22.Класифікація і характеристика асортименту в’язаних виробів народних промислів.

Матеріалом для в'язання служили ручнопрядені лляні, конопляні, вовняні, а згодом фабричні — бавовняні, вовняні, шовкові металеві та синтетичні нитки.

Ручне в'язання здійснювалося з допомогою гачка (дерев'яного, кістяного або металевого) і за участю двох або п'яти спиць. У наш час для в'язання застосовують також в'язальні або трикотажні машинки. Відповідно до цього в'язання буває ручне і машинне.

Техніки ручного в'язання в західних областях України, зокрема, на Гуцульщині, називають плетінням. Найпоширенішими техніками ручного в'язання гачком є «ланцюжок», «стовпчики», «зубці» та ін. Значно більше технік виконання існує при ручному в'язанні спицями. Основними серед них є «панчішне», «резинка», «у кіску» тощо.

Застосовуючи розмаїті техніки ручного в'язання, українські жінки здавна виготовляли найнеобхідніші в побуті вироби — компоненти народного вбрання. Це окремі види плечового одягу (безрукавки, светри), головні убори (шапки), шкарпетки, рукавиці, панчохи, стрічки для оздоблення кептарів, кожухів тощо.

Численні варіанти виконання плетених виробів дозволяють отримати узорні полотнища різної структури, фактури і щільності. Залежно від застосування грубої чи тонкої ручнопряденої або фабричної пряжі можна досягти того чи іншого художнього ефекту. Народні майстри виявили велику фантазію та майстерність у в'язанні й доволі складних за композицією багатоколірних виробів, які нагадують вишивані або ткані узорні компоненти вбрання.

У трикотажній промисловості застосовують напівавтоматичні и автоматичні машини. Основними техніками машинного в'язання є поперечно-в'язальна і поздовжньо-в'язальна.

Крім виготовлення в'язаних виробів на побутовому рівні, в наш час займаються цим видом творчої праці провідні народні майстри та художники-фахівці. Деякі в'язані вироби в останні десятиліття виготовляють і на підприємствах художніх промислів.

23.Класифікація і характеристика асортименту вишиваних виробів народних промислів.

Основна функція вишивки – оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. Є відмінності у місці розташування орнаменту, його величині, характерних особливостях мотивів, їх укладанні на площині композиції, колориті тощо. Вишивання вбрання — давня східнослов'янська традиція. Наші предки оздоблювали жіночі головні убори — перемітки, очіпки, хустки, стрічки, чоловічі шапки; плечовий одяг — жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг — кожухи, безрукавки, свити, юпки та ін. Серед компонентів одягу найбільше уваги приділялося оздобленню чоловічих і, головним чином, жіночих сорочок. Основна частина декору припадала на рукав. Допоміжну роль відігравали узорні стрічки, що обрамляли горловину, пазуху, манжети тощо. В інших компонентах одягу — безрукавках, гуглях, мантах — вишивку розташовували переважно у місцях з'єднання двох полотнищ, чим до певної міри акцентували крій та підкреслювали силует. Серед інтер'єрних тканин найбільше уваги приділялося вишиванню рушників, скатертин, наволочок та ін.

В українській народній вишивці поширені різноманітні техніки виконання. Відповідно до основних способів нанесення вишивальними нитками стібків розрізняють двосторонню і односторонню вишивки. До двосторонніх належать техніки «перебору», «поза голкою» і «стебелевий шов», «соснівка», «штапівка», «двостороння гладь. До односторонніх належать «низинка», «занизування», «поверхниця», «набирування», «кафасор», «штапівка», «верхоплут», «бігунець», «плетінка.