4.4. Немотивовані клієнти

Якщо людина шукає психологічної, допомоги, значить вона вва­жає, що в її житті можливі позитивні зміни. Проте інколи люди по­трапляють до консультанта не за своїм бажанням. Наприклад, клієнт говорить: «Моя дружина вимагала, що б я прийшов сюди, проте я не думаю, що ви зможете мені допомогти». Деякі звертаються до кон­сультанта з єдиним наміром — довести, що ніхто не здатен їм допо­могти.

Завдання консультанта

Якщо людина вважає, що вона не потребує допомоги, то вона не повинна приховувати цього від консультанта.

Така ситуація є очевидним джерелом стресу для консультуван­ня будь-якої теоретичної орієнтації. Не важливо, в якому закладі це проходить. Консультант вимушений «ліквідувати», «адаптувати» людину всупереч її бажанню. Надії людей, що направили клієнта, покладаються на плечі консультанта непосильним тягарем і стають своєрідним іспитом його умінь і навичок. Консультанту ніби гово­рять: «Ви повинні вміти допомогти. У Вас є можливі це довести». Більшість консультантів відчувають обов'язок «перевиховати» клієн­тів. Це продиктовано їх ідеалами, системою цінностей, оптимістич­ною оцінкою своїх можливостей. Тому «немотивований клієнт це виклик бажанню таких консультантів допомогти будь-якою ціною.

Якщо у клієнта відсутня мотивація, то, як правило, виявляється, що люди, які направили Його, таким чином вирішують свої пробле­ми і трактують консультанта в якості караючої сили. Особливо ви­сокий відсоток примусово консультованих у школах.

Якщо «немотивований» клієнт усе-таки вимушений з якихось причин відвідувати консультанта, то, як правило, своє небажання підтримувати консультативний контакт він виражає по-різному — пропускає зустрічі, спізнюється, байдужий до всього, що робиться під час консультування, відмовляється взяти на себе частину відпо­відальності за процес консультування. Особливо часто свій опір клі­єнт виражає мовчанням. Як правило, таке мовчання для консультан­та буває особливо «голосним». Інколи клієнт крутить ґудзик і всім своїм виглядом засвідчує, що він просто відсиджується в кабінеті. Але може заявити прямо: «Приходити й проводити з вами час — не моя ідея».

Здавалось би, найпростіше рішення — відмова працювати з особами, що не мають достатньої мотивації до вдосконалення і змі­ни свого життя. Проте це не завжди можливо. Консультант окрім за­нять приватною практикою, як правило, працює в якісь організації. Своєю роботою він не лише вдовольняє індивідуальну мету, а й слу­жить реалізацією мети закладу. Консультант вимушений надавати допомогу особам, котрі не самі звертались за нею, а направлені вчи­телем, лікарем, батьками. Обов'язок допомогти людині, яка цього не бажає, викликає стрес, а почасти суперечить світогляду консультанта. У таких випадках Kennеdi (1977) пропонує скористатись терапією ре­альності, тобто за неможливості змінити обставини слід відмовитись від своїх принципів. Реальна, хай навіть незначна допомога в дійс­ності може виявитись дуже ефективною.

Зустрівшись із «немотивованим» клієнтом, консультант пови­нен прийняти його таким, який він є, тобто як незацікавлену в кон­сультуванні людину. У цьому і полягає шлях до успішного консуль­тативного контакту. Якщо консультант намагається «перемогти» примусити співпрацювати, значить він не розуміє клієнта.

Небажання слід трактувати настільки ж серйозно, як і будь-яку іншу настанову: треба поставитись з розумінням, але одночасно по­казати, що і консультант не зацікавлений примусово працювати на благо клієнта. Можна широко й серйозно пояснити клієнту суть і можливості консультування. Якщо не намагатися допомогти клієнту будь-якою ціною й особливо проти його волі, можливо почне міня­тись мотивація клієнта і знайдуться причини для виникнення про­дуктивного консультативного контакту. Одначе консультант пови­нен спокійно і без постійного самозвинувачення допустити і те, що немотивований клієнт лишається лиш формальним клієнтом або вза­галі припинить відвідування консультацій.