2. Стратегії кризового консультування.

1. Типи проблемних ситуацій.

2. Мікротехніки кризового консультування.

3. Динаміка кризового консультування.

4. Негативні ефекти консультування та їх профілактика.

Типи проблемних ситуацій

Говорячи про показання до кризового консультування, слід пам'ятати про дотримання міри, тобто, обмеження допомоги необхідною та достатньою. Мається на увазі супровід клієн­та, який перебуває у гострому стані, надання йому швидкої психологічної допомоги.

Буває, що клієнт досить швидко виходить з кризового стану, але не перериває консультування, тому що бачить його ефективність для себе і хоче за допомогою консультанта ви­рішувати свої застарілі, хронічні проблеми. Така динаміка розвитку консультативного процесу цілком позитивна, але бажано разом із клієнтом обговорити завершення однієї стадії роботи і перехід до іншої, більш тривалої та складної.

У певних ситуаціях клієнту потрібна передусім підтрим­ка. Що це таке? Підтримкою називають тимчасове «прийнят­тя на себе» проблем людини, поки вона не зможе відновити свій нормальний психічний стан, оволодіти собою та ситуа­цією за рахунок власних психічних ресурсів. У цих умовах ставлення до клієнта є ставленням до людини, яка через скла­дну життєву ситуацію, через поглиблення кризового стану, тимчасово не здатна до нормального функціонування, але за­вдяки цілеспрямованій психологічній допомозі може відно­вити свій потенціал.

Серед професіоналів нерідко обговорюється проблема «гарного» та «поганого» клієнтів. Що ж таке «гарний клієнт»? Це передусім людина, вмотивована на серйозну працю, гото­ва взяти на себе свою частину відповідальності за те, що від­буватиметься під час консультативного процесу.

Така клієнтка (а це найчастіше жінка) не витрачає зайвий час на розмови «ні про що». Вона з перших хвилин зустрічі готова занурюватися у той неприємний, болісний контекст, задля розв'язання якого звернулася по допомогу. Вона намагається не запізнюватися і не затримуватися після завершен­ня зустрічі, поважаючи свій час і час консультанта. Вона не буде зайвий раз телефонувати консультантові додому, зали­шаючи таку можливість для справді екстрених випадків.

Ця жінка точно знає, чого вона чекає від консультування взагалі і від цієї зустрічі зокрема. У неї сформований кон­кретний запит, тобто, усвідомлені потреби та апетити. Вона вміє сконцентруватися на головному, не відволікаючись на зайві подробиці. На відміну від неї, так званий, «поганий клі­єнт» обов'язково буде примушувати консультанта вибирати метод роботи, називати найголовнішу проблему. Він буде по­чинати кожну зустріч зі слів: «Я не знаю, що сьогодні роби­ти... Я взагалі не розумію, куди рухатись... Краще ви мені скажіть, що треба обговорювати. Ви ж більше знаєте...».

«Поганий клієнт» спробує збільшити час консультування за рахунок нескінченних телефонних розмов з консультантом, ко­жна з яких характеризується як термінова і вкрай необхідна.

Кожен консультант під час спеціалізованого навчання для отримання ліцензії і для підтримки себе у формі час від часу стає клієнтом. Існує правило, що тільки гарний клієнт може стати гарним консультантом. Якщо ж консультант вважає себе абсолютно вільним від проблем, цілком гармонійним та зба­лансованим, якщо він не хоче ні до кого з колег звертатися по допомогу, виправдовуючи себе прикладом Фрейда, який сам себе аналізував, навряд чи такий консультант буде ефектив­ним, а його клієнти - «гарними».

Розглянемо типи ситуацій, з якими має справу кризовий консультант. У кожній з таких ситуацій, якими б складними вони не були, якими б безвихідними не здавалися, завжди можна знайти точку опори, якось активізувати суб'єктний потенціал клієнта, знайти шляхи психологічної допомоги з боку професіонала. Адже клієнт не вперше потрапляє у скру­тне становище, і кожного разу йому вдавалося вирішити про­блему, вийти з ситуації з найменшими втратами.

Консультант працює насамперед із критичними, кризо­вими, екзистенціальними і термінальними ситуаціями.

Що таке критична ситуація?

Це складні життєві обставини, що виникають або загост­рюються дуже швидко, несподівано, не залишаючи клієнтові часу для адаптації, підготовки, налаштування. Нова життєва ситуація суб'єктивно сприймається, як вкрай складна, небажана, утруднена, несприятлива. Вона потребує від клієнта пе­регляду його перспективних планів, відмови від звичних жит­тєвих стратегій, прийняття якихось небуденних рішень.

Це може бути, наприклад, раптове звільнення з роботи, подія на дорозі, що потребує великого ремонту своєї і чужої машини, чи необхідність ліквідувати наслідки затоплення квартири сусідів знизу. Наводити приклади треба дуже обе­режно, оскільки для декого звільнення стає поштовхом для пошуку саме тієї роботи, про яку ця людина довго міряла, а дехто переживає такий поворот подій як повний професій­ний і особистісний крах, як життєве фіаско, і тоді вже йдеть­ся про перехід від критичної ситуації до кризової.

Найчастіше з критичних ситуацій люди виходять само­стійно, звертаючись хіба що до рідних, сусідів і друзів, щоб отримати емоційну підтримку. їм вистачає дружнього обго­ворення, співчуття, можливості «вихлюпнути» емоції, почу­ти поради, розповіді про аналогічні випадки. Головною умо­вою швидкого виходу з критичних ситуацій стає наявність близького оточення, яке пом'якшує переживання людини, допомагає швидше адаптуватися до нових умов.

У критичній ситуації, якщо і виникає потреба у консуль­тативній допомозі, то у нетривалій, яка виконує функцію до­даткового зважування зусиль, що їх треба докласти. Така кон­сультація полегшує усвідомлення того, що відбувається, під­вищує впевненість у власних силах і сприяє вибору варіантів розв'язання життєвої колізії. Тут йдеться про спільний по­шук позитивних внутрішніх ресурсів для подолання пробле­ми.

Чим відрізняється від критичної ситуація кризова?

У кризовій ситуації життєві обставини відступають на другий план, хоча нерідко з них усе і починається. У кризо­вій ситуації ніколи не обходиться без перегляду «Я-концепції», без критичного усвідомлення свого життєвого сце­нарію. В кризі людина відчуває, що вона не така, що всі її зусилля пристосуватися, вийти з ситуації, організувати своє життя іншим чином марні. На першому плані виявляються не зовнішні обставини, не ситуація, а сама особистість у колі її значущих взаємин.

Кризу викликає зрада коханої людини, віроломство друга, розрив дуже значущих взаємин. Інколи до кризи може під­штовхнути і ситуація виходу людини на пенсію, коли вона раптом починає себе відчувати нікому не потрібною, зайвою. Деякі жінки середнього віку переживають кризу, коли дорослі діти починають жити окремо, і їхнє життя стає «порожнім». Люди творчих професій переживають кризу, коли відчува­ють неспроможність втілити у життя свій заповітний задум, коли їм здається, що їхні потенції вичерпано.

Стосовно самої себе людина у кризі починає виступати безжалісним прокурором, недбалим адвокатом і принципо­вим суддею. Дехто починає із самозвинувачень, дехто відчу­ває роздратування, гнів, образу до свого оточення. Хтось до­рікає батькам, країні, долі, хтось - навіть Богові. Нарешті людина виносить собі або іншим вирок, який інколи може бути досить небезпечним. Далі наступає етап виправдовувань та самовиправдовувань, пошуку шляхів виходу із ситуації та пом'якшувальних обставин.

Коли йдеться про кризу, від психолога-консультанта очі­куються тривалі і систематизовані впливи, спрямовані на полегшення прийняття того, що відбулося, прийняття себе теперішнього. Коригування болісних переживань, пов'язаних із близьким оточенням, стає самостійним етапом роботи, без якого важко розпочати підготовку до початку «нового жит­тя», апробацію нових граней самореалізації.

Саме кризові ситуації найчастіше підштовхують людину звертатися до консультанта. Затяжна криза, з якої декому дуже важко вийти самостійно, дійсно потребує професійно­го втручання. «Гарний клієнт» у кризовій ситуації - це той клієнт, який вчасно звернувся до консультанта, не перетво­ривши гостру ситуацію у хронічну, хто готовий по-справж­ньому наполегливо працювати, розуміючи, що миттєвого по­легшення не слід чекати. Такий клієнт навіть готовий на тим­часове загострення внутрішніх конфліктних переживань, яке нерідко виникає під час роботи. Він розуміє цілющу силу стра­ждання, яке усвідомлюється та «проробляється».

Наступна ситуація, з якою працює консультант, має назву екзистенційної. Екзистенційна ситуація виникає під час такої глибокої життєвої кризи, коли сенс існування втрачається практично цілком. Людина не має віри, що її життя може набути нового сенсу, що все колись іще зміниться на краще. «Екзистенційний вакуум», глибоко проаналізований засно­вником логотерапії В.Франклом, стає для багатьох реальним вибором між життям і смертю. Як пише В.Томпсон, «люди - не об'єкти, що існують як столи чи стільці: вони живуть, і якщо вони виявляють, що їхнє життя зводиться до простого існування, подібного до існування столів та стільців, вони скоюють самогубство» (цит. за Франклом В. Человек в поисках смысла. - с.310).

На відміну від кризової ситуації, екзистенціальна не ви­никає раптово. Раптовим може стати усвідомлення внутрі­шньої та зовнішньої пустки, безперспективності, безнадій­ності існування. Зовнішні обставини можуть практично не змінюватися протягом досить тривалого часу або змінюва­тися непомітно. Людина живе по інерції і раптом починає розуміти, що така щоденна безпросвітність ніколи не скін­читься, що внутрішньої свободи і, відповідно, радості існу­вання, спілкування, взаєморозуміння немає.

Так, одна з моїх клієнток зрозуміла, що їй треба шукати консультанта, коли передивилась відеозаписи свого дитинс­тва і побачила там веселу, жваву, радісну дівчинку, яка нічим не нагадувала їй себе сьогоднішню. Вона складала віршики, сперечалася з братом, кокетувала перед камерою, весело смі­ялася. У сьогоднішньому житті це була скута, невпевнена у собі, мовчазна, дуже самотня молода особа, яка боялася будь-кому суперечити і цілком залежала від своєї надто тривож­ної матері. Багаторічне безрадісне існування ніби вперше по­стало перед її очима, і вона зрозуміла, що далі так жити не хоче, не може, не буде.

У таких ситуаціях від психолога вимагається невідклад­на, досить тривала, тотальна й інтенсивна психологічна допо­мога, у ході якої структурується внутрішній хаос, щоб посту­пово енергетично забезпечити майбутній вихід на новий життєвий виток. Цей шлях, що його мають пройти разом клі­єнт і консультант, набагато довший, ніж у попередньому ви­падку. Йдеться не про подолання непростої життєвої ситу­ації, не про вихід із кризи, пов'язаний із взаєминами, навіть не про ставлення до себе. У даному випадку не влаштовує звичний спосіб життя, повсякденна його якість. Бажаним, жаданим, єдино необхідним стає пошук нового сенсу існу­вання.

Ще складнішою за екзистенційну є ситуація терміналь­на. Вона виникає вже за гранню екзистенційного вибору, коли дуже хвора людина знає про власну приреченість і може лише знайти у собі сили для останнього життєвого вибору: якось дотерпіти, дожити або використати останній шанс для зміни якості свого життя на цьому завершальному етапі. Вона має відкрити, усвідомити, що, незважаючи ні на які діагнози і лікарські прогнози, все ж вона сама має змогу вибирати між можливістю повільного, а іноді і не дуже повільного сконан­ня, і можливістю все-таки жити, змінюватися, пізнавати себе, свої внутрішні резерви, свою силу духу у час останніх життє­вих випробувань.

Хочу згадати свою подругу і колегу Ніну, яка після вкрай важкої операції, численних хіміотерапій та опромінювань продовжувала свій багаторічний самоаналіз, вивчала нових і нових авторів, малювала, мріяла про ті часи, коли в неї з'яв­ляться сили для наукового дослідження особливостей похи­лого віку та методів допомоги старим і самотнім людям. Вона не скаржилася на свій стан, не чекала постійної підтримки від своїх близьких. Ця людина вважала, що це вона має нада­вати їм допомогу, пілкуватися про них, створювати для них атмосферу затишку. У неї вистачило сил витягнути після тя­жкого інсульту свого батька і потім протягом кількох місяців приховувати від нього свої страждання таким чином, що він до самої її смерті ні про що не здогадувався.

Одного дня Ніна дізналася про той факт, що її хірург, її улюблена лікарка теж тяжко захворіла і, розуміючи свою приреченість, звільнилася з онкоінституту і відмовилася від операції. Ніна почала надавати їй психологічну допомогу, пропонувати книжки, заохочувати до навчання спеціальним системам дихання, до методу візуалізації. Вона хотіла, щоб лікарка повірила у власні сили, хотіла своїм прикладом за­охотити її до боротьби. Коли лікарка померла, Ніна відчула свою відповідальність за її сина-студента і теж до останнього намагалася його підтримати, допомогти у переживанні тяж­кого горя.

Вже на порозі смерті ця мужня і світла людина просила приносити їй у лікарню нові книжки, розповідати про нови­ни на роботі, у світі. Вона випробовувала на собі можливості арттерапії практично до останнього часу, поки рука тримала олівець, поки була у свідомості. Вона так зацікавлено, так небайдуже спілкувалася із священиком, якого привели друзі, що він прийшов до неї ще раз, відчуваючи потребу підтрима­ти, побути поруч, чогось навчитися, щось зрозуміти. Ніна обі­цяла мені спробувати якимось чином повідомити звідти, куди вона скоро потрапить, про себе. їй було по-справжньому ва­жливо, як це відбуватиметься, що вона зможе відчути, як підготує себе до вмирання. І все це - на тлі поступово загост­рення найтяжчої хвороби, появи нових і нових страшних симптомів.

За кілька днів до смерті вона почала прощатися з тими, хто до неї приходив, і передавати свої малюнки, записки, подарунки лікарям, медсестрам і тим друзям, кого вже не побачить. Вона завертала свої справи, думала про пам'ять, яка залишиться, і дуже хотіла побачити перші весняні квіти, полежати на травці. Ніна була відповідальною людиною, вона завжди виконувала свої обіцянки, і коли суботнім передвеликоднім ранком її не стало, саме у той час вона прийшла до мене уві сні, щоб повідомити про свою смерть.

Далеко не кожна людина готова саме так пережити свої останні години. У термінальній ситуації майже кожному по­трібна інтенсивна психологічна допомога, постійні бесіди із своїм консультантом і рідними. Від психолога, який працює з тяжкохворими, психологічної підтримки чекає і медич­ний персонал, і його найближче оточення, його рідні і друзі. Робота з умираючим практично завжди є й консультуван­ням його близьких, що опосередковано впливає на динамі­ку його стану.

Рівень активності психолога, що здійснює психологічну підтримку і допомогу, залежить від глибини і складності си­туації, у якій знаходиться клієнт. Але не тільки від цього. Зна­чною мірою ефективність утручань визначається бажанням клієнта самостійно впливати на перебіг подій, його вміння брати на себе відповідальність за власне життя в будь-яких його проявах, наявністю або відсутністю сил для дуже енер­гоємного процесу самозмін.

Дуже ефективною на цьому завершальному етапі життя є спільна праця психолога і священика. Духовні пошуки, до яких вдається багато людей у термінальній життєвій ситу­ації, інколи наповнюють останні місяці і дні такими значу­щими і глибокими прозріннями, що якість життя реально стає найвищою. Все незначне, несуттєве саме собою відступає, і перед хворою людиною постають її справжні цінності, справжні пріоритети. Вона встигає побачити справжнє об­личчя тих, хто був поруч із нею, зрозуміти, кого вона може назвати близькою людиною за найвищими мірками.

Мікротехніки кризового консультування

Вибір методу як консультативного, так і психотерапевти­чного втручання, визначається особливостями особистості психолога і клієнта, Існує відома формула В.Франкла: М=П+К (метод дорівнює психотерапевт плюс клієнт). Ре­зультативність консультативної роботи підвищується, коли її методи відповідають визначеним завданням та наявним умовам, а особливо індивідуально-психологічним особливо­стям учасників консультативного діалогу.

Психоаналітик частіше відгукується на сексуальну про­блематику і працює з нею не тому, що до нього йдуть клієнти лише з таким запитом, а тому, що він схильний звертатися до дитячих комплексів і там бачити сексуальне підґрунтя будь-якої проблеми. Психолог-біхевіорист не звертає особливої уваги на симптоми, які гіпнотизують психоаналітика, вважа­ючи найголовнішим конкретизацію реальної проблеми, що потребує негайного розв'язання, а не пошук першоджерел симптомів у далекому минулому. Психолог гештальтистського спрямування реагує передусім на ту актуальну пробле­му, яка енергетизує клієнта, про яку він говорить сьогодні більш небайдужим (тривожним, схвильованим, роздратова­ним, збудженим) тоном.

Вибір методу консультування залежить і від типу нерво­во-психічного розладу, якщо йдеться про консультування хворих, і від проблеми клієнта. Вважається, що при істерич­них розладах найбільш дієвою є сугестія. Вегетативні розла­ди передбачають аутогенне тренування. Якщо клієнт скар­житься на життєві утруднення, йому має допомогти раціона­льна логотерапія. Той, хто страждає від страхів чи неврозів, знайде полегшення у методах поведінкової терапії. А гештальттерапія та психодрама більше підходять для непростих хара­ктерологічних розладів.

Не слід забувати, що психолог-консультант найчастіше на­вчався чи то на психодраматиста, чи на гештальтиста, чи на роджеріанця. Він має у своєму арсеналі певні методики інших шкіл, але віддає перевагу своєму основному методу. Якщо даний ме­тод не є ефективним при певних розладах, йому залишається зорієнтувати свого клієнта на роботу з іншим спеціалістом чи засвоїти саме той прийом, який потрібний його клієнту.

Говорячи про мікротехніки консультування, якими кори­стуються представники найрізноманітніших шкіл, хочу підкреслити якість уваги. Увага є універсальною технікою, без якої нічого не відбуватиметься. Клієнт має бачити очі консу­льтанта практично завжди, коли у нього виникає потреба пе­ревірити присутність, небайдужість, включеність свого спів­розмовника. Клієнт інколи опускає очі і самозаглиблюється, він може дивитись у вікно чи на підлогу, але консультант на­магається постійно підтримувати візуальний контакт, стежа­чи за виразом обличчя клієнта, його диханням, кольором шкіри, що змінюється.

Існують спостереження, що під час слухання клієнта ба­жано підтримувати прямий візуальний контакт. Коли ж від­бувається обговорення, коли консультант щось говорить про себе, це стає не таким важливим. Головне - щоб контакт очей був невимушений, доброзичливий, безоцінковий і ніяким чином не нагадував пильний погляд прокурора. До речі, мо­лоді консультанти інколи так стараються не спускати очей з клієнта, що не можуть навіть подивитись на годинник, хоча пам'ятають про часові рамки.

Увага до клієнта визначається і позою консультанта під час бесіди. Поза може говорити про зацікавленість і байду­жість, про втому, задоволення і головний біль. Непогано час від часу порівнювати свої типові пози при роботі з різними клієнтами. З кимось консультант почувається розслаблено і дружньо, і поза у нього відповідає ставленню. Хтось напру­жує консультанта своїми нескінченними балачками, і його поза стає задерев'янілою, штучною. У когось постійно щось нове трапляється, і консультант то прихиляється до такого клієнта, то відсторонюється. Порівняння поз дасть змогу кон­сультантові щось зрозуміти про якість своєї уваги, про ті невербальні сигнали, які безумовно прочитуються клієнтом.

Клієнт може несподівано замкнутися, образитися, пере­рвати спільну працю лише тому, що консультант під час остан­ньої зустрічі був втомлений після відрядження і позіхав. У таких випадках краще на початку сказати про власний стан, про безсонну ніч, але підтвердити значущість зустрічі, ви­словити своє бажання сьогодні, не відкладаючи, допомогти клієнтові.

Важливим індикатором уваги консультанта до клієнта є його голос. Можна навчитися привітно посміхатися чи відрепетирувати позу зацікавленості, але штучно надати своєму голосу ноток тепла, душевності, небайдужості дуже важко.

Голос видасть нудьгу чи роздратованість, і це відразу вплине на якість контакту. Тон і глибина розмови багато в чому зале­жить від інтонацій голосу консультанта, від його нефальшивості, відкритості і щирості.

Інтонаційний малюнок розмови має відповідати її темпоритму. Якщо консультант звично говорить швидко, енергій­но, йому треба записати на магнітофон кілька своїх зустрі­чей із клієнтами, щоб відкоригувати швидкість своїх запи­тань та реплік. Якщо він зазвичай говорить тихо, невиразно, беземоційно, це теж має бути усвідомленим і відкоригованим.

Темп діалогу має бути не дуже повільним, але й не надто бурхливим, і його зміни бажано відстежувати, виходячи з контексту розповіді клієнта. Коли у клієнта виникають пау­зи, затихає голос чи, навпаки, раптом починає звучати ско­ромовка, з'являються дуже напористі інтонації, консультан­тові бажано підкреслити своїм голосом ці зміни, акцентува­ти їх. Це допомагає усвідомленню нових аспектів проблеми. Неабияке значення має відстань, на якій знаходяться кон­сультант і клієнт під час зустрічі. Добре, якщо клієнт має мо­жливість вибрати собі місце у кабінеті, сісти обличчям до дверей чи до вікна, знайти для себе комфортний куточок. Консультантові бажано спитати клієнта, чи зручно йому, яка відстань між ними буде найбільш сприятливою для розмови. Коли виникає потреба підтримати клієнта під час важких спогадів, консультант присуває свій стілець трохи ближче. Інколи клієнт самостійно скорочує відстань, щоб тихенько розповісти щось дуже інтимне, і відстеження цієї дистанції є важливим індикатором якості контакту.

Буває, що клієнтові потрібна не лише словесна, але й так­тильна підтримка. Деякі консультанти у таких випадках три­мають клієнта за руку, деякі кладуть свою руку на плече чи торкаються коліна. Головне - обов'язково питати у клієнта дозволу на такі дотики, адже тактильний контакт може як прискорити роботу, допомогти виникненню більшою довіри, так і відштовхнути, налякати, образити. Цим сильним засо­бом у повсякденній праці не треба зловживати.

Коли ж людина переживає шок та потребує миттєвої до­помоги, тактильний контакт практично завжди супроводжує візуальний та вербальний. У таких випадках дистанція між консультантом і клієнтом скорочується. Буває, бесіда триває, коли обидва її учасники сидять поруч і консультант обі­ймає клієнта чи вони сидять навпроти одне одного і трима­ються за руки. Бажано не просто відчувати, якої саме підтри­мки потребує клієнт, а й перевіряти свої припущення, зайвий раз питаючи клієнта, чи зручно йому, чи не заважають йому дотики з боку консультанта.

До мікротехнік консультування відносять і вміння стави­ти запитання. Досвідчений консультант ніколи не поспішає із своїми запитаннями. Він деякий час спостерігає, як клієнт розповідає, мовчки слухає, киває, мугикає. Далі у нього ви­никають запитання-уточнення, спрямовані на прояснення си­туації, розгляд різних аспектів проблеми. Консультант ста­вить свої запитання таким чином, щоб клієнт не міг сказати однозначно «так» чи «ні». Він хоче дізнатися, як саме відбу­валося те, про що йдеться, яким чином поводився клієнт, що заважало йому тримати дистанцію.

Чи можна працювати взагалі без запитань? Таку ситуацію важко уявити. Яким чином зосередити клієнта на важливо­му аспекті проблеми, не дозволяючи йому непомітно для себе занурюватися у несуттєві деталі? Як дізнатися, що клієнт від­чуває у даний момент часу? Як визначитися з взаєминами клієнта з його близькими, про які він чомусь практично не говорить?

Водночас, зайва активність консультанта може зашкоди­ти. Якщо атмосфера довіри ще тільки починає виникати, ве­лика кількість запитань гальмує цей процес. Інколи клієнт, у відповідь на запитання, відчуває себе дискомфортно, оскіль­ки його внутрішні кордони виявилися не такими міцними, як хотілося. Деякі клієнти взагалі погано ставляться до роз­питувань. Для них важливо сказати під час зустрічі лише те, про що вони самостійно вирішили говорити.

Тоді на перший план виступають навички підтримки, пе­реказу тексту клієнта, відтворення його міміки та інтонацій, виявлення власних почуттів. Такі мікротехніки практично ніколи не сприймаються як нав'язливість чи маніпулювання, як прояв влади з боку консультанта. Вони діють більш м'яко, хоча інколи не менш ефективно, ніж запитання.

Навряд чи знайдеться консультант, який не використову­вав би елементи переказу тексту клієнта. Інколи ми повто­рюємо великий фрагмент тексту, інколи - останню фразу чи певне резюме. Цей прийом допомагає продемонструвати свою увагу, посилити сконцентрованість клієнта на проблемі, ак­центувати почуття. До того ж, переказ допомагає консультан­тові перевірити, чи так він зрозумів клієнта, чи вкладають вони в одні й ті самі слова однаковий зміст.

Намагаючись повторити розповідь клієнта, консультант хоча й узагальнює, скорочує, переформульовує текст, все ж найголовніші речі він повторює дослівно. Якщо клієнт вико­ристовував «дитячі» вирази, сленг, ненормативну лексику, бажано процитувати його без купюр, перепитавши вкінці: «Так я Вас зрозуміла?». Буває, що вдале використання лише цього прийому дозволяє досягнути певного успіху. Клієнт чує збоку свої власні речення, бачить невідповідності, логічні помилки, певні захисти, виверти. І йому інколи вже завдяки цьому вдається прийняти важливе рішення, вирватися з плу­танини.

Інколи бажано знайти у розповіді клієнта лише одну клю­чову фразу чи навіть її фрагмент (наприклад: «він думає, що я - сильна») і пізніше час від часу повторювати її, щоб при­скорити усвідомлення внутрішнього конфлікту. «Для нього ти - сильна», «а він знову думає, що сильна саме ти» - такі варіації по ходу розмови мінімізують втручання з боку кон­сультанта і водночас є свідченням для клієнта його включеності у розмову, його допомоги.

Консультування нерідко стає роботою тлумачення, інтер­претації. У межах деяких шкіл цей прийом стає одним із центральних, тоді як в інших його намагаються уникати. Коли консультант відчуває, що в нього виникла цікава й корисна інтерпретація того, що відбувається, йому важливо повідоми­ти клієнта про свою здогадку, підкреслюючи, що це лише його бачення і, можливо, він помиляється.

Щоб інтерпретація виявилася для клієнта ефективною, вона має бути по-справжньому спонтанною, свіжою, новою, а не вичитаною з книжок, не побудованою на всім відомих те­оретичних схемах. Клієнт не може не відчувати вимушеності, штучності, нежиттєвості таких «універсальних», штампова­них інтерпретацій. Творчість завжди заражає своєю енергі­єю, і тому навіть помилкова, але цікава й суто індивідуальна інтерпретація з боку консультанта підштовхне клієнта до вла­сних несподіваних умовиводів.

Наступна мікротехніка - відтворення почуттів клієнта. «Мені здається, Ви відчуваєте нерішучість», «Ви посміхаєтесь, але мені здається, що Вам сумно». Такі фрази-коментарі зазвичай супроводжують кожну зустріч. Завдяки їм, клієнт наближається впритул до своїх справжніх реакцій і починає бачити ситуацію ніби із середини.

Деякі переживання клієнта протягом тривалого часу за­лишаються для нього прихованими, замаскованими, і консу­льтантові далеко не просто чітко відтворити ті емоції, які він бачить. Пам'ятаю яскравий випадок, коли ми з клієнтом про­тягом кількох місяців працювали з його страхами, що виника­ли несподівано і заважали виконувати професійні обов'язки. Розповідаючи про «свіжий», сьогоднішній страх, клієнт рап­том сказав, що в очах у нього все побіліло. Коли він говорив, голос його став дуже енергійним, напористим, поза - напру­женою, очі заблищали. І тоді я нарешті відчула, що саме він називає страхом! Це був сильний гнів, навіть лють у відпо­відь на натиск шефа, якому ніяким чином не можна було від­повісти, навіть показати свої почуття. Гнів блокувався, па­ралізуючи цю велику, сильну людину і примушуючи її відчува­ти дуже інтенсивний страх.

Щоб не помилятися у відтворенні почуттів клієнта, бажа­но добре знати головні симптоми тих емоційних станів, з яки­ми консультантові доводиться працювати. Індикаторами ста­ють і дихання, і напруження м'язів, і вираз обличчя, і серце­биття, і колір шкіри, і темп мови. Консультантові-початків-цю бажано спочатку уважно придивлятися до власних пси­хосоматичних проявів, уважно реєструючи певні симптоми страху чи гніву, роздратування чи нерішучості.

Не менш важливою мікротехнікою є техніка саморозкрит­тя. У зустрічі завжди живуть і змінюються обидва партнери. І було б дивно, якби клієнт постійно себе виявляв, а консуль­тант свої почуття приховував. Ясна річ, консультант не може вилити на голову свого клієнта власні страждання, перетво­ривши професійну зустріч у спілкування друзів на кухні. Але він має час від часу чесно говорити про ті почуття, які у нього виникають під час розмови. Йому може ставати сумно, весе­ло, боляче. Він має сміятися, коли смішно, і не приховувати сльози, якщо вони у нього раптом з'явилися.

Саморозкриття створює саме ту атмосферу довіри, яка є найбільш потрібною кожному клієнтові. Але, крім підтрим­ки, цей прийом може й активізувати більш інтенсивний про­цес усвідомлювання, розуміння своїх проблем. Коли консультант говорить, що йому сьогодні чомусь стало нецікаво, на­віть нудно, таке саморозкриття трохи фруструє клієнта, під­штовхуючи його до справжньої праці замість надто доклад­них, детальних переказів минулих подій.

Слід підкреслити, що подібні інтервенції припустимі лише у тих випадках, коли взаємини консультанта і клієнта вже досить давно є стабільними і позитивними, коли консуль­тант абсолютно впевнений, що його правильно зрозуміють. Якщо ж таким чином «саморозкритися» з новою людиною, на перших етапах роботи, клієнт може просто образитися і більше не повернутися.

Деякі клієнти дуже наполягають на тому, що психолог має давати їм професійні поради, як спілкуватися з дітьми, що робити з жінкою/чоловіком. Бажано відразу визначитися, чому саме людина чекає рішення від когось, передаючи цій малознайомій людині відповідальність? Як з такою переда­чею відповідальності буває в її повсякденному житті? Як вона себе почуває, коли чекає готового рішення? Поради рідко допомагають, і поспішати їх давати не варто.

Але для клієнта, що перебуває у вкрай важкому стані, чи для дитини, підлітка, певні директивні методи впливу, до яких відносять і поради, стають необхідними. Яким би при­хильником недирективної психотерапії людина себе не від­чувала, все ж виникають ситуації, коли треба чітко й жорст­ко сказати клієнтові, що треба зупинитися, що далі продов­жувати просто небезпечно. Пам'ятаю, як я колись сказала своїй давній клієнтці, що її залежність від слабоалкогольних напоїв стає такою серйозною, що це вже поза моєю компетенцією, і я відмовляюся надавати їй допомогу. Як не дивно, цей мій де­марш мав позитивний ефект.

Важливим прийомом роботи є підведення підсумків, ре­зюме наприкінці зустрічі. Бажано, щоб клієнт міг відповісти на запитання: «Що нового, важливого, несподіваного було сьогодні?». Резюме з боку консультанта також має велике значення, допомагаючи клієнтові зібрати докупи всі свої ду­мки і враження та побачити перспективи подальшої праці.

Однією з корисних мікротехнік є домашні завдання. Деякі клієнти готуються вдома до наступних зустрічей, записуючи свої переживання, думки, спогади. Інші малюють свій страх, гнів, свою давню образу чи почуття відторгнення. Хтось пише оповідання чи казку, занотовує свої сни. Серед домашніх завдань досить типовим є завдання самоспостереження у пев­них сферах життя.

Так, клієнтові пропонується уважно простежити, як саме він починає гніватися на свою матір, що відбувається з його тілом, голосом, диханням. Чи клієнтку просять зібрати оцін­ки своїх найпозитивніших рис у всіх своїх близьких і друзів. Нехай вони розкажуть, що саме вони в ній цінують. Такі інте­рв'ю нерідко сприяють підвищенню та стабілізації самооцін­ки людини, розкриваючи зовсім нові аспекти бачення себе.

Як ставитись до того, що чимало клієнтів просять давати їм домашні завдання, але постійно не знаходять часу для їх виконання? Цей факт може стати предметом спеціального обговорення. Бажано з'ясувати, що саме дає людині відчуття наявності домашнього завдання? Заспокоює? Створює вра­ження неперервної праці? Дає переживання швидкого руху вперед? Як вона ставиться до подібних псевдозавдань у своє­му житті? Що робить, щоб їх собі задавати, а потім не вико­нувати?

Якщо говорити про мікротехніки, що запозичуються пе­реважно з певних напрямків психотерапії, то з психоаналізу найчастіше використовується методика вільних асоціацій. її пропонують, коли клієнт не може зрозуміти, чому певний образ так нав'язливо виникає у його свідомості, чому раптом внутрішній голос говорить певне слово чи фразу у специфіч­них ситуаціях, чому дратують люди певної зовнішності. Спро­би підібрати асоціації до подібних образів чи слів нерідко стають досить успішними.

До психоаналітичних мікротехнік слід віднести також і тлумачення так званих «фрейдівських» помилок: коли лю­дина переплутує чиєсь ім'я, якусь важливу дату, чує зовсім інше слово, не те, яке їй говорять. Інколи клієнт щось цінне втрачає, якусь річ у нього раптом крадуть, і всі ці випадки також стають об'єктом аналізу.

Безумовно цінною є й робота зі снами, і скероване фанта­зування під час зустрічі з консультантом, і проективні малю­нки. Всі вони не лише допомагають виявленню справжніх мотивів тих чи інших вчинків, визначенню подальшої спря­мованості діяльності, але й полегшують процес усвідомлення витоків власних проблем.

Деякі прийоми глибинної терапії можуть бути викорис­тані на етапі переживання віддалених наслідків горя чи якоїсь важкої життєвої ситуації. Але ці прийоми «не спрацьову­ють» з паранормальними, шизоїдними та депресивними кліє­нтами, у яких вони можуть викликати навіть загострення. Не рекомендується їх використання і для тих клієнтів, у кого явно невисокий інтелект, хто не дуже володіє словом, у кого нерозвинена уява.

Біхевіоральні техніки вважаються ефективними переду­сім для коригування фобій та нав'язливих станів. В арсеналі кожного консультанта мають бути прийоми десенсибілізації чутливості до провокуючих чинників та прийоми емоційної саморегуляції. Якщо у людини, наприклад, є страх аудиторії, а вона має незабаром публічно виступати, саме біхевіоральні техніки дадуть швидкий ефект. Крім десенсибілізації вда­лим буде і тренінг впевненої поведінки, і метод «репетиції» бажаної ситуації.

Ці методи є інтенсивними і короткочасними, хоча за пев­них умов можуть використовуватися не лише на початкових стадіях консультування, а й пізніше. Вони покращують адап­тацію у посткризовому стані, знижують тривогу, коригують інші небажані стани. «Репетиції поведінки» дозволяють лю­дині, що переживає кризу, програвати нові, не дуже звичні моделі поведінки у конкретних життєвих ситуаціях, зокре­ма, виробляти більш адекватні форми взаємодії зі сторонні­ми людьми.

Нові умови для розв'язання конфліктів створює психодрама. Особливо ефективною є так звана інтраперсональна психодрама, в ході якої стає можливим конструктивний діа­лог субособистостей і реінтеграція особистості на новому рівні. У однієї молодої клієнтки, завдяки цьому прийому, ви­кристалізувався такий несподіваний і продуктивний внутрі­шній діалог: страшна й нав'язлива субособистість-контролер у вигляді монаха в плащі вимовляє з дуже утрудненим диханням звук типу: «Кххх..», а інша, що має вигляд малень­кого зеленого кактуса, відповідає радісно-безтурботно: «Тю!». Важливо підкреслити, що монах з'являвся у її свідомості про­тягом кількох років, а його опонент структурувався лише за­вдяки даній психодраматичній техніці.

У гештальттерапії нерідко використовуються подібні не­величкі «віньєтки» з психодрами, коли розмова виникає між правою і лівою долонями чи між відчуттям порожнечі у жи­воті і батьківським голосом, що живе в голові. Мені колись довелось бути учасницею такої гештальтистської сценки, в якій лише роль і текст старого, майже порожнього холодиль­ника, котрий стояв у кухні і бачив весь конфлікт, допомогла клієнтці усвідомити, що ж насправді відбувається у її взає­минах із старими друзями.

Для психодрами існують певні обмеження: небажано за­лучати до неї осіб, які нездатні до спонтанності, до творчих імпровізацій. Слід пам'ятати, що під час драматизації можуть виникнути проблеми з виявленням надсильних почуттів, пе­редусім гніву, агресії, горя, і консультантові бажано пропону­вати такі способи відреагування, які були б безпечними і для учасників, і для самого клієнта.

Оскільки часто виникають утруднення з вербалізацією почуттів, краще для клієнтів-початківців використовувати такі техніки, які цього нібито не потребують. Наприклад, це може бути техніка «дзеркала», коли один з учасників просто відтворює міміку, пози, дії іншого. Існують також техніки «дублювання», «порожнього стільця», «реплік у сторону».

Ефективними є психодраматичні техніки «крок у май­бутнє» чи «повернення у часі». Взагалі робота з часом життя клієнта практично завжди стає сильним поштовхом у розу­мінні своїх актуальних, сьогоднішніх проблем. Щоправда, заглиблюватися у футуропрактики, пропонуючи клієнтові уявити свої останні часи, досить небезпечно, і без відповід­них умов цього робити не слід.

При роботі з утратою, нерідко пропонують клієнтові тех­ніку написання листа чи уявну телефонну розмову з тим, кого вже немає. Можна використовувати ці техніки і працюючи з дорослими людьми, які й досі мають серйозні дитячі образи на батьків. Ці ж прийоми спрацьовують для тих, хто вже дав­но розлучився зі своїм партнером, так і не висловивши всі свої претензії, свій гнів чи почуття огиди.

З транзакційного аналізу до репертуару повсякденних мікротехнік беруть прийоми, що допомагають виявленню функціональних станів Як, наприклад, бунт дитини-пристосуванця. Цей прийом перекручування повсякденних норм та переживання у такий спосіб псевдосвободи є характерним, хоча й неусвідомлюваним патерном поведінки для багатьох дорослих. Для підтримки клієнта використовують прийом вербальних і невербальних погладжувань для зменшення стимульного голоду, про який писав Е.Берн. Дуже цікавим є й прийом аналізу сценарних послань з боку значущих людей та світу в цілому.

З гуманістичної психотерапії, в центрі уваги якої була і залишається передусім Зустріч двох людей, які вчаться дові­ряти одне одному під час консультування, а не той чи той прийом, до арсеналу кожного консультанта увійшли навички слухання, навчання клієнта роботі з власними психічними станами, допомога в усвідомленні та прийнятті ним власної реальності, шляхи розвитку здатності до інтроспекції, до са­моспостереження.

Крім відсутності спеціальних інструментальних прийо­мів для гуманістичного напрямку характерним є обережне ставлення до темпу роботи. За К.Роджерсом, консультан­тові, треба йти за клієнтом, не поспішаючи. Клієнт сам від­чуває, яка інтенсивність процесу переживань для нього по­трібна, можлива.

Саме завдяки цьому напрямку консультування у всьому світі поширюються так звані «групи зустрічей». Це групи «АА - анонімних алкоголіків», наркоманів, ветеранів локальних війн, людей після розлучення, родичів, які переживають смерть своїх близьких, груп учасників катастроф. Такі фор­ми групової роботи є по-справжньому ефективним засобом не лише підтримки, але й просування шляхом автономізації, звільнення від залежностей, розвитку креативності, особистісного зростання.

Мікротехніки з нейролінгвістичного програмування є ви­знаними методами швидкої, екстреної допомоги людині. Можна назвати у цьому контексті лише рефреймінг (від англ. frame - переформування), тобто, зміна ставлення. Він сприяє знаходженню позитивного сенсу яких завгодно по­дій. Певний симптом є однозначно несприятливим для лю­дини, але у ньому всеодно можна відшукати позитивний сенс. Цей сенс, наприклад, полягає у тому, що такий негативний симптом перешкоджає небажаній поведінці і підвищує осо­бисту безпеку.

Класичний приклад рефреймінгу наводить В.Сатір, яка працювала з жінкою, що постійно переживала з приводу бру­дних слідів членів її родини на килимі. Вона вважала себе поганою хазяйкою, яка не вміє підтримувати порядок. Про­позиція уявити собі, що килим завжди чистий, тобто, наша клієнтка - ЗОВСІМ ОДНА, надала феномену абсолютно нового смислу. Людина зрозуміла, що має близьких, які її люб­лять. Показником ефективності рефреймінгу є фрейм-реакція, тобто, різка зміна емоційного стану, зміна його валент­ності.

Сьогодні рідко зустрічаються консультанти, які б прин­ципово не володіли мікротехніками, що виникли у межах певних шкіл чи напрямків. Колись жорсткі кордони між психодинамічним, біхевіоральним і гуманістичним консульту­ванням стають все менш помітними. Популярності набуває еклектичний (або синтетичний) підхід до роботи з клієнтом, у центрі якого - ефективність та швидкість надання допомо­ги, а не методологічні суперечки.

Динаміка кризового консультування

Яким чином відбувається сам процес кризового консульту­вання?

Перший крок полягає у знайомстві і встановленні контак­ту. Консультантові потрібно виявити клієнтський запит, ак­туалізувати потребу у допомозі. Цей запит може змінювати­ся, поглиблюватися, трансформуватися під час знайомства і подальшої праці, але всеодно важливо, щоб клієнт самостій­но сформулював, що саме стало останнім поштовхом для того, щоб він звернувся по допомогу.

Проблеми виникли не вчора, їх чимало, але людина саме тепер знайшла у собі сили, рішучість, мужність для того, щоб записатися на прийом, прийти до абсолютно незнайомого консультанта і спробувати відверто розказати про своє неле­гке життя. Непогано підкреслити, що перша зустріч дуже не­проста для кожного і що ви, як консультант, розумієте, як важко довіритися тому, кого вперше бачиш. Інколи у перші хвилини для зняття напруження допомагають звичайні фра­зи про те, як клієнт добирався, чи далеко йому їхати, як йому сьогоднішня погода тощо.

Бажано дізнатися, звідки у клієнта інформація про консу­льтанта. Він просто прочитав рекламу чи дізнався від знайо­мих, колег, родичів, які вже працювали з цим консультантом і розповіли про ефективність такої роботи. Деякі клієнти охоче говорять про те, хто їм порадив звернутися за консуль­тацією, тоді як інші вважають за потрібне приховувати цю інформацію. Слід мати на увазі, що наявність друзів і знайо­мих, «яким допомогло», полегшує першу фазу встановлення контакту, тоді як безпосереднє звертання більше напружує, насторожує.

Надалі консультант може трохи розказати про те, як саме відбуватиметься спільна праця, відповісти на запитання, якщо вони виникають. Важливо підкреслити для клієнта, що всі розмови, які відбуватимуться між ними, будуть строго кон­фіденційними. Але перетворення першої зустрічі на лекцію про ефективність консультування, його правила та методи є помилкою. Говорити має все ж клієнт, а не консультант.

Завдання консультанта полягає у тому, щоб створити для клієнта максимально сприятливі умови для розповіді, для встановлення довірчих стосунків. Саме тому ніякі тести, ан­кети, інші діагностичні прийоми у кризовому консультуванні не використовуються. Робота відбувається у режимі діалогу, бесіди, де консультант передусім уважно слухає і спостерігає. З роками, навички вислуховування починають давати кон­сультантові більше діагностичної інформації, ніж будь-які спе­ціальні методики.

Не слід переживати, якщо емпатія не виникає відразу. Для її виникнення потрібен час. До речі, вона може і зовсім не виникнути по відношенню до певного клієнта чи клієнтки. Головне, щоб консультант відчував до нового клієнта справ­жній інтерес, щоб його увага була невимушеною.

Р.Мей пише, що у перекладі з німецької, емпатія - це до­слівно «відчуття усередину». Можна простежити аналогію зі словом «симпатія», що означає «співчуття» і має відтінок сентиментальності. Емпатія — почуття більш глибоке, воно передає таке духовне єднання особистостей, коли одна люди­на настільки пройнята відчуттями іншої, що тимчасово ото­тожнює себе із співрозмовником, начебто розчиняючись у ньому. Саме в цьому глибокому і загадковому процесі вини­кають взаєморозуміння, вплив та інші значущі стосунки між людьми.

Мей наводить мальовниче пояснення роботи психотера­певта: «Погляньте на людей, які вештаються по магазинах. Всі вони зі своїми непроглядними обличчями здаються од­номанітними, наче галька на морському узбережжі. Але вар­то глянути під цю захисну маску, і ви побачите дивне розма­їття та неповторність прихованих під нею характерів. Інколи після довгих та стомлюючих бесід з численними пацієнтами моя підсвідомість приходить до висновку, що наступний па­цієнт буде нудним повторенням вже відомого мені. Але варто йому вимовити свої перші фрази, як я розумію, що переді мною захоплююча книга, яку я ще не читав».

Досвідчений консультант відчуває, чи треба давати кліє­нтові можливість говорити стільки, скільки йому дійсно по­трібно. Деякі клієнти можуть розповідати про свої страж­дання протягом години і більше, і якщо така відвертість для них уперше - сама сповідь може принести полегшення. Для більшості ефективніше все ж відразу сфокусуватись на голо­вних аспектах свого проблемного життя, виділити певні «фі­гури» на загальному «тлі», розставити акценти. Для того, щоб перша розповідь якось по-новому для клієнта структурувалась, бажано допомагати йому запитаннями, виявом своїх почуттів, повторенням окремих фрагментів його тексту.

На перших порах кожному клієнтові потрібно надавати більше підтримки, ніж у подальшому. Такою підтримкою є висловлювання типу: «Це дійсно дуже важко було витерпі­ти», «У Вас, схоже, сильний характер», «Ви вмієте перемага­ти труднощі, як я відчуваю», «Мені дуже шкода, що Ви по­трапили у таку халепу, але, я вірю, у Вас вистачить сил роз­в'язати цей складний вузол».

Подібні речення не можуть бути однаковими для різних клієнтів, їх не треба запам'ятовувати. Важливо бути уваж­ним до власного мовопородження, до того, які саме слова вам приходять, коли ви уважно слухаєте цю людину. Адекватна підтримка практично завжди є підтримкою спонтанною, і консультант інколи навіть не може пояснити, чому він сказав саме таку фразу і саме у цей конкретний момент.

Наприкінці першої зустрічі інколи відбувається спільне з клієнтом переформулювання його запиту. Найчастіше цей запит стає конкретнішим. Клієнт може розпочати з того, що у нього проблеми з жінками. Далі він скаже, що в сім'ї також усе погано, немає контакту з дітьми, щось постійно гальму­ється на роботі, є відчуття глухого кута. Під час обговорення стає зрозумілим, що йдеться про його невміння виражати свої почуття, давати собі дозвіл бути спонтанним. І вже на цій новій для клієнта ноті будуть підводитися підсумки знайом­ства.

Враховуючи, що час зустрічі не має перевищувати одну годину і часові обмеження треба вводити одразу, слід виді­лити час і для обговорення контракту, тобто, частоти зустрічей, оплати консультацій, можливостей перенесення дат, роз­поділу відповідальності за всі ці організаційні моменти.

У подальшому відбуватиметься поступовий пошук при­йнятних шляхів коригування важкого стану, альтернативних рішень складної життєвої колізії. І водночас деякі клієнти будуть намагатися постійно перевіряти, чи можна все ж таки консультантові довіряти. Так, клієнт, що має проблеми з до­рослими дітьми, раптом питає, чи є у консультанта діти і чи мав він подібні проблеми з ними. У подібних випадках важ­ливо відповідати правду, хоча й не заглиблюватись у власну

життєву історію.

Деякі клієнти починають розповідати консультантові про якусь свою таємницю, підкреслюючи, що про це ще ніхто ніколи від них не чув. Бажано розібратися, чи має цей великий секрет відношення до теми розмови. Частіше людина пригадує його не просто так, і знайти зв'язок між життєвою колізією, про яку йдеться, і цією таїною буває дуже корисно. Якщо ніякого зв'яз­ку не простежується, можливо, таким шляхом клієнт хоче на­близити консультанта до свого внутрішнього світу, відчути бі­льшу довіру. Цей мотив також потребує обговорення.

Інколи клієнти просять у консультанта популярні психо­логічні книжки, щоб удома «попрацювати». Кожен консуль­тант вирішує цю проблему по-своєму, але більшість вважає, що обмін книжками можливий лише на фінальних стадіях роботи. На початку консультування клієнти нерідко зника­ють разом із книжками. До того ж, книжки далеко не завжди допомагають у процесі самоусвідомлення, що відбувається в режимі творчого діалогу. Вони пропонують чимало готових схем, універсальних рецептів, порад, від яких під час консу­льтування краще відмовитися.

Перевіркою з боку клієнта здатності консультанта його приймати може стати розповідь про негативні аспекти свого життя, погані звички, нахили, які не підтримуються загалом. Клієнтка, яка працює з приводу конфліктів з дорослою донь­кою, раптом каже, що всі її романи були тільки з жонатими чоловіками, а інші їй принципово нецікаві. Вона проговорює цей текст і дуже пильно дивиться на реакцію з боку консуль­танта: чи справді він уміє сприймати все це без оцінок, нейт­рально, спокійно?

Клієнт завжди відчуває, чи справді на його текст не вини­кає ніякого супротиву, і тому для консультанта працювати з власним вмінням приймати будь-яку інформацію бажано постійно. Час від часу деякі клієнтські визнання все ж «чіп­ляють» якісь його струни, і раптово виникає обурення чи роз­дратування. У таких випадках потрібним стає терміновий самоаналіз чи навіть звернення за допомогою до колег.

Буває, що клієнт вважає за потрібне перевірити ставлення консультанта до себе, телефонуючи йому пізно ввечері чи навіть уночі. Можливість таких термінових дзвінків треба обговорювати заздалегідь і надалі дотримуватись умов, що були вироблені під час першої зустрічі. Подібні втручання в особисте життя консультанта мають завжди обговорюватись, і ставлення до них слід висловлювати чітко й відверто.

Деякі клієнти перевіряють, чи справді консультант пам'я­тає те, що вони йому розповідали два місяці тому. їм здаєть­ся, що саме так вони відчують, як консультант до них ста­виться. Професійна пам'ять дійсно допомагає тримати в го­лові практично всі колізії, почуття, навіть вислови, які кон­сультант чує від своїх клієнтів. Тому хвилюватися з приводу таких перевірок не варто. Бажано дати клієнтові змогу відра­зу зрозуміти, навіщо він це робить, яку мету переслідує, чому відчуває, що його історію давно забули.

Скарги, з якими звертається клієнт, бувають дуже різни­ми. На думку І.А.Грабської, їх можна поділити на такі групи.

1. Скарги незрозумілі - «У мене все не так. Я не можу досягти того, чого хочу. Зрозуміло, це не завжди. Але інколи це саме так, і я почуваюся нещасним». Так може проявлятися неусвідомлюваний опір: клієнт ще дійсно не може сам для себе сформулювати, що в нього не так. Як реагувати? Най­кращим шляхом буде відтворення тексту клієнта та прохання пояснити ще раз, «як для маленької дитини». Можна поділи­тися своїми відчуттями, які виникають, коли він говорить. Інколи це допомагає клієнтові наблизитися до власних від­чуттів та відшукати зміст проблеми. Головне - ніколи не ро­бити вигляд, що все зрозуміло, якщо це не так. Краще пере­питати кілька разів.

Скарги дурні, за якими стоїть «дурна» проблема. На­приклад, клієнт хоче вирішити, який час буде для нього при­йнятним для інтимної близькості з дружиною: 11.30 вечора чи 7.30 ранку. Маємо справу зі «сліпим» клієнтом, який не відчуває, що за цим запитанням стоїть щось набагато більше і складніше. Але просто розплющувати йому очі своїми здогадками непрофесійно та небезпечно. Для початку краще піді­йде техніка метафор, певна іронія, що непомітно розхитує психологічні захисти.

3. Скарги комплексні - «і на роботі погано, і з тещею кон­флікт, і вночі не сплю». Кілька проблем називається «в ряд», і незрозуміло, з чого починати. У таких випадках найкращою є техніка відтворення почутого, повторення слів клієнта, щоб він зміг відчути, яка частина його «багатоповерхової» скарги сьогодні звучить для нього, як більш емоційна. Саме з цією частиною скарги і треба починати працювати як з актуаль­ною проблемою.

4. Скарги з прихованим змістом. Наприклад, чоловік ска­ржиться, що дружина не може по дві години заспокоїти ди­тину, вчасно покласти її спати. Насправді він, можливо, хо­тів би сказати, що вона не приділяє йому належної уваги, що він втомлюється на роботі і хоче вдома відчути себе потріб­ним, що він відчуває ревнощі до власної маленької дитини. Цей прихований зміст залишається непроговореним переду­сім тому, що людині важко з ним погодитись, його прийняти. Консультантові не слід поспішати із своїми здогадками. Ба­жано просто сказати: «Я відчуваю, як Ви роздратовані, як Вам важко».

5. Хитрі скарги. Прикладом такої скарги є хронічні пробле­ми із серцем у жінки, які не може вирішити жоден кардіолог. Насправді ця жінка хоче постійно тримати свого чоловіка при собі, контролювати його час, і тому він має її проводжати і зустрічати, бо вона дуже хвора. І.А.Грабська пропонує у таких випадках іти на конфронтацію з клієнткою, запитавши, чи є в неї інший спосіб бути потрібною для свого чоловіка.

Завершення циклу консультативних зустрічей готується заздалегідь. Клієнт має внутрішньо налаштуватися на те, що через два-три тижні можна буде підводити підсумки. Певні клієнти, не усвідомлюючи своєї залежності від консультан­та, в таких випадках раптово починають продукувати нові проблеми, і це теж має стати об'єктом обговорення та усвідо­млення.

Наприкінці обов'язково обговорюються можливості для клієнта повторних звернень, якщо виникне потреба, можли­вості телефонних консультацій. Деякі консультанти призна­чають так звані катамнестичні зустрічі через кілька місяців, щоб підтримати ті позитивні зміни, які вже розпочалися.

Негативні ефекти консультування та їх профілактика

Тісні довірчі стосунки, які поступово складаються між консультантом та клієнтом, можуть ставати надто значущи­ми для клієнта, особливо якщо він раніше ні з ким не був таким відвертим, якщо не мав попереднього досвіду справж­нього зацікавленого співробітництва. Вперше в житті його по-справжньому розуміють, приймають, не виховуючи, не засуджуючи. Такий досвід є досить унікальним і на його тлі нерідко виникає залежність.

Залежність від консультанта - досить розповсюджене явище, якщо йдеться про довготривалу психологічну допо­могу. Кожен, хто звертається за консультацією, з одного боку, хоче відчувати, демонструвати власну незалежність у взає­минах з такою авторитетною фігурою, як консультант, а з іншо­го боку, він завжди шукає підтримки та допомоги. Стосунки в парі консультант-клієнт багато в чому повторюють стосун­ки матері і дитини.

Що небезпечного у виникненні такої залежності? Залеж­на людина, як показують дослідження, звично спирається на фахівця, а не на себе. Вона не співпрацює з консультантом, бо надто вірить у його могутність. Вона прагне уникнути розста­вання, а не отримати незалежність, і тому пропонує товари­шувати, мати спільні ділові інтереси, продовжувати спілку­вання якомога довше. Відчуваючи залежність, людина регре­сує у дитинство, тоді як її шлях у консультуванні - до само­стійності, відповідальності і зрілості.

На думку психоаналітично налаштованих консультантів, за­лежність можна вважати опором, який заважає аналізу перено­су. Клієнт зосереджує увагу на реальних аспектах взаємодії з консультантом і намагається перетворити його на найбільш зна­чущу фігуру у своєму житті, тобто, резервує йому найпочесніше місце у власному психологічному просторі. Консультант сприймається як головне джерело сили, безпеки, мудрості, стабільності, як щось по-справжньому істинне, автентичне.

Така фетишизація інколи затягує процес реабілітації, спри­яючи закріпленню маніпулятивного поведінкового стереоти­пу («я залежний і безпорадний, тому ви не можете мені від­мовити у консультаціях посеред ночі по телефону чи у поза­планових зустрічах під час вашої відпустки»).

Щоб уникнути подібних ефектів, консультантові бажано при появі перших симптомів зосередити увагу на пророб ленні конкретних травматичних переживань, пов'язаних в індивідуальному досвіді клієнта з залежностями від інших авторитетних фігур в його особистій історії. Коли вперше пригадується якась залежність? По відношенню до кого? В якій ситуації? Які внутрішні переваги стану залежності були тоді? Чому це було необхідно? Вигідно? Бажано?

Як переживається стан залежності від значущих людей сьогодні? Таких людей багато? Від кого саме клієнт залеж­ний? Що цей стан йому дає? Позитивного? Негативного? Чого більше? Чи хотів би він його поступово позбутися? Яка частина «Я» клієнта все ж залишається незалежною? Яким чином зробити її більш сильною? Подібні запитання допома­гають усвідомленню важливих нюансів кожної конкретної залежності та пошуку шляхів її коригування.

Водночас, бажано пам'ятати, що без позитивного перено­су швидкість і якість роботи гальмуються. До того ж, чому стійка симпатія до консультанта має обов'язково називатися залежністю? Якщо клієнт рухається шляхом зростання авто­номії та відповідальності за свої вчинки і рішення, якщо він поважає індивідуальні кордони консультанта, не зазіхаючи на його вільний час, навряд чи є підстави говорити про зале­жність.

Протилежна залежність - залежність консультанта від клієнта - також інколи виникає, хоча й набагато рідше. По відношенню до деяких клієнтів консультант починає відчу­вати особливу відповідальність. Він сам телефонує, щоб діз­натися, як людина склала іспит чи як вона звикає до нової роботи. Йому хочеться давати цьому клієнтові художні кни­жки, які він сам любить, фільми з своєї фільмотеки, музичні записи. Він може відчувати батьківські почуття до молодої людини чи закохатися в неї.

Явища контр переносу, про які йдеться, знайомі кожному консультантові. Вчасне їх усвідомлення та дозоване пред'яв­лення своїх відкриттів клієнтові є досить вдалим профілак­тичним засобом. Бажано також, не відкладаючи, проаналізу­вати самостійно чи з супервізором, які саме потреби цей клі­єнт задовольняє, який дефіцит у житті консультанта запов­нює. Чи є сенс перервати консультативні стосунки, переадре­сувавши цю людину колезі?

У літературі описані такі емоційні ускладнення внаслідок консультування:

• посилення тих симптомів, які вже були, а саме - триво­ги, страху, поглиблення депресії, зниження самооцінки, заго­стрення почуття дезадаптованості;

• поява нових симптомів - демонстративної поведінки, психосоматичних реакцій, регресії, виникнення нових конф­ліктів у міжособистісних стосунках зі значущими людьми;

• неогоспіталізм, втеча у хворобу, у кризовий стан, по­шук вигоди від тривалого консультування.

Чому певні симптоми загострюються? Це відбувається внаслідок помилок консультанта, який не так зрозумів, неві­рно діагностував, обрав не ту тактику. Найчастіше причиною є зміна ставлення клієнта до свого стану, своїх звичних про­блем, які стають об'єктом надмірної уваги і консультанта, і клієнта.

Від праці самоусвідомлення захисні механізми почина­ють працювати не так ефективно, як раніше, що і призводить до тимчасових загострень. Головне - не боятися цих усклад­нень, розуміючи їхні причини. Бажано бути готовим все це спокійно пережити, сприймаючи тимчасові складнощі як по­казник позитивної динаміки.

Інколи загострення виникають тому, що клієнт не готовий працювати, не оцінює значення власної активності, сили своєї мотивації, чекаючи готових рецептів, порад і просто чуда. Можливо, він сьогодні не має внутрішніх ресурсів для важ­кої праці самоусвідомлювання, і консультування слід відкла­сти до кращих часів.

Особливу складність мають залежності з відтінком зако­ханості, сексуальних очікувань, ревнощів тощо. Консультант починає сприйматися клієнткою як сексуальний ідеал, стає ніби бажаним уявлюваним партнером. Такі ситуації нерідко є індикатором непрофесіоналізму консультанта, проявом його неусвідомлюваного бажання сформувати й підтримувати подібне ставлення з боку клієнта. Інколи це засіб підвищення власної самооцінки, як професійної, так і особистісної, інко­ли - прояв потреби владарювати.

Щоб уникнути таких залежностей, консультантові слід чіткіше усвідомлювати власну відповідальність за клієн­та; вчасно консультуватися у колег, крок за кроком обгово­рювати причини й наслідки залежної поведінки під час зу­стрічей з клієнтом, включати у власну роботу свого супер­візора.