35. Сучасна українська синтаксична класиологія

.Українська синтаксична класиологія пройшла еволюцію від апрі­орності (термін належить І.Г.Милославському), коли "основи класи­фікації не визначені спочатку" (О.М.Мельник) і поняття класифікуються стихійно, до апостеріорності, що означає створення класифіка­цій на певному досвіді, тобто визначається певна логічна система ди­ференційних ознак і на їх підставі здійснюється класифікація, підтвер­дженням чого виступає класифікація реченнєвих категорій та ін.

Сучасній українській синтаксичній класиології притаманна ціле­спрямована тенденція розподілу об'єктів на класи. Класифікації уможливлюють систематизацію досліджуваних об'єктів, їх репрезен­тацію за відповідними диференційними ознаками. Класифікація сьо­годні виступає методом пізнання, процесом наукового дослідження, напрямом наукового аналізу та засобом отримання знань, збереження фонду знань, інтенсифікації наукового пошуку, розвитку окремих на­прямів синтаксису і зіставлення найсуттєвіших досягнень окремих га­лузей знань про синтаксис української мови.

Поза всяким сумнівом, можна вести мову про особливий класифі­каційний метод, суть якого полягає у вивченні специфіки досліджувано­го об'єкта, встановленні його диференційних ознак, простеженні відпо­відних фасетів (пор.: рід - вид, частина - ціпе) та визначенні параметрів розподілу об'єктів за симетрією (симетричні класифікації антонімічних / синонімічних конструкцій, пор.: синкретизм (поєднання антонімії й си­нонімії): Одне слово, це була вже інша жінка. Чужа. Стороння 3 якою мене ніщо не зв 'язувало. І водночас усе мене з нею зв 'язувало, саме з нею, і тільки (Ю.Покальчук)) й асиметрією (усі несиметричні класифікації: діахронічні / синхронічні, природні / штучні і под.). У сучасному син­таксисі своєрідно поєднуються природні і штучні класифікації, пов'язуючи емпіричний і теоретичний рівень досліджень описувальних і пояснювальних праць. Кожна синтаксична класифікація побудована на певних диференційних ознаках.

Сучасна українська синтаксична класиологія повною мірою об'єднує у собі все набуте, акумулює досвід попередніх апріорних й апостеріор­них, природних і штучних, симетричних і несиметричних, статичних і динамічних класифікацій, і водночас вона спрямована у майбутнє, оскіль­ки єдиний класифікаційний простір дозволяє створити єдиний компакт­ний алгоритм відповідних класифікаційних систем, побудувати парадиг­му операторів та виявити рівень пізнання синтаксичних явищ.

Речення виступає однією з найскладніших одиниць у синтаксич­ній системі. Його складність полягає у множинності самих складни­ків, кількість яких у реченні структурно не обмежена, оскільки дов­жина речення ніяк не визначена.

Вперше про речення як про синтаксичне утворення мова йшла у граматиці класичного санскриту, автором якої був Паніні (У-ІУ ст. до н.е.). При цьому зазначалося, що речення - основна синтаксична оди­ниця, оскільки тільки воно здатне виражати думку. Аналізуючи речен­ня, Паніні дотримувався емпіричного погляду на його будову.

Виділяв речення й Арістотель, для якого останнє - це складений звук, що характеризується самостійним значенням, окремі частини якого також мають самостійне значення. Цим речення відрізняється від інших складених звуків, окремі частини яких позбавлені власного значення. Учений констатує, що "не будь-яке речення складається з дієслів та імен. Може бути речення без дієслів, наприклад, визначення людини. Але будь-яка частина речення завжди матиме самостійне значення" [Аристотель 1939, с.25]. Арістотель попутно розглядав про­блему різних типів речення, виділяючи з-поміж них розповідні і спонукальні, а також бездієслівні.

Подальше опрацювання теорії речення пов'язане з філософсь­кою школою стоїків, головою якої був Хрисип. Мовні погляди стоїків відомі завдяки працям грецького письменника Діогена Лаерція. трак­тату римського ученого Марка Теренція Варрона, за незакінченими творами християнського богослова Августина "Про діалектику", а та­кож за творами пізніших грецьких і латинських граматистів. Стоїки вперше заговорили про синтаксис, маючи на увазі під ним не стільки граматичну, скільки логічну дисципліну. Поряд зі значенням "змісто­вий бік висловлення" наявне і спеціальніше значення, що приблизно відповідає поняттю "речення", взятому у його смисловому аспекті. Речення розглядається стоїками, як "повне самодостатнє висловлен­ня". Стоїки опрацьовують також різноманітні класифікації речень-суджень, при цьому ця класифікація здебільшого грунтується на різ­ниці предикатів. В основу класифікації суджень кладеться класифіка­ція речень за характером їх дієслівного предиката як найсуттєвішого моменту, що створює речення. Тут також піднята проблема класифі­кації типів речення за метою висловлення. Основним типом речення вважається розповідний. Поряд з ним розрізняються питальні, а також речення, що виражають бажання, мольбу. Водночас диференціюються інші типи речення. Ця класифікація Грунтується здебільшого не на формально-граматичних, а на смислових критеріях.

Найвищої точки грецька граматика досягла в олександрійських мовознавців. Створенню системи олександрійського граматичного вчен­ня сприяли головним чином праці Аристарха, Кратеса з Маллоса, учня Аристарха - Діонісія Фракійського, Аполлонія Дискола та його сина Ґеродіана. Особливо вирізняється вчення двох останніх. їх граматич­на система повністю успадкована нинішніми вченими через латинсь­ких граматистів. Аполлоній Дискол присвячує синтаксису окрему працю, що не такою мірою ним опрацьована, як морфологія, але уже засвідчила вирізнення окремого мовного рівня. Латинські граматисти спирались на праці грецьких мислителів.

Логізація граматики посилилась в епоху П'єра Абеляра (1079-1142 рр.), в ХІ-ХН ст., коли заново було відкрито спадщину Арістотеля. Самі позиції логіки обґрунтовувались природною мовою. Під ре­ченням мався на увазі диктум, тобто його об'єктивний зміст.

Особливе місце посідає концепція модистів (ХШ-ХІУ ст.), що належали до схоластичної науки. Щодо речення модис-ти спиралися на ідею руху, запозичену ними з книги "Фізика" Арісто-теля (кн.З).

У період філософської доктрини раціоналізму (XVII - 1-а пол. XIX ст.) була відроджена уся універсальна (всезагальна) граматика, що ґрунтувалася на переконанні абсолютної відповідності мовлення натуральній логіці мислення. Серар Тено Дюмарсе (дю Марсе (1676-1756 рр.)) писав, що у всіх мовах світу наявний тільки один необхід­ний спосіб утворення смислу за допомогою "слів". Саме у цей період була створена "Загальна і раціональна граматика", або Граматика Пор-Рояля (автори Антуан Арно (1612-1694 рр.) і Клод Лансло (1616-1695 рр.)). Універсальна граматика доводить до математичної точнос­ті визначення речення у логічному аспекті, оскільки "Судження, бу­дучи виражене у словах, називається реченням". Саме тому кожне ре­чення включає в себе суб'єкт, зв'язку й атрибут. На основі античної теорії речення-судження в ХУІІ-ХУШ ст. була створена універсальна схема речення і його членів, яка тривалий час застосовувалась для аналізу речення усіх мов світу.

Логічний напрям на Заході, що спирався на концептуальні праці І.Канта і Г.Гегеля й особливо міцно пов'язаний з ім'ям Карла Фердинан-да Беккера (1775-1849 рр.), прийшов до нового ототожнення логічних і граматичних категорій. На думку К.Ф.Беккера, у мові логічна форма по­няття і судження (думка) злиті з граматичною формою. У зв'язку з цим синтаксичні відношення в реченні розглядаються ним, як метафізичні ка­тегорії і форми думки. Логічний підхід до тлумачення речення і сьогодні позначається на багатьох підходах до його аналізу, класифікації.

Перші відомості про речення в україністиці подає І.Могильницький (1823 р.), який визначає речення як "судь, вираже­ний словами". Уперше намагається створити власний термін для наз­ви речення М.Осадца (положеннє). Цей термін повторюють П.Дячан і Г.Шашкевич. Термін "речене" для назви цієї синтаксичної одиниці увів О.Партацький (від старосл. рек (ректи - говорити)), який визна­чає речення як думку, що висловлена, виражена словами. Цей термін вживають і С.Смаль-Стоцький, Ф.Гартнер, але з наголосом на першо­му складі (речене). Як синонім використовується ними термін гадок (гадати - думати). Термін гадок вживав і Є.Тимченко, але для назви судження, а не речення.

36. НОВЕ ВЧЕННЯ ПРО ДРУГОРЯДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Синтаксичні зв'язки між словами можуть бути глибинними і поверхневими. Традиційне вчення про члени речення грунтується на ототожненні обох типів зв'язків. Нове вчення основується на їх роз­межуванні. Ще О.М.Пєшковський звернув увагу на слабкокеровані форми в реченні, які відносяться не до одного слова, а до всього ре­чення загалом. Розвиваючи ці думки, було запропоновано розмежу­вати синтаксичні зв'язки в реченні на реченнєві та словосполученнє-ві (Т.П.Ломтєв, Я.І.Рословець). Все це дало підставу для опрацюван­ня концепції детермінованих членів речення, яка послідовно опра­цьовується І.Р.Вихованцем, К.Г.Городенською (русистами Н.Ю.Шведовою, Г.О.Золотовою, М.В.Всеволодовою, В.П.Ма-лащенком, Т.О.Жданкіною, О.Б.Сиротиніною, Г.М.Акимовою. Т.І.Антоновою, Т.М.Зінченко та ін.). У русистиці панує погляд на де­термінанти як компоненти, що не входять до структурного мінімуму речення. На цій підставі розмежовують суб'єктно-об'єктні детермі­нанти (за Н.Ю.Шведовою) та обставинні детермінанти (за Н.Ю.Шведовою). До перших відносяться структури типу Мені холо­дно, У нас канікули. Вихідною позицією такого погляду є те, що їх зв'язок нагадує предикативний у структурі двоскладного речення. Загалом це не суперечить самому визначенню детермінанта як ком­понента реченнєвої структури, що розширює весь її склад і стосуєть­ся предикативного ядра. У таких моделях суб'єктний компонент за­лежить від граматичної основи речення, У формально-граматичному тлумаченні такий детермінант є непрямим додатком і може виражати семантику суб'єкта дії, стану. До детермінантів належать також об­ставинні поширювачі всієї структури речення. Прагнучи розмежува­ти термінологічно перші та другі детермінанти, інколи назву детер­мінанти зберігають тільки за першими (П.Адамец та В.Грабе такі компоненти кваліфікують як ад'єкт [Адамец, Грабе 1968]). Обста­винні ж детермінанти іменують ситуантами (за О.Б.Сиротиніною).

Детермінант - це самостійний семантичний поширювач ре­чення, наявність якого зумовлюється комунікативними потребами висловленя: Гармошка десь на другій вулиці виводила добре знайо­мий мотив довоєнної пісні (В.Собко). На конструктивному рівні де­термінант виступає факультативним поширювачем, який може бути опущеним без порушення формальної будови речення. Фактор "опущення" такого компонента із структури речення без впливу на його семантику є доказом на користь виділення детермінанта. У цьому - головна відмінність детермінантів від прислівних поширю­вачів - конструктивно зумовлених елементів, які включені в речен­ня за законами валентності.

Детермінант - категорія реченнєвого рівня, він характеризу­ється особливим детермінантним зв'язком. Зв'язок детермінанта з реченнєвою предикативною основою є непередбачуваним і необо­в'язковим: До самого ранку битва лютуваїа з перемінним успіхом (І.Малик). Другого дня ми були в Кисві (Ю.Щербак). Словоформа в Києві є валентно зумовленою, поза нею семантика дієслова не вияв­ляється, а словоформа другого дня є семантично непередбачуваною і виступає детермінантом.

З-поміж детермінантів за семантикою вирізняються: 1) фонові детер­мінанти, 2) детермінанти зумовленості, 3) детермінанти з характеризуваль-ним значенням.

Фонові детермінанти. Фонові детермінанти виконують атрибутивну функцію щодо всього висловлення і є своєрідними експози­ціями до нього. Вони об'єднують локшіьні і темпоршіьні детермінанти: Скрізь владно вторгалася весна (С.Скляренко). Шумить на сотні кіломе­трів приморська таііга (О.Довженко). Інколи я вже дуже хочу додому по вернутися (О.Іваненко). Щоранку я зустрічаюся з морем (В.Логвиненко). Знову пролунала команда до бою (Ю.Яновський). А вона весь вік мала на думці лише власну персону (Ю.Мушкетик).

Детермінанти зумовленості. Детермінанти зумовленості називають ситуацію, подію, яка перебуває у відношенні зумовленості з основною подією. Вони поділяються на детермінанти причини, мети, допусту, умови та наслідку, пор.: Під впливом своєї вчительки Леся ще більше полюбиш музику (Л.Костенко). Од знемоги бійці хиталися (В.Сосюра). Дія захисту віо обростання підводні частини різних споруО покривають необростаючими фарбами (Ю.Липа). Попри незвичайність події, запорожці вели себе стримано, спокійно (В.Малик). При бажанні він міг би ці'іком законно уникнути відрядження (О.Гончар).На біду зустрілись ми з тобою (О.Гончар).

Детермінанти з характеризувальним значенням. Детермінанти з характеризувальним значенням уміщують різноманітні відтінки якісної характеристики основної події: Василь поглянув здивовано (В.Міщенко). Детермінанти характеризувального типу поділяються на: 1) детермінанти з означувальною характеристикою: радісно, ніжно, спокійно, нервово, голосно, несміливо та ін., напр.: Спокійно і чемно батько ступив у тамбур (М.Вінграновський); 2) детермінанти із значеним уточнення / обмеження: зовні, практично, фактично, психологічно, напр.: Зовні він здавався спокійним (В.Малик); 3) детермінанти сукупності / роздільності: вдвох, гуртками, разом з сином, поодинціі под., напр.: Разом з Григорієм вони розробиш кічька спеціачьних маршрутів для найбільш безпечного переходу з сектора в сектор (Ю.Дольд-Михайлик).

Дуплексиви

Члени речення з подвійним зв'язком називають дуплексивами, особливістю яких є одночасне співвідношенням з обома головними членами речення (пор.: [Руденко 1988]): Темна хмара одна чорніє на далекому небосхилі (В.Підмогильний). Словоформа одна одночасно стосується іменника хмара та дієслова чорніє. Члени речення з по­двійним зв'язком здобули в лінгвістиці назву "дуплексиви" (див.: [Че-снокова 1972, сі34; Чеснокова 1973, с.73]). Л.Д.Чеснокова включає в дуплексиви два типи другорядних членів речення з подвійним відно­шенням: атрибутивно-обставинні та атрибутивно-об'єктні. Перший позначає ознаку предмета, яка одночасно вказує на обставини, при яких спостерігається ця ознака: На фронт Микола пішов ще хлопцем (Я.Мельник), тобто хлопцем = коли був ще хлопцем. Атрибутивно-об'єктний дуплексив "позначає ознаку предмета, яка одночасно є об'єктом дії і виявляється у предмета тільки в результаті цієї дії" [Че­снокова 1973, с.73]. Цей тип дуплексива, на думку Л.Д.Чеснокової, спостерігається при дієсловах типу працювати, служити, оформити, оформитися, зарахувати, влаштувати, влаштуватися, зробити, зро­битися, вважати, вважатися та ін., напр.: Марія оформилася секре­тарем. Тут словоформа секретарем позначає атрибутивно-преди­кативну ознаку предмета і є одночасно об'єктом дії. Такий погляд має повне право на існування, але часто виникають труднощі у роз­межуванні обох типів дуплексивів у силу недостатньої мотивованості їх відмінностей.

В україністиці значного поширення набула точка зору І.Р.Ви­хованця, який кваліфікує дуплексиви як компоненти речення, що пе­ребувають у подвійних синтаксичних зв'язках, і на формально-гра­матичному рівні витлумачуються як подвійні присудки. "Подвійний присудок необхідно відрізняти від тотожних у зовнішньому плані елементів іменного складеного присудка у конструкціях з дієсловом стояти і прикметником, пор.: Люди стоячи похмурі й сумні (Я.Баш). Ліс стояв мовчазний. . (М.Чабанівський). Осінь стояла червоно баг­ряна, палаюча, суха (О.Гончар). Диференціація формально-синтаксичної структури поданих речень проходить по лінії семантич­ної природи іменника-підмета. Якщо іменник-підмет називає особу, то він поєднується подвійним синтаксичним зв'язком з елементами по­двійного присудка - дієсловом стояти і предикативним прикметни­ком. І навпаки - коли позицію підмета займають назви неживих пред­метів, то сполука "дієслово стояти + прикметник" з формально-синтаксичного боку не членується, тобто є аналітичною формою, іменним складеним присудком із трансформованим у зв'язку дієсло­вом стояти. Відмінність між двома вказаними типами синтаксичних конструкцій виявляє трансформація розчленування, пор.: Люди стоя­ли похмурі <— Люди стоячи -*- Люди були похмурі і Осінь стояла суха «— Осінь була суха'' [Вихованець 1992, с.90].

Зв'язок у конструкціях типу прибіг схвильований, стоячи по­хмурими інколи називають тяжінням, звертаючи увагу на тяжіння атрибутивного компонента до іменника-підмета. Кваліфікація його як подвійного синтаксичного зв'язку повністю розкриває статус та­ких компонентів у семантико-синтаксичній структурі речення.