2Культурно-національне відродження на рубежі 16 – 17 ст..

Кінець 16-початок 17 століть були часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджувались відчуття рідної землі. Вітчизни, зв'язку поколінь, історичного обов'язку сприйняти й зберегти духовні надбання свого народу -культуру, мистецтво, мову, звичаї та обряди, віру предків - тобто все, без чого неможливе існування нації. Збереження і розвиток духовної культури, культурно-національне відродження стає історичною необхідністю.

Новий етап розвитку української культури відбувався одночасно з помітним пожвавленням соціально-економічних процесів - збільшенням кількості ремісничих і промислових підприємств, розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі, товарно-грошових відносин. Центрами господарського та політичного життя стають міста. Відродження національної самосвідомості спричинилося до розгортання руху за національне визволення, що в свою чергу не могло не зумовити потребу в освічених ідеологах, знавцях мов, полемістах, учених-теологах.

Національно-культурне відродження в Україні було тісно пов'язане із внутрішніми суспільно-економічними зрушеннями, а також із поличною й ідейною боротьбою, викликаною наростанням визвольного руху і тих політичних і культурних процесів у Європі, які дістали назву Відродження (14-16 ст.).

Культурне відродження в Україні відбувалося у надто складних умовах - переважна частина українських земель протягом 14-16 століть перебувала у складі Литви, Польщі, інших держав. Соціальне пригнічення поєднувалося з національно-духовним - принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, традиції, православна віра. Католицизм і унія стали тією зброєю, за допомогою якої польські магнати та шляхта намагалися остаточно поневолити українське населення. Віра являлась не лише основою світосприйняття та ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, а й складовою самої культури, ознакою певного народу. Державно-пануючою релігією в Речі Посполитій визнавалася лише католицька. Сповідання православ'я вело до виключення польського підданого з громадсько-суспільного життя. Його позбавляли економічних і політичних привілеїв, можливості захищати себе перед судом. Православних ремісників у ряді міст звільняли із цехів.

Будучи не спроможними покатоличити українців, правлячі кола Речі Посполитої вдалися до запровадження єзуїтської ідеї - "церковної єдності", або унії православної й католицької церков під верховенством папи римського. До унії прагнула й частина українського православного духовенства і феодальної верхівки.

Сприймаючи чужу віру, а з нею й мову, зав'язуючи родинні стосунки, входячи в коло політичних і культурних інтересів польської шляхти, українське панство відмовлялося від свого історичного коріння, своєї національності. Все, що було до того рідним і дорогим -мова, віра, надбання вітчизняної освіти й культури,, тепер здавалося "мужицьким", застарілим, осоружним. Притуплялася і згасала національна самосвідомість. "І почуття безпорадності обіймало українське громадянство.

Одначе селяни, козаки, міщани, дрібна шляхта й духовенство, котрі трималися православ'я, вже починали гуртуватися на захист своїх соціальних і національних прав та інтересів. Обурений нестерпними умовами існування, принизливим становищем народ підіймався на боротьбу, яка згодом переросла у Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького.

Тим часом в освічених колах визріває переконання, що примусова полонізація й покатоличення загрожують самому національному існуванню народу, що польсько-католицькій експансії конче необхідно протиставити свою вітчизняну систему духовних цінностей, свою культуру - один з найдійовіших засобів відродження самосвідомості, зміцнення волі народу до боротьби. Таким чином, політичні й ідейні потребі часу надали українському культурному відродженню високого громадянського змісту й патріотичного спрямування. Вирішити ж це життєво важливе завдання в умовах того часу можна було лише через розповсюдженні писемності, укладання й розповсюдження підручників, організацію шкіл і друкарень, створення полемічних та історичних творів, підготовку вчителів, письменників, учених тощо. Головну роль у вирішенні цієї проблеми відіграли світські кола - міщанство, козацтво, інтелігенція, а також деякі магнати і шляхтичі.

Розвиток освіти ставав життєво необхідною справою. Ідея громадсько - політичної значимості освіти поширювалась серед різних верств суспільства. Визрівало переконання, що освіченість впливає не тільки на формування особистості, а й визначає місце в суспільстві, забезпечує розквіт самого суспільства.

Розвиток шкільної освіти в Україні наприкінці 16 - першій половині 17 ст. базувався на досягненнях шкільництва попередніх часів. Школи розташовувалися здебільшого при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки навчали дітей письму старослов'янською мовою, початкам арифметики, молитвам, співу.

Кількість шкіл постійно збільшується. Взагалі можна твердити, що свої школи мали майже усі міста, містечка і чимало сіл. Крім елементарних міських, церковних і монастирських, були ще й домові школи. Всі вони внесли вклад у розвиток і поширення освіти в Україні.

Новий етап у розвитку шкільної освіти в Україні починається з відкриття у 1578 році Острозької школи-академії. Її фундатором був князь Василь-Костянтин

В Острозькій школі старі слов'янські й греко-візантійські традиції поєднувалися з надбанням тогочасної європейської освіти. Значна увага приділялася слов'янській та грецькій мовам. Разом з тим запроваджуються латина і так звані "сім вільних наук" - граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Це була шкільна програма, яка передбачала початкову й середню освіту зелементами вищої. За змістом навчання Острозька академія започаткувала "слов'яно-греко-латинський" тип навчальних закладів в Україні й в усій Східній Європі..

На початку 17 ст. академія занепала, і однією з причин цього була смерть В.-К. Острозького (1608 р.). Його нащадки окатоличилися. В 1624 р. в Острозі було відкрито єзуїтський колегіум. За короткий період своєї діяльності Острозька академія відіграла значну роль у розвитку вітчизняної науки, культури й освіти.

Нову сторінку в історії української національної освіти відкрили братські школи. Першою серед них була Львівська, яка виникла 1585 року. Братські школи були народними, відрізняючись від усіх інших передусім демократичністю своїх внутрішніх засад - тут мали право вчитися діти всіх станів, а також сироти.

Утримувалися школи на кошти братств, бідні та сироти навчалися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. Від педагогів вимагалося "навчати й любити всіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, котрі ходять по вулицях, просячи милостиню".

Головне місце у програмах братських шкіл виділялося гуманітарним наукам, зокрема граматикам слов'янської, грецької, латинської, польської мов.

У кінці 16 - першій половині 17 ст. серед учителів та учнів набуло поширення віршування. Вірші писали з приводу найрізноманітніших подій - до свят, похорон, визначних подій, їх присвячували різним наукам і особам. До нашого часу дійшли вірші, складені Л. Зизанієм, К. Ставровецьким, І. Борецьким, П. Бериндою та іншими діячами української культури та викладачами братських шкіл.

Учні братських шкіл брали участь в інсценуванні, декламаціях, драматичних виставах. Поряд з народними дійствами (ігри, хороводи, ритуали і побутові обряди) у братських школах виникає й розвивається драматичне мистецтво.

Наступ католицизму, що посилювався з року в рік, розорення і занепад ряду православних культурних центрів змусили просвітників України шукати захисту й підтримки в надійному місці. Таким місцем виявився Київ. Економічне становище, духовні традиції Києва, старі зв'язки з різними землями та містами України відіграли важливу роль в його відродженні як всеукраїнського центру.

Значний вплив на політичний статус Києва справило Запорізьке козацтво. Під його впливом перебувала велика територія Наддніпрянщини, в тому числі й Київ.

Основними культурно-освітніми центрами Києва на початку 17 ст. стають Київське братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі на чолі з архімандритом лаври Єлисеєм Плетенецьким,

У 1615 році братство заснувало школу, що стала родоначальницею майбутньої Києво-Могилянської академії. Завдяки підтримці освітніх діячів, більшість з яких мала досвід наукової та педагогічної роботи, вона швидко досягла високого рівня.

Новоутворена школа функціонувати на Подолі у приміщенні братської школи. У зв'язку з цим братство визнало Петра Могилу старшим братчиком і фундатором школи. Останнє дало привід називати новоутворений навчальний заклад "Києво - Могилянським колегіумом". У 1633 р. Київська колегія була визнана польським урядом.

Діяльність новоутвореного навчального закладу розвивалася на вищому рівні порівняно з попереднім періодом. У колегіумі зосередилися кращі науково-педагогічні сили України, які намагалися піднести рівень навчання і виховання учнів.

Навчальний план колегіуму передбачав, як і раніше, вивчення слов'янської, грецької, латинської і польської мов. Значна увага приділялася "семи вільним наукам" - граматиці, риториці, діалектиці, арифметиці, геометрії, астрономії та музиці.

Навчання здійснювалось слов'янською мовою. Згодом частину навчальних курсів, зокрема філософію та її складові почали викладати латинською. Навчальний рік розпочинався 1 вересня і тривав до початку липня.

Важливу роль у вихованні учнів відігравало "младенческое братство", яке після реорганізації школи в колегіум стало називатися конгрегацією. Прийняття в конгрегацію супроводжувалось певним церемоніалом: в урочистій обстановці учень виголошував присягу, обіцяючи дотримувати загальноприйнятих норм життя та поведінки, любити свою школу, поважати вчителів і старших і навіть після школи подавати їй посильну допомогу.

Про високі патріотичні почуття вихованців Києво-Могилянського колегіуму свідчить той факт, що в період Визвольної війни середини 17 ст. навчання в середніх і старших класах колегіуму фактично припинилися - більшість її вихованців перебувала у війську Б. Хмельницького.

Києво-Могилянський колегіум був демократичним, відкритим навчальним закладом. Вчилися в ньому діти різних верств населення - української шляхти, міщан, козацтва, духівництва, а також діти бідняків. Останніх, як правило, утримували на кошти братства. У колегіумі навчалася молодь з різних регіонів України, Білорусії, Валахії, Молдавії, Московії та інших країн.

Києво-Могилянський колегіум був по суті академією, вищим навчальним закладом, оплотом боротьби українського народу проти католицької агресії, основним освітнім і культурним центром України. Він відіграв величезну роль у національно-визвольній боротьбі нашого народу, а також у поширенні освіти в Україні.