59. Внутрішня політика Директорії.

Після того як 19 грудня 1918 р. на Софійському майдані у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебен з нагоди перемоги, функції Директорії як органу, що керував повстанням, вичерпалися. М. Гру-шевський, В. Голубович, О. Жуковський та інші лідери українських есерів наполягали на негайному відновленні законодавства Центральної Ради. Але Винниченко і Петлюра не бажали віддавати владу органові парламентського типу, яким була Центральна Рада. Надзвичайно тяжке міжнародне і внутрішнє становище України, здавалося б, свідчило на користь організації верховної влади у формі диктатури, а не парламентської демократії. Насправді ж диктатура Директорії призвела до кризи влади. Всередині неї існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. Діяльність цього п'яти особового органу паралізувалася також особистим суперництвом В. Винниченка й С Петлюри. До того ж здатність головного отамана УНР володіти ситуацією була обмеженою. Реальна влада зосереджувалася у військових структурах, а точніше, у виборних отаманів напівпартизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. Вони воювали лише поблизу своїх осель, а коли складалися несприятливі обставини — розпорошувались без бою, прихопивши з собою зброю. Під час повалення гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 p., перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася до 21 тис. чол. Директорія урядувала на більшій частині України близько півтора місяця. Чому ж вона так швидко втратила вплив? На найвищому, директоріальному, рівні влада декларувала відданість інтересам трудящих селян, але здійснювала надто помірковану політику. Хоч поміщицькі маєтки підлягали експропріації, строки й порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща домоглася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв'язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною. Директорія декларувала також відданість інтересам робітничого класу. Фактично ж вона або її отамани — часто без узгодження з вищою владою, але завжди без дисциплінарних наслідків для себе — придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки. М. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Г. Макаренко. Директорія створювалася з конкретною метою — для ліквідації гетьманського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР.

Становище уряду було тяжке й тому, що всередині його не було єдности,

не було спільної лінії в політиці. Єдине, що на перших кроках

об'єднувало уряд, була боротьба проти Гетьмана та його уряду.

Директорія, як згадано вище, оголосила Гетьмана поза законом, і кожний

громадянин, що зустрів би його, повинен був арештувати його і передати

в руки республіканських властей. Частина гетьманських міністрів була

заарештована, інші виїхали або перейшли в підпілля. Арештовано й

вивезено до манастирів — митрополита Антонія (Храповицького), єпископа

Євлогія та кількох православних священиків. Тоді в Україні не було ще

окремої Української Церкви, і ці арешти справили дуже негативне

враження. Значну частину службовців звільнено. Був проект зліквідувати

Українську Академію Наук, «як витвір гетьманату». Декрети гетьманського

уряду занульовано.

Заборонено вживати російську мову. Наказано заміниті: російські вивіски

на крамницях та картки на дверях — українськими і т. п. Захисників

гетьманату, яких взято в полон, ув'язнили — частину в Дарниці (останнє

місце боїв за Київ), а більшу частину в Києві, в будинку Центральної

Ради."'