19.Проблеми етики в працях філософів хіх-хх ст.

Проблема відповідальності як етична проблема, що є яскравим показником ставлення в процесі наукового дослідження до людини та постає як вимога збереження її біологічного, її природності. Аналізуючи її в контексті біомедичних досліджень, можемо звернутися до міркувань Б.Г.Юдіна, який аналізує етичний сенс реконструктивних та конструктивних медичних практик - практик здоров’я. Він зазначає, що ми звикли до того, що медицина займається відновленням і підтримкою здоров’я людини. Іншими словами, зусилля служителів медицини спрямовані на те, щоб повернути людину в деяке природне, тобто в порушений тим чи іншим недугом стан норми. З цією метою медики розробляють і застосовують певні засоби та методи - те, що можна назвати медичними технологіями. Застосування цих технологій є загальною діяльністю - загальною в тому сенсі, що кожна людина в період свого життя так чи інакше виявляється в ролі їх користувача [12, с. 57]. Природність людини як частини біосфери та природність людини з точки зору норми, що визначена медичним чином, мають бути осмислені. Про технологію відтворення норми медичним чином учений пише як про наступну послідовність. Спочатку в біомедичних науках шукаються і розробляються методи лікування тих чи тих хвороб. Потім ставляться більш широкі задачі - скажімо, генетичні тести. Потім виявляється, що ці методи можуть бути застосовані і для того, що англійською мовою називається enhancement, що в перекладі означає: для покращення людини (вищий зріст, більший коефіцієнт інтелекту, розвинуті музичні здібності і т. ін.). Наступний крок в цьому напрямку веде нас до того, що можна назвати радикальною модифікацією людини - створення людини із завчасно заданими властивостями. На підсумок представлених міркувань дослідник констатує, що «задуми, спрямовані на конструювання людини, в чомусь суттєвому важко розрізнити від задумів повного розриву з природою людини і виходу в світ цілком невідомих нам створінь. Так можливо, займаючись сьогодні медичною наукою, взагалі науками про людину, ми вивчаємо зникаючий вид? Хотілося б сподіватись, що це не так!» Отже, відповідальність постає як моральна вимога сьогоденних медико-біологічних досліджень. Утім, виникає питання: як можлива відповідальність за умов збереження свободи наукового пошуку, без якої наука ризикує перетворитися на догми? У філософів науки знаходимо певні відповіді. Так Е.Агацці вважає, що в ситуації, коли людина в результаті дослідницьких дій завдала природі відчутної шкоди природі, то відповідальність може проявлятися в рішенні обмежити такі дії. На його думку таке обмеження не суперечить людській свободі: «Ми маємо визнати, що можливе або навіть обов’язкове регулювання тієї чи тієї діяльності зовсім не суперечить тому, що ця діяльність здійснюється вільно... Ми маємо право і навіть зобов’язані виступити на захист свободи науки і техніки. Однак при цьому не маємо забувати, що така свобода пов’язана з певними обмеженнями, необхідними саме для того, щоб не порушувалися інші важливі права людини». Е.Агацці підкреслює, що ідея абсолютної автономності науки від інших сфер культури та орієнтація на внутрішні критерії пов’язана з класичною наукою: «У такого «вивільнення» можуть бути і небажані наслідки. Зокрема так відбувається в науці: необхідність захисту природного довкілля, загроза технологічних катастроф або неконтрольованих результатів генетичних маніпуляцій. - все це говорить про те, що наукові дослідження та технології мають регулюватися. Проблема є досить делікатною: як критично переосмислити поняття наукової свободи, не перетворюючись в обскурантів?» Для цього, на думку дослідника, потрібна модель раціональності, відкрита для ціннісних суджень» В розв’язанні таких проблем виявляється відношення науки та етики: «Якщо етика... рекомендує людині вчиняти так, як вона повинна, то без допомоги інших наук вона не могла б відповісти на питання «як потрібно вчиняти?» в певних ситуаціях. Стосовно науки, то вона не претендує на те, щоб відповідати на таке питання, тому що саме питання не є науковим, однак воно могло б допомогти етиці знайти відповідь» [17, с. 40]. Отже, в сучасному науковому пізнанні наявна взаємодія дослідження з пошуком відповідей на моральні питання. На включенні цінностей в природничо-наукові теорії наголошує Є.Н.Гнатік. Це відбувається, коли теорія «досягає межі тієї сфери, де живе та діє людина» Природничник стає причетним до створення світоглядної концепції. Отже, в науковому знанні виникають елементи уявлень про належне, сенс, цілі, ідеал. Особливо авторка наголошує на винятковому значенні цінностей біології, які, на її думку, мають загальнолюдський характер Постнекласичний дискурс репрезентує феномен трансдисциплінарності. Етичні виміри тран- сдисциплінарних процесів відображаються на рівні методологічного осмислення в поняттях «етос по- стнекласичної науки» та «етос трансдисциплінар- ністі». Л.П.Киященко наголошує, що етос сучасного пізнання виявляє себе у різноманітності його організаційних форм. Це не лише дисциплінарне та спеціальне знання, що існує в університетах та інститутах, що зафіксоване в підручниках. Дослідниця наголошує на появі трансдисциплінарного співтовариства, що, на її думку обумовлено необхідністю розв’язання життєво-практичних проблем, спільністю екзистенційного настрою, що пов’язаний з ризиками сучасного цивілізаційного стану людини [19, с. 224-225]. Потреба розв’язання дослідницьких та практичних проблем з позицій трансдисциплінарності породжує «етос трандисциплінарності», що набуває рис відкритої системи, яка орієнтована на реальні проблеми життєвого світу, які потребують конкретного розв’язання, що знаходить вияв в особливостях матриці трансдисциплінарного дослідження. Вона включає в свою структуру: уявлення про універсум як єдність багатьох світів, що є в процесі становлення; співвіднесення внутрішньонаукових цінностей з цілями та цінностями універсуму, що необхідно для статусу як природничо-наукового, так і гуманітарного знання; визнання мінливості законів, їх незворотності, дії принципів, що виходять за межі дисциплінарного знання; дії за взірцями загальних закономірностей та принципів, що є в основі процесів самоорганізації у відкритих системах різноманітної природи: фізичних, хімічних, біологічних, соціальних тощо» Яскравим прикладом міждисциплінарної та трансдисциплінарної сфери є біоетика. Традиційно зміст поняття біоетика виявляється щонайменше в 3-х аспектах. По-перше, біоетика розуміється як вроджена схильність людини розглядати певний спосіб дій і поведінки як справедливий або несправедливий. Таке розуміння йде від робіт М.Р’юза М. та Ед. Уілсона, які вели мову про біологічні засади добра і зла. Утім, це не є зведення людської моральності до біологічних рис людини. Зрозуміло, що певна схильність проявляється за умови існування людини в суспільстві. По-друге, йдеться про включення в сферу етичного відношення також і ставлення людини до природи, до живого. Тоді біо - етика - це визначення міри, меж і заборон втручання в природу, в світ живого. Вона має визначити, що є моральним, а що - ні в ставленні людини техногенного суспільства до живого. По -третє, медична етика, яка визначає засади ставлення до людини та її здоров’я як до системної цілісності, що виявляється в багато - манітних вимірах буття людини. В грунтовному дослідженні С.В. Пустовіт біоетика розглядається як міждисциплінарне знання з ознаками постнекласичності Як один з виявів трансдисциплінарного простору розглядає біоетику Л.П.Киященко. Вона наводить якнайменше три аргументи на користь такої думки. Так, по-перше, відповідальні рішення в критичних ситуаціях базуються не лише на висновках природнични- ків - експертів, а й представників гуманітарних дисциплін, громадськості. По-друге, не існує єдиної - філософської, релігійної або моральної доктрини, яка представляє систему універсальних цінностей в конфліктних ситуаціях. По-третє, в тенденції - сферою прийняття рішень стає публічний форум. Сама біоетика є фактором формування публічного простору - рішень «тут і зараз» Дослідниця влучно характеризує біоетику як «казус», що в перекладі з латини означає - випадок, подія. Біоетика є казус, особливого роду випадок, життєва подія, яка, на думку Л.П.Киященко, провокує багатоманіття дисциплінарних та позадисциплінарних відповідей, стягує їх в певну спільну дію, діючи як спільний привід. Біоетика задає певний простір можливостей, який визначається також власним місцем в соціокультурному контексті На підсумок розгляду можливо зауважити таке. Класичний дискурс, представляляючи наукову раціональность, обгрунтовував відповідну систему цінностей. Вона дозволяла руйнівні дії людини стосовно природи, які призвели до глобальних проблем людського існування. Утвердження нових ціннісних орієнтацій в науковому пізнання світу та у ставленні до біосфери здійснюється в постне - класичному дискурсі. В його контексті дістають нового сенсу питання етосу сучасної науки, та постають концепти, що обґрунтовують відповіді морального характеру. Технології наукового дослідження та його результати вже не можуть оцінюватися з ціннісно нейтральних позицій. Крім того, з біоетичних позицій людина, що нищить біосферу, не може вважатися моральною. В постнекласичному дискурсі постає уявлення про «етос трансдисциплінарності», який є відкритою системою та водночас містить взірці дослідження живого як складних людиновимірних систем.