробництва являє собою основу суспільно-економічних формацій, а в самому способі виробництва визначальним моментом є продуктивні сили, на які активно впливають виробничі відносини. Але суспільна структура не вичерпується цією своєю основою. У суспільстві існують різні установи, інститути, ідеї, без яких воно не може існувати. Для того, щоб виявити місце цих явищ в структурі суспільно-економічної формації, їх взаємозв’язок з основоположними елементами, К. Маркс використовує категорії “базис” і “надбудову”. Базис – це сукупність історично певних виробничих відносин, що складають економічну структуру суспільства. Ведучі положення в базисі займають пануючі виробничі відносини. Він є об’єктивним підмурівком, на якому формується відповідна йому надбудова. Надбудова включає: а) суспільна свідомість; б) ідеологічні відношення (правові, естетичні, політичні, релігійні, соціальні); в) суспільні установи і інститути, що закріплюють ці відносини (держава, політичні партії, творчі союзи, культурно-освітні організації, суд, прокуратура, церква). Практична динаміка процесу відображення базису в надбудові визначається економічними інтересами класів, соціальних шарів суспільства, матеріальними потребами людей. По мірі усвідомлення людьми своїх соціальних інтересів проходить перетворення соціально-об’єктивного в соціально-суб’єктивне. Взаємозв’язок базису і надбудови знаходиться в суворо об’єктивній детермінації: надбудова породжується економічним базисом. Базис і надбудова як найважливіші структурні компоненти суспільно-економічної формації знаходяться в суворо об’єктивній субординації: базис детермінує відповідну надбудову; надбудова відображає породжуючий її базис; еволюція і революційні зміни базису спричиняють за собою еволюційні і якісні перетворення надбудови. У історії розвитку суспільства проявляється закономірна тенденція: з переходом до більш прогресивної суспільно-економічної формації зворотний вплив надбудови на її базис, на всі сфери життя суспільства посилюється. В умовах сучасного суспільства роль надбудови зростає, вона надає нову функцію – служить засобом свідомої побудови нового базису. Тому таке величезне значення набувають перетворення в надбудові. Необхідно пам’ятати, що основною ланкою революційних змін в суспільстві є перетворення надбудови, формування демократичних форм управління.

39. Походження людини як філософська проблема. Специфіка та основні проблеми людського буття Питання про суть людини, її походження і призначення – найважливіша проблема філософської думки, щодо якої існувало багато концепцій (міфологічних, релігійних, наукових). Філософія виходить з того, що людина виступає як вищий рівень живих організмів на Землі, істота генетично пов’язана з іншими формами життя, виділилася з нього завдяки здатності виробляти знаряддя праці, володіє членороздільною мовою, здібністю до спілкування, мисленням, етично-етичними якостями. Людина - унікальне творіння природи, суспільства, та самої себе, є сукупністю всіх суспільних відносин. Соціалізація кожного нового покоління взагалі і людини зокрема - процес складний і багатосторонній. Він здійснюється у безперервному «діалозі» безлічі різноманітних людських вимірів. Цю безліч можна розподілити на три рівні: індивід, особистість, індивідуальність. Поняття індивід підкреслює передусім біологічні характеристики людини, її приналежність до виду людини розумної. Тут значущими є здоров'я, фізична краса, задатки здібностей, характерні особливості психіки, що успадковуються від батьків. Поняття особистість містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов'язку, а також до настанов суспільної моралі. Поняття індивідуальність визначає зміст неповторного духовного світу людини, її найвищі цінності та безумовні авторитети. Діалог у вимірі людських відносин має такий вигляд: відношення «я - я», внутрішній діалог, умова формування самосвідомості і самооцінки; відношення «я - ти», умова формування морального почуття, почуття любові, ненависті, дружби; відношення «я - ми» умова виховання національної свідомості, класового почуття, почуття гуртової солідарності, соціальної справедливості; відношення «я - людство», умова усвідомлення своєї належності до роду людського; відношення «я - друга природа», умова оцінки світу речей, створених людиною; відношення «я - природа», умова формування екологічної свідомості, різних філософських концепцій (Руссо, Толстой); відношення «я - універсум», умова формування світогляду, релігійних і філософських вчень, міркувань щодо життєвого сенсу і смерті. Суспільство, соціальна спільність, індивід являють собою суб'єкти д-ті. Д-ті належить вирішальна роль у впливові предметів природного та соціального світу на особистість. Під впливом діяльності можуть змінюватися, зникати, виникати нові риси даної особистості. Відомо багато видів діяльності, її класифікують за різними ознаками. Розрізняють практичну та духовну, фізичну та розумову, моральну та аморальну, законну та незаконну, корисну та безкорисну, прогресивну та реакційну, колективну та індивідуальну, активну та пасивну, творчу та нетворчу. Виділяють різноманітність видів людської діяльності за її сферами, це трудова, освітня, споживча, громадська, політична, ігрова діяльність. Особливо слід виділити таку форму діяльності, як спілкування. Специфіка поняття "спілкування" полягає в тому, що воно відображає не просто дію людей, а взаємодію між ними, і таку форму взаємозв'язку, яка виникає в процесі спільної дії для досягнення певних цілей.