1. Філософія і світогляд. Структура світогляду. Ф. (“любов до мудрості”) – система знань, що прийняли форму переконань про світ, л., місце л. в світі, серед інших л. та пізнання світу, л. і сусп.. Також під Ф. розуміють форму люд. мислення, теор. форму С. Ф-фи намагалися осмислити основи буття, способи пізнавальної діяльності, суть не тільки явищ природи, але і суспільного життя. Ф. виникла в історії дух. кул-ри як особлива форма сусп. свідомості, що формувала світоглядне знання. Ф. вивчає не частину дійсності, а весь світ в цілому. Основна проблема С. –відношення: людина-світ. Ф. є способом теоретичного вирішення світоглядної проблематики. Ф: 1) теор. форма С., спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень; 2) усвідомлений С.; 3) вона прагне бути аргументованою, внутрішньо стрункою, логічно послідовною. Основні аспекти взаємозв'язку Ф. та С.: Ф.-різновид С., тобто частина С.; як теорія С., ф. концентрує С.; "ф є теор. ядром С.". З ін. боку – С. є частиною Ф, у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості Ф є ширшою. С. постає дух. ґрунтом для виникнення та розвитку ф. Ф. свої проблеми бере з життя, підносить на вищий рівень осмислення, вираження та розв'язання.

С. - система уявлень людини про світ, місце л. в світі, відношення л. до світу та себе. Виступає як орієнтир і регулятор поведінки л. 1 з форм свідомості л-ни, невід’ємний атрибут життєд-сті. Світ для л. завжди постає у формі відношення “людина–світ”. Світ –практично-опосередкована предметна дійсність, в якій і за допомогою якої здійснюється л-ка життєд-сть. Суб'єкт С. - особистість, соц. група. С. є універсальним, інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, орієнтує на вирішення найважливіших проблем л-кого існування, виражає імперативи поведінки л. та сенс життя - фун-не призначення С. До структури С. входять: 1) світовідчуття (окремі, зовн. прояви буття; емоційно-психол. бік С.); 2) світосприйняття (Формується цілісна картина світу, визначається взаємозв'язок процесів і явищ; почуття грають більшу роль, ніж розум). 3) світорозуміння (буденне і теоретичне) - відображення через поняття, здатний розкрити закономірності та сутність явищ і процесів, пізнавально-інтелектуальний бік. С. як система утворюється взаємозв’язком 3 підсистем: 1. Пізнавальна: погляди, уявлення, знання; 2. Ціннісна: переконання, ідеали, цінності; 3. Спонукально-діяльна: уявлення про власні інтереси, мотиви, мету, програми, засоби, принципи діяльності, навички. С. формувався 2 шляхами: антропоморфізм (усвідомлення л-ою світобудови, перенесення на неї своїх якостей) та соціоморфізм (усвідомлення л-ою та сусп. себе за аналогією властивостей і законів природи). С. є аптропосоціоморфним, тобто відображенням реального світу та його усвідомленням з погляду досягнутого знання. Історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, філософський, науковий, мистецький. 2 сторони світогляду: 1) інтелектуально-пізнавальна, 2)емоційно-психологічна. За способом існування є груповий та індивідуальний. За ступенем та чіткістю самосвідомості: життєво-практичний–відображення щоденної д-ті л. (досвід, навики, традиції). Теоретичний ( поняття, концепції, теорії, гіпотези; різновидом є Ф). За носієм: індивідуальний, колективний, груповий, національний, регіональний, загальнолюдський. За рівнем усвідомлення: усвідомлений, неусвід., частково -, буденний, науковий, філ.. За істор. епохами: архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, 20 ст., 21 ст.. С. за моральноцінністними орієнтаціями: егоїстичний, гуманістичний, антигуманний, альтруїстськиї, цінничний, шовіністичний, ін. За будовою: цілісний, фрагментарний, внутрішньо налагоджений, суперечливий. За ступенем адекватності сприйняття дійсності: реалістичний, фантастичний, викривлений, адекватний дійсності. частково адекватний. За ставленням до визнання існування вищих сутностей: релігійний, скептичний, агностичний, атеїстичний.

2. Основні історичні форми світогляду та їх специфіка: міфологічний, релігійний, філософський. Світогляд - система уявлень л. про світ, місце л. в світі, відношення л. до світу та самої себе; Виділяють 3 істор. типи: міфол., реліг., філ.. Міфологія (переказ+вчення) -такий спосіб розуміння прир. і сусп. явищ, що полягає в одухотв-ні і персон-ції цих явищ, наділенні їх люд. за х-ром, але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями. Міф - рання форма дух. кул-ри л-тва, що поєднувала зародки знань про природу, реліг. вірування, політ., екон. і філ. погляди, мистецтво. Ядро - страх і зовн. контроль; емоційно забарвлений, конкретно-чуттєвий образ світу. Сприймався як реальність, що не потребує доказів. Передумови формування: а) первісна л. ще не вирізняла себе з навкол. середовища – природ. та соц.-го; б) нероздільність первісного мислення, яке чітко не відокремилося від емоц. сфери. Фун-ції міфів: усвідомити зв'язок минулого з сучасним і майбутнім; складалися колективні уявлення; дух. зв'язок поколінь; вироблення та збереження сусп. сист. цінностей, впровадження норм поведінки. Притаманні:1)Синкретизм - немає чітких відмінностей між матер. і дух. явищами.2)Антропоморфізм – ототожнення природ. сил з люд-ми (анімістична картини буття).3)Символізм - оперує символами, кожний образ позначає певне явище/поняття.4)Політеїзм– кожне прир. явище має свою причину–Бог. Богам притаманні люд. риси, пороки, але безсмертні. Л. - іграшка в руках прир. чи над- сил, життєвий шлях визначався фатумом. Усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка – тотема. Релігія (набожність, святиня) –форма С, де освоєння світу відбувається через його по2ня на потойбічний і повсякденний. Це почуття причетності, залежності та обов’язку по відношенню до таємної вищої сили, що дає опору і гідна поклоніння. Чітко виділяється суб’єкт і об’єкт. Ідея відділяється від матерії і протиставляється їй. Світ роз2ся на духовний та тілесний. Носієм міф. С. є рід, а Р. спрямована на особу. У зв’язку з цим змінилися способи контролю та впливу на особистість. Серцевина Р. – віра і мораль. Основа рел. С. - віра в 1 всевладного Бога. Якщо для міфу головним є обґрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії - досягнення єдності л. з Богом. Наявність культу – системи усталених ритуалів, догматів. Роздвоєна і л. - єдність души і тіла: душа –божий початок, тіло – гріховний, тваринний. Безсмертя душі. Нове уявлення про простір і час: у просторі виділяються святі місця, зони сакрального, священного та буденного. На зміну циклічним уявленням про час міфу приходять уявлення про спрямованість у майбутнє (Страшний суд). Наявність сист. абсолютних морал. норм та цінностей, встановлені Богом-засоби соц. регламентації, регул-ня, збереження моралі, традицій. Ф. є істор. типом осмислення світу, який вирішує всі світоглядні питання виключно рац-ним, лог. шляхом, відкидаючи міфи, емоції, віру і т.п. феномени людини. Зародилась як намагання вирішення основних світоглядних проблем засобами розуму. Ф. виникає у відповідь на потребу у рефлексії та самоаналізі, як наслідок почуття незадоволеності і сумніву в житті. Пошук гармонії знань про світ з життєвим досвідом, віруваннями, ідеалами. С. в Ф. виступає в формі знань і носить систематизований х-р. Осн. риси:1.Вироблення універсальних знань або універсальних принципів дух. життя. Якщо міфологія синкритичний образ світу, релігія – цілісний, то ф. виробляє – систем. образ світу (Універсалізм). Властива абстрактно-понятійна форма освоєння дійсності. Спирається на наукові знання. 2.Субстанціоналізм - намагання пояснити внутрішнє влаштування і розвиток світу через єдине стійке начало. 3.Ф. прагне творити дійсність і збагачувати її. 4.Прагне поставити і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття. 5.Є біполярним, поєднує образно-емоційне і логічне осягнення світу. 6.Культурно-історично забарвлений. 7.Невластива нетерпимість, відстоює свободу в області думки, необхідна умова-сумніви. 8.Плюралізм. Різні філ. системи незважаючи на їхню наукоподібність не можна звести 1 до 1, більш менш замкнутими ідейними цілісностями. 8.Долає автоматизм життєдіяльності і прилучає до вічного, нескороминучого у світі, до світового цілого. Досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне та естетичне ставлення людини до світу; виробляє певні критерії і принципи сусп. та індивід. д-сті.

3. Філософія як специфічна форма суспільної свідомості. Основне коло філософських проблем. Предмет та функції філософії Філософія- система знань, що прийняли форму переконань про світ, людину, місце л. в світі, серед ін. л. та пізнання світу, л. і сусп. Об'єкт і предмет - відношення "людина-світ". Ф. досліджує: 1) природу та сутність світу; 2) природу, сутність та призначення л.; 3) систему "л.-світ" у цілому. Риси:1.Вироблення універсальних знань/принципів дух. життя. Виробляє систем. образ світу-універсалізм. 2.Субстанціоналізм- пояснення внутр. влаштування і розвитку світу через єдине стійке начало. 3.Прагне творити дійсність і збагачувати її; розв'язати проблеми людського буття. 4.Біполярна-поєднує образно-емоційне і логічне осягнення світу. 5.Культурно-історично забарвлена. 6.Відстоює свободу в області думки, необхідна умова-сумніви. 7.Плюралізм. Кожна філ. система - замкнута ідейна цілісність. 8.Прилучає до світового цілого. Рефлексія - специфічне явище у сфері духовного опанування людиною світу, яке не збігається з пізнанням. Ф. - систематизована, раціональна рефлексія л. щодо відображення загальних підвалин л-кої діяльності. Основне коло філ. проблем. 1.Що собою представляє світ? Розкриття природи світу знайшло своє вираження у питанні, що є первинним – матерія чи свідомість -> 2 осн. напрями – матеріалізм й ідеалізм. Матеріалізм: світ за своєю природою матеріальний, безкінечний у часі і просторі, матерія– первинна. Свідомість- продукт, властивість матерії - вторинна. Матер. світ існує незалежно від л., б.-яких надприр. сил. Форми: наївний і зрілий, стихійний та філ-ки осмислений, метафіз. та діалект.. Ідеалізм: первинність духу, свідомості. 1)Об'єктивний ідеалізм- світом панує світовий розум, який є самостійною сутністю, що перевтілюється у матер. предмети і обумовлює їх існування. 2)Суб'єктивний: світ- суб'єктивний світ л.. Речі не існують поза і незалежно від нас -продукти свідомості. Дуалізм: матерія та свідомість - незалежні 1 від 1 основи світу. 2.Питання про пізнаваність світу. Мат-зм стверджує, що л. здатна пізнати світ, знання відповідають матер. об'єктам, тримають в собі їх образи, можуть бути і є істинними. Об'єктивний ід-зм також ствердно відповідає, але через абсолютну тотожність розуму і дійсності, а пізнаванність світу - тотожність реальності й думки. Філ. напрямок, що заперечує пізнаванність світу – агностицизм (як правило, суб'єктивний ід-зм): л. не може мати достовірних знань, оскільки реальний світ–світ її почуттів, які внаслідок обмеженості та індивід. особливостей люд. органів чуття, спотворюють дійсність, не можуть дати вірогідного знання про неї. У теоріях пізнання різних філ. систем при розв’язанні питання про джерело знань зустрічаються 2 осн. течії: раціоналізм і емпіризм. Рац-сти (Спіноза, Декарт, Лейбніц) стверджують, що єд. джерело достовірних знань і критерій істини - розум, абстрактне мислення. Емпіристи (Бекон, Берклі, Гоббс, Локк) звеличуючи чуттєвий досвід, принижують роль розуму, абстрактного мислення і пізнання. Філ. вчення поділяються в залежності від методу, що застосовується: діалектичні і метафізичні. Діалектика: світ за своєю структурою - єдине ціле, де все взаємопов'язано і взаємозумовлено, знаходиться в русі, розвитку. Метафізика: світ за своєю структурою - сукупність не пов'язаних між собою предметів, явищ та процесів. Функції Ф.: 1)Світоглядна: розширює і систематизує знання, світ як єдина складна система. 2)Методологічна: загал. принципи і норми пізнаня 3)Гносеологічна: розробка системи засобів, методів пояснення, вивчення і перетворення світу. 4)Аксіологічна: цінності життя, система моральних і гуманістичних принципів, ідеалів, смисл життя. 5)Інтегративна: об'єднання практичного і ціннісного досвіду людей 6)Критична: опозиція до забобонів, стереотипів, що заважають формуванню нового світобачення.

4. Основне питання філософії як філософська проблема: історія і сучасність. З давнини філософи помічали існування матеріальних та ідеальних явищ (образів). Їх завжди цікавило, що таке оточуючий людину світ, яка його сутність, як він об лаштований? Чи створений він, чи існує вічно? Яка його доля в майбутньому, чи є перспективи існування? Яке місце і роль людини в цьому світі, в чому смисл її існування? Основне питання філософії – питання про відношення свідомості до буття, свідомості до матерії, духу до природи. Вперше осн питання філософії було сформульоване Ф. Енгельсом у праці „Л.Фейєрбах і кінець нім класич філософії”в кінці 19ст. Осн питання філософії має 2 сторони : 1). полягає у вияснені проблеми що є первинним, а що вторинним; 2). Вивчення проблеми пізнання світу (чи здатні ми у наших уявленнях та поняттях про світ отримувати правильне відображення дійсності). Залежно від вирішення осн питання філософії, в історії філософії виділилися 2 осн напрями: матеріалізм, котрий первинним вважає природу, буття, матерію. Виходить з того, що світ за всоєю природю матеріальний, вічний, несотворимимй, безкінечний у часі і прсторі. Матерія – первинна. Матеріальний світ згідно з матеріалізмом існує сам по собі, незалежно від людини, ні від будь-яких надприродних сил. Ідеалізм – першоначалом вважається дух, свідомість, ідея. Історичними формами матеріалізму є : стихійний (наївний) матеріалізм давніх мислителів (давній схід, античній світ), метафізичний (механістичний) матеріалізм (Галілей, Гельвецій, Дідро), діалектичний матеріалізм. Виокремлюють два види ідеалізму: об’єктивний та суб’єктивний. Об’єктивний ідеалізм виходить з того, що над світом панує світовий розум (логос, дух, ідея, поняття), який із самого початку дається як самостійна сутність, а потім перевтілюючись у матеріальні предмети, обумовлює їх реальне існування. Суб’єктивний ідеалізм розглядає реальний світ лише суб’єктивний світ людини. Речі не існують поза і незалежно від нас. Вони – продукти нашої свідомості, породження органів чуття. Крім основних способів вирішення основного питання філософії є ще дуалізм, який визначає матерію і свідомість дух і природу, мислення і буття як дві самостійні основи. В історії філософії були спроби примирити матеріалізм та ідеалізм, зняти основне питання філософії. Наприклад, Декарт вважав, що атрибутом духовної субстанції є мислення, а матеріальної – протяжність та форма. Кант вважав, що з рівною доказовістю можуть бути засновані протилежні рішення (світ і кінечний, і не має меж). Більшість філософів визнають пізнаванність світу. Але деякі суб’єктивні ідеалісти пізнають частково пізнаванність світу, або сумніваються, або заперечують її. В сучасній філософії представники неопозитивізму, екзистенціалізму намагаються довести неможливість пізнання світу і людини.

5. Основні методи філософського пізнання. Діалектика і метафізика. Метод – це спосіб пізнання дійсності шляхом впорядкованої діяльності, розкриває засоби і способи пізнання дійсності. Метою методу є вплив на дійсність. Історично склалися дві альтернативні концепції - метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни. Поняття "діалектика" якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії - мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку - вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) пізніше під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) у Гегеля діалектика - це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу"; 4) діалектика - це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалектика - це теорія розвитку не лише "абсолютної ідеї", "абсолютного духу", як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика - це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діалектика - це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини; 8) діалектика - це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти; 9) діалектика - це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі. Діалектика опирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що діють у природі, суспільстві та пізнанні. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку. а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об'єктивних процесів. Діалектика, на відміну від інших концепцій розвитку, розглядає предмети і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв'язку, а отже, й у взаємодії, та суперечливості. Тому діалектика є альтернативою усіх теорій, вчень, течій і напрямків, котрі відкидають, ігнорують чи фальсифікують об'єктивні принципи зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення, таких, як метафізика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм, "негативна" діалектика. Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого; 4) метафізика — це наука про з'ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель. Предмет метафізики - розмірковування про абсолютне світове ціле (яке недоступне ніякому відчуттю), про свободу волі, безсмерті, вічності та безкінечності. Метафізика - це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилася діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Отже, діалектика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є єдиним цілим, де все взаємопов’язано івзаємозумовлено, а з погляду стану – він знаходиться в русі та розвитку. Метафізика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є сукупністю непов’язаних між собою взаємопереходами предметів, явищ та процесів. Стосовно стану світу метафізика визнає рух і розвиток лише в певних межах– як зменшення і збільшення, як повторення.

6. Основні способи і форми буття філософії. Філософія і філософування. Західна та східна парадигми філософії і філософування. Філософія – одна з стародавніх і найбільш захоплюючих областей людського знання, духовної культури. У перекладі з стародавньогрецької слово “філософія” означає “любов до мудрості”. Зародившись у VII-VI ст. до н.е. в Індії, Китаї, Стародавній Греції, вона стала стійкою формою суспільної свідомості на всі подальші віки. Розрізняють 2 способи буття філософії: епістемний (вивчаються загальні риси процесу пізнання, основи і межі, достовірність і недостовірність;характерні риси – раціоналізм, систематичний аналіз, логічні докази, прагматизм; тут людина ще не протиставляється світу, мислителі вдаються до природи, космосу); софійський (людина усвідомлена як проблема Ф. софістами (мудрецями), які перші вказали на протилежність людини і світу, суб’єктивного і об’єктивного; людина – "мірило всіх речей"; духовні мотиви та цінності – основа людської діяльності; переважають художні форми мислення, гуманітарне знання). Подвійність способів буття філософії забезпечує її сутнісну єдність та діалектичну взаємодію. Основні форми буття Ф.: ідея (найважливіша функція пізнання будови світу, не тільки відображає об’єкт, а й спрямована на його перетворення): ідея субстанції (що лежить в основі світу), ідея детермінізму (причинно-наслідкового зв’язку), ідея інтедермінізму, ідея змісту життя, ідея пізнавальності світу; напрямок (матеріалізм і ідеалізм, раціоналізм і ірраціоналізм, релігійно-філософський, сцієнтизм, антропологічний); теорія (система понять і уявлень про певне явище, у вузькому змісті – вища, сама розвинута форма організації наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності та існуючі зв’язки в певній області знань – об’єкта даної теорії); течія (суб’єктивний та об’єктивний ідеалізм; пантеїзм; деїзм; метафізика; діалектичний матеріалізм; неотомізм; персоналізм; тейярдизм; сцієнтизм – неокантіанство, позитивізм, постпозитивізм, неопозитивізм; марксизм; антрополог. – екзістенціоналізм, герменевтика, фрейдизм, неофрейдизм); Філософствування виступає як специфічна технологія філософського мислення. Філософування і філософія пов’язані як частини цілого. Їх різниця та єдність полягає в тому, що філософування виступає як процес мисленно-умоспоглядальної діяльності (рух думки), а філософія, поряд із цим, включає в себе ще й результат цього процесу (певне цілісне знання концептуально-узагальненої ідеї). Східна філософія орієнтується на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, кит. П’ятикнижжя), цінує найбільше те, що освячене віками, намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне світовому цілому. При цьому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв’язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоствердження.

7. Морально-етичний характер філософської думки Стародавньої Індії: ортодоксальні і неортодоксальні течії і школи. В Індії існує багатовікова традиція, згідно якої всі філософські системи поділяються на дві великі групи: ортодоксальні (правовірні, вони признають авторитет Вед); неортодоксальні (заперечують Веди). До числа ортодоксальних відносяться, шість основних шкіл: санкх’я, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта. В них даєтсья філософське обгрунтування індуїзму – третього періоду в історії релігії Індії. До неотродоксальних філософських систем відносяться джайнізм, буддизм і чарвака-локаята. Характерною рисою давньоіндійських філософії є близький зв’язок філософії та релігії, слабкий зв’язок з наукою, спрямована на людину і гармонічне відношення людини до природи. Корiння перших філософських узагальнень сягає найдавнiших записiв мiфологiчних текстів, до так званих "Вед" III тис. до н.е. В перекладi "Веди" буквально "знання". До цього часу вiдносяться фiлософсько-епiчнi поеми "Махабхарата" i "Рамаяна". Продовження фiлософських традицiй вiдобразилось в "Ушпанiшадах" VІІ ст до н.е. Східна парадигма характеризується розмитістю меж між людиною i світом. Морально-етична тематика переважає над натуралiстично-емпiричною. Будучи переважно споглядальною щодо природного буття основну увагу придiляє постiйному самовдосконаленню людини, а не вдосконаленню свiту. Реальний свiт - це iлюзорна картина яка тiльки здається чимось справжнiм. Ця категорiя iлюзорностi носить назву "Майя. Веданта - найстарiша школа - розглядає свiт, що складається з безособового духу "брахмана". Iндивiдуальна душа хоч i безсмертна та недосконала. Лише коли людинi повнiстю вдасться вiдокремитись вiд повсякденних турбот, тiльки тодi душа зiльється з брахманом. Чарвака - школа чотирьох основних елементiв з яких складається свiт (вода, повiтря, вогонь, земля). Санкх'я - вчення про первиннiсть душi до матерii. Мiманса i джайнiзм розробляли шляхи звiльнення душi вiд матерiального свiту. У Буддизмі свiт розглядається як потiк матерiальних i духовних елементiв- "драхм". Остаточна мета людського життя "нiрвана" Йога - вчення про фiзичнi засоби звiльнення душi вiд свiту. Характерна риса древньоiндiйського суспiльства - розпад його на чотири варни. Кожна варна це замкнута група людей, вона займає строго визначене мiсце в суспiльствi. Розумова праця стала монполiею вищоi варни - жрецiв-брахманiв. Тiльки брахмани могли вчитися за священими текстами. Фiлософiя Древньоi Iндii зароджуеться вже в "Рiгведi", розвивається в її пiзнiх частинах, i досягає своєї вершини в Упаiшоїдах. В "Гiмнi Пурушi" мiститься свiтоглядне пояснення соцiальної нерiвностi людей, системи варн в Індії. В ведах зароджується уявлення про закон. В "Рiгведi" також постає питання про створення свiту. Мiфологiчний свiтогляд яскраво висвiтлений в Брахманах. Це своєрiдний опис релiгiйного ритуалу. Але разом з тим там дано багато положень фiлософii Iн-дii: це i субстанцiйний початок всього iснуючого (брахман), i взаємовiдносини свiту та людини. Ведiйська лiтература стала плiдним грунтом для розвитку фiлософських знань в Iндiї.

8.Соціально-етичний характер філософської думки Стародавнього Китаю: конфуціанство і даосизм. Філософська думка в Китаї базувалась на мiфологii "П’ятикнижжя" ("Уцзи"): "Книга пiсень", "Книга iсторii", "Книга змiн", "Книга обрядiв" та лiтопис "Чунь-цю". В "П'ятикнижжi" продовжується розвиток древнiх уявлень про двi протилежнi i разом з тим близьких сили - ян та iнь. Поступово зароджується найважливiше для древньокитайського свiтогляду уявлення про "дао" ("шлях") як свiтовий закон, якому пiдкоряються i природа i люди. Древньокитайська фiлософiя включала в себе i зачатки наук: математики, астрономiї, медицини. Однак в Древньому Китаї науки були розвинутi слабо i це залишило слiд на рiвнi китайської фiлософiї. Фiлософiя в Китаї iснувала i розвивалася в таких основних фiлософських школах, як: Конфуцiанство; Моiзм; Школа закону; Даосизм; Школа "iнь-ян" (натурфiлософи); Школа iмен. В бiльшостi шкiл переважала практична фiлософiя, пов'язана з проблемами життєвої мудростi, моралi, управлiння. В Китаї найвпливовішим було вчення Кун Фудзи (Конфуція) - конфуцiанство. Основна праця "Луньюй"). Філософські концепції вчення Конфуція наступні: Концепція жень ("гуманність", "людинолюбство") і лі ("правила", "етикет"). Ці компоненти відбивали погляди Конфуція на державний устрій і соціальну організацію суспільства. Суть другої концепції - "бути відданим, (чесним) сановником, почитати правителів". Вона охоплювала цілий комплекс проблем, пов'язаних із системою керування й насамперед з нормами взаємин глави держави й чиновників. Третя концепція відома як "навчання про середину", якою Конфуцій застерігає від захоплення крайностями. Конфуцій вважав, що всі справи повинні вирішуватися на основі принципу справедливості, тобто, з'єднав воєдино такі віддалені поняття, як "влада" й "справедливість". П'ята концепція стосується відношення людини до тієї віри, яку вона сповідає. Конфуцій не бачить державу окремо від суспільства й одиничної людини. Схеми державного устрою управління державою й суспільством базувалося на лі ("правилах"). Наряду з конфуціанством одинією із осн. течій кит. філософії є даосизм (представники Д. Лаоцзи, Чжуанцзи, Лецзи, Ян Чжу). Д являв собою філос. вчення матеріалістичного. характеру, із зачатками примітивної діалектики. Вихідною ідеєю фылос. Д. є навчання про дао — шляхи, споконвічний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку й зникнення всього Всесвіту. Будь-яка дія, що суперечить дао, означає марну втрату сил і призведе до невдачі й загибелі. Тому мудрий правитель наслідуючи дао, не робить нічого, щоб керувати країною, і тоді вона процвітає, перебуваючи в спокої й гармонії. Всі речі рівні між собою, а мудрець вільний від пристрасті й упередженості, однаково дивиться на знатного й раба, з'єднується з вічністю та Всесвітом, не засмучується ні про життя, ні про смерті, розуміючи їхню природність і неминучість. Ідеї Д. мали важливий вплив на розвиток кит. культури й філософії.

9. Етичний раціоналізм Сократа. Основні сократівські школи (кініки, кіренаїки).

Великий вплив на античну філософію справив Сократ 469-399. Він сучасник Демокрита. Все життя Сократа – це є втілення його вчення. Відомими школами Сократа є : мегарська, кініська, кіренська. Кіренаїки (Гедоніп, Федор, Гігезій) вважали змістом і метою людського життя прагнення до насолоди. Реальною є дійсність, цінним те, що отримуєш в даний момент. Кініки (Діоген, Антисфен) навпаки вважали, що людина повинна звільнити себе від залежностей, задоволень, що обмежують людину. Реальними є одиничні речі, загального не існує, кожен сам по собі. У центрі філософії Сократа – людина. Але вона розглядається як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Антропологія – в широкому сенсі вчення про природу і сутність людини. Інтересам Сократа були чужі міфологія та метафізика. Його філософія народжувалась під двома основними девізами: “Пізнай самого себе” і “Я знаю, що нічого не знаю”. При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майєвтичною. Ціль майєвтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. Переконання Сократа в існуванні об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії. Власних творів Сократ не залишив. Про філософські погляди можна судити лише з творів Платона і Ксенофонта. За своїм способом життя й філософування, що справляв не менше враження, ніж зміст його висловлювань, С. ближчий не до філософа в традиційному розумінні, а до народного мудреця. Основне своє завдання він вбачав не в розбудові власної філософської системи, а в залученні до філософської співтворчості, процесу продукування філософсько-етичних ідей того чи того співбесідника за допомогою майєвтичного, повивального мистецтва. Аристотель стверджує, що саме С. почав використовувати індуктивні докази та робити загальні визначення. В сфері моралі С. постає як послідовний раціоналіст, ототожнюючи доброчинність зі знанням. Хто знає що є добро, не може чинити зла. С. заперечує неможливість суперечності між розумом і поведінкою, сповідуючи цільність людської особистості. Критикуючи недоліки влади він був переконаний у можливості їх подолання і приведення існуючого державного устрою у відповідність до кращих його зразків, вже набутих в ході історичного поступу. С. запровадив діалог як один з основних методів пошуку істини, передусім окреслив і чималою мірою розбудував спосіб формування діалектичного мислення, одним з перших почав застосовувати його до розгляду життєвих проблем людського буття.

10.Система об'єктивного ідеалізму Платона. Афінський філософ Платон походив із аристократичного роду. Погляди Платона складаються у систему, до якої входять: вчення про буття; вчення про Бога; вчення про світ; вчення про походження світу; вчення про душу; вчення про пізнання; вчення про моральність вчення про суспільство. Система об’єктивного ідеалізму Платона складається з: Онтології, дійсності, космології, гносеологію, етики, ідеальну державу. Перш за все, оригінальним є вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. За відношенням до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивне поняття. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому найвищою ідеєю у Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона. Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями. Гносеологія Платона ґрунтується на протиставленні тіла і душі. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання це пригадування того, що колись душа знала, а потім забула. Метод пригадування - метод сходження до ідей, до загального шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі пригадування є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей. Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона". Будуючи власний зразок держави, він зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі тому, що соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

11.Філософська система Аристотеля. А. народився у фракійському м.Стагір, навчався у Платонівській академії, був вихователем сина македонського царя Філіпа, заснував школу – гімнасії в Афінах. Культурна спадщина цього мислителя досить широка. Важливими працями мислителя є вчення „Про душу”, „Фізика”, „Метафізика”, „Категорії”. Філософія А. розглядає питання логіки, психології, теорії пізнання, космології, політики, етики, педагогіки, риторики, естетики, фізики, зоології, вчення про буття, політекономіки. Він обговорює і критикує деякі положення Платона, атомістів, піфагорійців, ранніх матеріалістів. Вчення А. - об’єктивний ідеалізм, що склалося в результаті критики вчення Платона про ідеї. За А. кожна одинична річ є єдинстю матерії і форми. Форма нематеріальна, але вона не є потойбічною сутністю. Так, мідна куля є єдність речовини – міді і форми – кулеподібності, що надав їй майстер, але в реально існуючій кулі вона складає одне ціле з речовиною. Протилежність матерії і форми не безумовна. Мідь є матерією за відношенням до кулі, але вона є також формою за відношенням до фіз. елементів, сполукою яких, за А. є мідь. Мідь не має форми, оскільки ще не є кулею і в той час вона є можливістю форми. Форма є дійсністю того, можливістю чого є матерія. Згідно А. в межах світу почуттєвих речей можливий послідовний перехід від матерії до співставною з нею формою і навпаки. Кожна форма може розглядатися як матерія для якої повинна існувати відповідна їй вища форма. Такою граничною формою є першорушій бог – ідеалізм. В загальному випадку за А. чуттєво-сприйнятні речі є єдністю матерії та форми. Логіка за А. – наука про докази, форми мислення, що необхідні для пізнання. Зв’язки думок є відображеннями об’єктивно існуючих зв’язків. А. розглядав логічну будову суджень, питання про терміни, про правильність умовиводів і доведень. В центрі усіх досліджень знаходиться теорія умовиводів. Відповідно до специфіки античного знання А. головне значення надає достовірним і необхідним висновкам, а не висновкам ймовірності, можливості. Тому на перший план мислитель висуває рух думки від загального до часткового (дедукція). За А. космологія – геоцентрична, Земля має форму кулі, джерелом руху є бог (першорушій). Одним із важливих принципів А. є вчення про доцільність у природі. Даний принцип розповсюджується на все буття і навіть на бога. Така доцільність є внутрішньою і безсвідомою доцільністю природи. Приклади доцільності філософ вбачав в рості організмів. Важливими також є суспільно-політичні теорії А. Наукове споглядання є вищою доблестю, найбільш досконалим видом блаженства. Споглядальна діяльність розуму існує за для себе, не прагне ні до якої зовнішньої мети, містить в собі насолоду, що властива тільки для неї. Найкращим класом вважав землеробський, однак вони в силу свого способу життя та територіальної розпиленості не здатні активно втручатися в питання управління. Цим питанням за А. повинні займатися класи суспільства середнього достатку. А. розрізняє 3 добрих і 3 поганих форми правління державою. Добрими він вважає форми, при яких виключена можливість корисливого використання влади, а сама вдала служить суспільству в цілому це – монархія, аристократія, політія (влада середнього класу, заснована на змішанні олігархії та демократії). Поганими або виродженими формами управління державою А вважав – тиранію, олігархію та крайню демократію.

12. Атомістичний матеріалізм (Левкіп, Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар). Передумовою виникнення атомізму стала потреба дати матеріальне пояснення спостережуваним властивостям речей – їх множини, руху, змін. Вчення атомізму було геніальною спробою вирішення цих труднощів. Атомісти передбачали існування безкінечної кількості тілесних часток, вони припускали існування пустоти у якій відбувається рух часток і заперечували можливість їх безперервно ділитися, вбачали у них непроникні атоми. Відповідно до цієї гіпотези, кожна річ, будучи сумою досить великої (але не безмежної) кількості часток – досить малих, але в силу своєї неділимості, ні в що не перетворюючись, вже не може розглядатися як безкінечно велика і в той же час зовсім не мати величини. Засновником атомізму вважається Левкіп (м.Мілет). Він стверджував, що все складається із дрібних неділимих часток і пустот. Це вчення активно розвивав філософ Демокріт. Праці Демокріта охоплюють питання філософії, логіки, етики, політики, педагогіки, теорії мистецтв, мовознавства, математики, фізики, космології, психології. Вихідним положенням атомістичної системи є існування атомів і пустот, що утворюють своїми безкінечно різноманітними з’єднаннями всі складні тіла. Відповідно, однією із головних передумов його вчення стало те, що відчуття є необхідним джерелом пізнання, хоча і недостатнім. Недостатні і неточні свідчення відчуття виправляються за рахунок більш тонкого розумового складу. Демокріт вважав, що філософія вивчає не те, що відомо всім, а те, що знаходиться в основі всього. Положення атомістичного вчення розповсюджуються на вчення Демокріта про життя і душу. Життя і смерть органічно пояснюються як сполучення і розкладання атомів. Душа складається із вогняних атомів і є їх тимчасовим з’єднанням. Душа не смертна. Ідеалом Д. є життя, забезпечене загальним законом і порядком, безтурботна, благодушна. Важливою умовою є розділення праці. Етичні погляди - розумна насолода життям – полягають у світлому, спокійному душевному стані, що зумовлений згодою із природою, виконанням боргу, мірою в усьому. За Д. такого стану можливо досягнути за рахунок навчання, поєднаного із вихованням, без якого не можливо осягнути мистецтво і мудрість. Епікур підтримував основні положення теорії Д. він вважав головним завданням філософії – створення етики, вчення про поведінку, котра приходить до щастя. Але етику можливо побудувати за умови визначення місця, яке займає у світі людина. Тому етика повинна походити із фізики, а фізиці повинна передувати розробка теорії пізнання. Епікур доводив, що вчення про причинну необхідність всіх природних явищ, не повинно зводитися до неможливості свободи для людини. В межах необхідності повинен вказуватися шлях людини до свободи. Мислитель вважав, що рух зумовлений внутрішньою властивістю атомів – їх важкістю, яка разом із їх формою, положенням, порядком стає важливим об’єктивним визначенням атому. Кількість форм атому обмежена, оскільки атом не має великої важкості. Рухаючись атоми здатні довільно переходити з прямолінійного на криволінійний рух. Це є необхідною умовою свободи людини. Критерієм щастя є задоволення. Благо породжує задоволення. Зло породжує страждання. Розробці вчення про шлях до щастя повинно передувати знищення страху перед богами, смертю і потойбічним світом. Боги не здатні втручатися у наш світ, а душа смертна. Лукрецій Кар, виразник ідеології і інтересів демократичних шарів римських рабовласників, найбільший матеріаліст і атеїст Стародавнього Риму. (Філософська праця – поема “Про природу речей”) Задачу філософії Лукрецій бачив в з’ясуванні природи речей і природи свідомості, тобто в тому, щоб дати цілісну картину світу. Світ, за Лукрецієм, складається з атомів і пустоти. Атоми являють собою вічні, рухомі найдрібніші частинки матерії, що є межею подільності речей. Всі речі природи являють собою результат різноманітних співвідношень рухомих в пустоті атомів. Визнання існування пустоти як неодмінної умови, що робить можливим рух атомів, пустота на відміну від атомів не має тягаря. Тому в природі, вказував Лукрецій, зустрічаються як предмети великого об’єму і малої ваги, тому що в них багато пустого простору, так і предмети малого об’єму, але важкі, тому що в них міститься багато атомів, але мало пустого простору.