18.1.3. Провідні види діяльності

Діяльність людини є дуже різноманітною. Провідними видами діяльності, тобто такими, у яких формуються якісні новоутворен­ня особистості у конкретний період життя, є спілкування, гра, учіння і праця.

Спілкування — це взаємодія двох або більше людей, спрямова­на на обмін інформацією пізнавального чи афективно-оцінкового характеру. Це перший вид діяльності, який виникає у процесі індивідуального розвитку людини, і він має вирішальну роль у формуванні особистості людини¹. Безпосереднє емоційне спілку­вання з дорослими є провідною діяльністю у немовлят, а встанов­лення інтимно-особистісних взаємин у ході спілкування — у підлітків.

¹ Детальніше див. § 8.1. «Поняття про спілкування; його структура та функції».

350

Гра — це вид непродуктивної умовної діяльності, спрямований на відтворення та засвоєння суспільного досвіду. Мотив ігрової діяльності полягає не в її результаті, а у самому процесі. Особливе значення мають рольові ігри дітей. Під час таких ігор діти можуть уявляти себе ким (чим) завгодно і відповідно до того діяти; вико­нувати ті чи інші ролі, наслідуючи поведінку інших людей або розігруючи сцени, що відображають відносини між ними; бавити­ся за наперед визначеними правилами.

Гра виконує функції, суттєві для психічного розвитку дитини. Насамперед, гра розвиває її емоційну, вольову та пізнавальну сфе­ру. Хоча під час гри дитина діє в уявних умовах, її переживання, бажання, задуми є реальні. Дитина не уявляє свої переживання, а насправді їх відчуває. Гра дає змогу задовольнити допитливість дитини і поекспериментувати у безпечній ситуації. Через гру ди­тина проникає у приховані сфери життя дорослих, збагачуючи свій соціальний досвід; гра допомагає дитині «пропрацювати» ті аспекти дорослого життя, які неможливо прожити у реальному дитячому житті. Гра є провідним видом діяльності у ранньому ди­тинстві. Засвоєння ігрової діяльності допомагає дитині легше перейти до учіння як виду діяльності.

Учіння — це цілеспрямоване та активне засвоєння людиною знань, умінь, навичок та соціального досвіду з метою наступного використання їх у практичному житті. Насамперед, це є діяль­ністю того, хто засвоює нові знання: учня, студента, дорослої лю­дини. Процесом учіння керує викладач (вчитель). Учіння висту­пає у формі активних інтелектуальних та фізичних дій людини. Зокрема, в студентів це включає слухання лекцій, роботу на семінарсько-практичних заняттях, самостійну роботу над ма­теріалом, виробничу та навчальну практику тощо. Учіння може бути мимовільним, не спрямованим спеціальними зусиллями; і свідомим — спрямованим на визначену ціль. Учіння є провідним видом діяльності у пізньому дитинстві та підлітково-юнацькому віці.

На відміну від учіння, навчання — це цілеспрямований вид діяльності, здійснюваний педагогом як організатором педагогічно­го процесу. Навчання передбачає взаємодію учня і педагога. Воно може бути організованим і неорганізованим. Учіння і навчання не-

351

Розділ V

Емоційно-вольова сфера людини

обхідні для засвоєння досвіду людства й успішного початку трудо­вої діяльності.

Праця — це суспільно організована діяльність людини, спрямо­вана на перетворення і освоєння довкілля, в результаті якої створюються матеріальні і духовні блага. Всю різноманітність людської праці поділяють на фізичну і розумову. Фізична праця потребує використання фізичних сил людини; її результатом є матеріальні продукти. При розумовій праці використовуються ду­ховні сили людини; її результатом є знання, думки, ідеї тощо, втілені в матеріальні форми свого існування (наприклад, літера­турні твори, наукові винаходи, твори мистецтва). Праця є провідним видом діяльності у дорослому віці. Для саморозвитку окремої людини і людства загалом на окрему увагу заслуговує творча праця і праця над собою.

18.2. Загальне поняття про вольову діяльність

людини

Однією з особливостей людської діяльності є те, що вона може діяти, коли хоче і як хоче. Отже, дії людини залежать від її волі. Воля — це психічна діяльність людини, яка виявляється у її здат­ності діяти щодо свідомо поставленої мети, долаючи при цьому внутрішні і зовнішні перешкоди. Жодна складна життєва ситу­ація не розв'язується без участі волі. Ніхто не досяг у житті видат­ного успіху, не маючи сили волі. Без волі наміри, здібності, плани людини залишалися б нереалізованими.

У результаті вольової діяльності не виникає ідеальних чи ма­теріальних продуктів, проте створюються умови для здійснення вчинку людини, якщо на шляху реалізації цього вчинку стоять пе­решкоди. Воля є продуктом суспільно-історичного розвитку лю­дини і їй властиве соціальне походження такою ж мірою, як і свідомості людини загалом. Соціальний характер волі вияв­ляється у тому, що людина організує свою поведінку та управляє нею за допомогою знаків, зокрема мови.

Говорячи про вольову діяльність людини, завжди постає питан­ня про співвідношення між небхідністю здійснення людиною дій і свободою дій. З давніх часів філософи вели суперечки з приводу свободи волі. Противники свободи волі (Дж. Локк, Л. Фейербах та

352

ін.) заявляють, що нам лише здається, ніби-то людина вільна у своєму виборі. Насправді ж усе залежить від необхідності. З цього приводу французький філософ Ф. Вольтер у XVIII ст. писав: «Лю­дина вільна тоді, коли вона може те, що вона хоче, але вона не вільна хотіти: немислимо, щоб вона бажала без причини». Цікаву позицію з цього приводу зайняв великий німецький філософ XVIII ст. /. Кант, одночасно визнаючи і свободу волі, і те, що воля не є вільною. Він висунув наступну тезу: коли воля походить від чуттєвих спонукань, вона не є вільною; коли ж воля походить від розуму, вона стає вільною. В останньому випадку вона підкорена моральним принципам.

Багато хто із психологів XX ст. вважають, що у свободі вибору полягає сутність вольового акту людини. Відомий австрійський психотерапевт та психолог В. Франки, в'язень німецьких концта­борів, свої погляди на свободу вибору описав у праці «Людина в пошуках сенсу». Основна його теза — людина вільна знайти та ре­алізувати сенс свого життя, навіть якщо її свобода обмежена об'єктивними обставинами. Важливим питанням учіння В. Фран-кла про свободу волі є питання про те, для чого людина наділена свободою. На це вчений дає відповідь: це свобода взяти на себе відповідальність за свою долю, свобода слухати свою совість та приймати рішення про свою долю, це свобода змінюватися, стати таким, яким хочеш. Таким чином, людська свобода — це не свобо­да від умов, а свобода для того, щоб брати на себе відпо­відальність. Свобода без відповідальності породжує свавілля.

Отже, воля являє собою реальне психічне явище, для якого характерна чітка спрямованість на свідомо поставлену мету, необхідність, свобода дії і відповідальність. Необхідність дії поля­гає в її залежності від об'єктивних умов, у яких знаходиться люди­на, і у свідомому дотриманні правил і норм поведінки суспільства. Суть свободи дії — у можливості реалізації самостійно вибраних цілей і бажань. Якщо людина діє добровільно, без зовнішнього примусу, вона мусить прийняти на себе відповідальність за наслідки дій. Чим більший примус до виконання дій, тим менше почуття відповідальності в людини.

Воля виконує дві взаємопов'язані функції: спонукальну та гальмівну.

353

Розділ V

Емоційно-вольова сфера людини

Спонукальна функція забезпечує активність людини і обов'яз­ково передбачає свідомо поставлену мету. У цьому випадку люди­на нібито каже: «Так! Я це зроблю, незважаючи ні на що». Форму­вання спонукання до вольового акту досягається або через умисну зміну смислу дії, або через створення допоміжного смислу дії. Умисна зміна смислу дії досягається через те, що небажане завдан­ня набуває смислу отримання чогось бажаного. Наприклад, здасиш добре сесію, отримаєш стипендію. У вольових діях новий допоміжний мотив діє на людину лише через свою смислоутворю-ючу функцію, а не спонукальну. Смисл дії змінюється через самостійну переоцінку значущості мотиву, переоцінку за допомо­гою інших людей, шляхом зміни позиції людини, передбачення та переживання наслідків дій. Допоміжний смисл дії створюється через постановку більш конкретної мети, коли одна дія виступає як частина іншої.

Гальмівна функція виявляється у стримуванні небажаних проявів активності. У такому разі людина каже собі: «Ні! Не роби цього!». Особливо часто гальмівна функція необхідна в повсяк­денному житті.

18.3. Історія вчення про волю

Ще в Давній Греції існували два погляди на розуміння волі: афективна та інтелектуальна. Афективного підходу дотримувався Платон, розуміючи волю як здатність нашої душі до активності. До інтелектуального підходу ближчий був Арістотель; він волю пов'язував з розумом. Незважаючи на те, що знання самі по собі не мають спонукальної сили, вони постійно стикаються з силою етичних вчинків людини. І тоді людина щось робить не тому, що їй так хочеться, а тому, що так треба.

У XVIII-XIX ст. проблема волі була однією з центральних у психологічних дослідженнях. У XIX ст. з'явився волюнтаризм як філософська течія (А. Шопенгауер). У ній воля представлена як космічна сила, першооснова, з якої починаються всі психічні про­яви людини. Волюнтаризм волі надає особливу, надприродну силу. Вважається, що вольові акти нічим не детермінуються, вони самі визначають хід психічних процесів. Так виникла основна модель цієї течії — модель свободи волі.

354

У сучасному підході до волі поширеним є мотиваційний підхід, у якому наголошується спонукальна функція волі. Тут поняття волі замінюють поняттям мотиви та мотивація. Уявлення про фізичні та психічні вольові напруження підміняються поняттям про силу переживання потреб та бажань. Воля тут визначається як свідомий (мотиваційний) спосіб регуляції поведінки та діяльності людини.

Одним із найбільш поширених у вітчизняній психології є регу­ляційний підхід. Тут волю розуміють або як психологічний механізм, через який особистість регулює свої психічні функції, або як механізм подоланням труднощів і перешкод. Волю розгля­дають як характеристику особистості. Регуляційний підхід дав можливість поставити питання про саморегуляцію як шлях само­розвитку особистості. Одним із показників росту саморегуляції поведінки є здатність більш прийнятно і менш емоційно заявляти про свої потреби.